Джерело - nv.ua.
Зараз, коли самому праву України на державність прямо загрожує Росія, європейський футбольний чемпіонат пропонує країні безцінну можливість.
Про це розповів науковий співробітник Atlantac Council Пітер Дікінсон, передає НВ.
За кілька хвилин по тому, як виставлений на заміну український футболіст Артем Довбик забив переможний гол на останній хвилині матчу проти Швеції на чемпіонаті Євро-2020, мільйони його співгромадян наповнили соціальні мережі вітальними постами й патріотичними повідомленнями. Від українського президента Володимира Зеленського до всесвітньо відомого письменника Андрія Куркова — весь народ, схоже, відзначав перемогу України. Ця святкова атмосфера була відчутною й наступного ранку, коли всі члени українського Камбіну прийшли на щотижневе засідання, одягнені у футболки української збірної.
На перший погляд, цей піднесений настрій України нічим не примітний. Адже футбольні фанати по всій Європи (і за її межами) настільки ж емоційно реагують на злети й падіння європейського чемпіонату. Що виділяє Україну серед інших, так це масштаб святкувань, що виходять за традиційні межі футбольного співтовариства й захопили українське суспільство.
Багато українців, що активізувалися у вівторок увечері, раніше зовсім не цікавилися футболом і тонкощами цієї прекрасної гри. Вони сиділи далеко запівніч і вболівали за команду саме тому, що у виснаженій війною, але все впевненішій у собі Україні успіх на Євро-2020 зовсім не обмежений футболом.
Аби зрозуміти, чому успіх національної збірної знайшов такий відгук в українському суспільстві, ви повинні спочатку усвідомити складні імперські витоки затяжної семирічної війни з Росією.
Нинішня боротьба Москви з українською державністю зовсім не нова. Століттями змінювані один за одним російські режими намагалися придушити прагнення України до незалежності всіма можливими засобами — від прямого військового вторгнення й економічного підкупу до насильницької русифікації. Паралельно величезні зусилля були потрібні для того, аби спростувати й дискредитувати саму ідею окремого українського народу.
В епоху царизму українська мова перебувала під низкою обмежень і була офіційно зведена до рівня діалекту, а українців називали "малоросами" — відгалуженням російського народу. У радянські часи влада просувала ідею братніх народів, водночас демонізуючи будь-які прояви справжньої незалежності. Українську ідентичність терпіли лише в контексті фольклору й культурної спадщини, але будь-який натяк на прагнення до державності залишався табу й був суворо переслідуваний.
У пострадянські часи Путін з ентузіазмом перейняв цю стару традицію заперечення України. Він неодноразово заявляв, що вірить у те, що українці й росіяни — це "один народ", і відкрито ставить під сумнів історичні підстави для суверенітету України над цілими областями сучасної території країни. Одна з найскандальніших заяв щодо цього прозвучала у 2008 році, коли він сказав президенту США Джорджу Бушу, що Україна — "це навіть не країна".
Водночас контрольовані Кремлем російські ЗМІ постійно піднімають тему нібито штучного й чужорідного походження української національної ідентичності. Подібні принизливі ідеї щодня підживлювані московськими "фабриками тролів" у коментарях у соцмережах по всьому світу. Не буде перебільшенням сказати, що заперечення України — це неофіційна державна політика путінського режиму.
Одна з нещодавніх ситуацій, що стали прикладом боротьби Росії з українською ідентичністю, склалася перед Євро-2020, коли Кремль направив офіційну скаргу з приводу дизайну футболок національної збірної України з футболу. Москва вимагала, щоб з лицьового боку форми прибрали контур країни, тому що він містив у собі окупований Росією Крим, а також виступала проти використання на формі традиційного патріотичного слогана, який Кремль недолуго пов’язує з підтримкою нацистів у Другій світовій війні.
Це дуже знайома тактика. Звинувачення в нацизмі грають важливу роль у спробах Росії очорнити національно-визвольний рух України ще від часів холодної війни й залишаються важливим аспектом інформаційної війни, що супроводжує військову агресію РФ останні сім років.
Для українців ці тривалі напади на ідентичність країни правлять за постійне нагадування про те, що російські амбіції виходять за межі нинішньої окупації Криму й Донбасу. Вони прекрасно знають, що Москва не просто хоче домогтися стратегічної перемоги в Україні. Головна мета Росії — це сама Україна.
Саме тому успіх української збірної на Євро-2020 отримав такий відгук в українському суспільстві. Зараз, коли самому праву України на державність прямо загрожує зміцніла Росія, європейський футбольний чемпіонат пропонує країні безцінну можливість дати відсіч і продемонструвати свою незалежну ідентичність на міжнародній арені.
Можливо, вона не триватиме довше за матч із Англією в Римі у чвертьфіналі, але досягнення командою Андрія Шевченка цього етапу чемпіонату вже завоювало місце в українському національному наративі. У сфері спорту це демонструє найразючіше досягнення країни на європейському чемпіонаті.
А у сфері будівництва нації Євро-2020 — це ще один маленький, але важливий крок на шляху України зі складу імперії до європейської інтеграції.
