Українська правда

Квоти на Кубку світу, нові тренери та виклики воєнного часу: велика розмова з президентом ФБУ Іваном Крульком

Федерація біатлону України
Квоти на Кубку світу, нові тренери та виклики воєнного часу: велика розмова з президентом ФБУ Іваном Крульком

Український біатлон входить у новий олімпійський цикл із непростими викликами. Війна продовжує впливати на підготовку спортсменів, країна втратила частину спортивної інфраструктури, а зміна поколінь у збірній змушує шукати нові кадрові рішення. Водночас перед командою стоять конкретні завдання – повернення квоти 5+5 на Кубку світу, розвиток молодих біатлоністів і підвищення конкурентоспроможності на міжнародній арені.

Які перспективи має нинішній склад збірної? Хто з молодих спортсменів може заявити про себе на найвищому рівні? Як змінюється тренерська система, де Україна планує розвивати біатлонну інфраструктуру та на що розраховує Федерація в найближчі роки?

Про підготовку до сезону, кадровий резерв, роботу тренерів, міжнародну діяльність та принципи, на яких має будуватися майбутнє українського біатлону, "Чемпіон" поговорив із президентом ФБУ Іваном Крульком.

– З якими очікуваннями і труднощами український біатлон підходить до нового сезону? Чи є підстави для оптимізму?

– Ми планово готуємося до сезону, але війна безперечно впливає на підготовку. Питання з фінансуванням з державного бюджету теж впливає, але ми вирішуємо всі проблеми, включаємо всі можливі ресурси для того, щоб наші збірні мали можливість підготуватися до сезону. Все, що має робити федерація, ми виконуємо на 100%. Я не бачу жодних моментів, які з організаційної точки зору могли б негативно вплинути на підготовку до сезону. Чи є оптимізм? Безумовно, він є. Якщо оптимізму немає, то нічого цим займатися. Я вважаю, що у нас досить вмотивовані спортсмени. У нас змінилися тренерські склади: прийшли молоді тренери до національної команди. Та й, в принципі, в нас по вертикалі тренерські склади змінилися, і через це є всі передумови думати, що результати мають бути покращені. Задачі на сезон поставлені перед тренерами і є зрозумілими: нам потрібно відновлювати квоти, які ми втратили в минулому сезоні – це перше. І друге, основне, – ми дуже хочемо, щоб спортсмени тішили нас п'єдесталами.

– Головне завдання на сезон – повернення квоти в 5 спортсменів?

– Квоти – це важливе завдання, тому що воно розширює наші можливості, оскільки збільшує кількість спортсменів, які можуть одночасно брати участь у змаганнях. Зараз у нас квота буде 4+4 (у жіночих і чоловічих спринтерських та індивідуальних гонках – Прим.) на Кубку світу, але нам треба повертати квоту 5+5. Тоді ми зможемо більше тестувати молодь та давати їй можливість стартувати на найвищому рівні.

– Восени ми почули про фінансові труднощі збірної, через які довелося коригувати підготовку і навіть звертатися по допомогу до IBU. Чи був період, коли ви розуміли, що певні плани доведеться скасовувати, оскільки не вистачало грошей?

– У нас щороку виникають різного роду труднощі, але ми не біжимо з ними в пресу. Тому те, що було цього року, дещо "роздувалося". З'явився такий інсайд – про це написав один із телеграм-каналів. Після цього мене почали запитувати журналісти, зверталися до нас із цим питанням, і я вийшов у публічну площину, щоб розвіяти всі домисли. Але нічого не сталося супернезвичайного.

Іван Крулько
Іван Крулько
Федерація біатлону України

Я став президентом федерації в листопаді 2022 року, коли вже була війна, і всі роки в нас були дуже складні бюджети. Ми тісно співпрацюємо з IBU та спонсорами, щоб не використовувати лише кошти держбюджету на підготовку, а й залучати інші кошти. Тому і цього разу один зі зборів, який нам був дуже потрібен, був профінансований IBU. Але всі ці роки ми дуже тісно співпрацюємо з Міжнародною федерацією біатлону, і ми вдячні за допомогу, яку вони нам надають. Тому не було нічого екстраординарного. Якби не стався цей інформаційний "вкид", то, мабуть, ми б про це зараз не говорили.

– Але була інформація, що Оксана Хвостенко не могла поїхати на закордонний збір з командою...

– Це не так. Вона могла поїхати. Це був збір в Обергофі, який фінансувався за кошти IBU. Там було обмеження – 15 осіб, тобто разом із тренерськими складами та спортсменами. І Хвостенко, як старший тренер нашої національної збірної, була в цій квоті. Але вона ухвалила для себе рішення, що краще їй залишитися з частиною молодих спортсменок на зборі в Сянках і дати можливість додатково ще одній спортсменці поїхати до Обергофа. Тобто вона вважала, що на зборі в Обергофі тренерів, які поїхали, було достатньо для забезпечення підготовки. Чи я вважаю, що так має бути? Ні, не вважаю, бо насправді головний тренер має бути з командою завжди. Ми на цю тему мали розмову, але це було рішення Оксани Хвостенко. У підсумку збір відбувся, все пройшло за планом.

– Дмитро Підручний після 10 років співпраці з Юраєм Санітрою повернувся до підготовки разом з командою. Наскільки складно було знайти правильне рішення в цій ситуації?

– Санітра був головним тренером збірної України 8 років. Ми вдячні йому за роки спільної роботи. Після того, як ми припинили з ним співпрацю як головним тренером, йшла підготовка до олімпійського сезону. І тоді в нас разом з Дмитром Підручним виникла ідея не змінювати тренера до кінця олімпійського циклу. Ми розглянули цю можливість, порахували, наскільки ми зможемо це "потягнути", бо це додаткові витрати. Але враховуючи нашу повагу до Юрая і його багаторічну роботу, ми запропонували йому гідні умови співпраці. І змогли задовольнити, по суті, запит нашого провідного спортсмена. Тому до олімпійського сезону вони готувалися в такій мінігрупі. Так практикують спортсмени високого рівня в різних командах – це не є чимось унікальним. Ми пішли на цей крок, а потім, коли Олімпіада пройшла і в нас змінився тренерський склад, Дмитро продовжив працювати в команді.

Дмитро Підручний та Юрай Санітра
Дмитро Підручний та Юрай Санітра
biathlon.com.ua/Dmytro Yevenko

У чоловічій збірній, яку тренує Сергій Семенов, дуже добра атмосфера та співпраця. Мені імпонує, як вони готуються до сезону і як взагалі в них відбувається комунікація, тому що я мав можливість побути з ними і на зборах, і в неформальній обстановці. Якщо це приноситиме результат, на що ми дуже сподіваємося, то це означає, що все добре. Дуже важливо, що Дмитро зараз працює з командою, тому що він наш єдиний чемпіон світу за всі роки незалежності серед чоловіків, і його досвід є неоціненним. Дмитро має передавати його молоді, яка теж повинна тягнутися до такого рівня.

Чоловіча збірна України
Чоловіча збірна України
IBU/Марія Осолодкіна

– Хто був ініціатором того, щоб Дмитро Підручний продовжував кар'єру після Олімпіади-2026?

– Ми в одній команді українського біатлону. Я хотів, щоб Дмитро продовжив спортивну кар'єру. В нього ще є сили для цього. Існує чимало прикладів, коли вікові біатлоністи показували високі результати. Тому Підручний бачить сенс продовжувати. Я радію цьому і буду максимально підтримувати його, щоб він виступав на високому рівні стільки, скільки зможе. Але, безумовно, завжди має бути спортивний принцип. Якби він відчув, що його "підтискає" молодь... Поки що такого немає. Він займає своє місце, є одним з лідерів команди. При цьому я радію, що Мандзин підтягується і створює хорошу конкуренцію.

– Ви згадали, що в чоловічій команді дуже хороша атмосфера. Одразу ж постає питання: а в жіночій команді як з цим? Там важче йдуть справи?

– У жіночій команді робоча атмосфера, але там, безумовно, притирка продовжується. Я буду тут відвертим. Подивимося... Я хочу все проаналізувати по ходу сезону. У нас завжди є особливості з особистими тренерами. Розумієте, наша система дуже відрізняється від тієї, що працює у топових закордонних командах. По-перше, в них є де тренуватися, тоді як в Україні можливостей для цього значно менше. В тому числі через особливості нашого клімату. У нас просто немає навіть таких висот, де ми можемо проводити збори. А в альпійських або скандинавських командах із цим проблем немає.

Також у нас поки немає системи, коли спортсмени здебільшого тренуються у своїх клубах, а в національну збірну потрапляють по відбору. Можливо, колись ми до цього прийдемо, але щоб це запрацювало потрібні час і величезні ресурси. Адже біатлон в Україні не є комерційним. У європейських країнах клуби заробляють, а в нас наразі про це є тільки ідеї і розмови. В Україні клубна система ефективно функціонує хіба що у футболі, та й то з великими труднощами в умовах війни. Але навіть у футболі лише один-два клуби виходять в "нуль", інші ж є дотаційними і тримаються на власниках клубів або спонсорах.

Тому ми маємо іншу систему, коли команди виїжджають на збір і працюють у розширеному складі команди, щоб більше молоді "накатувати". Але є і свої особливості. Наприклад, сестри Меркушини хочуть тренуватися зі своїм батьком. До нас долучився тренер Вілле Маунуксела з Фінляндії. Крім того, Оксана Хвостенко раніше тренувала юніорську збірну, і робила це дуже успішно, адже наші юніори показували хороші результати й здобули в минулому сезоні рекордні для України 6 медалей на юніорському чемпіонаті світу. Безперечно, вона до тих юніорок, яких виховала, ставиться майже як до рідних дітей. Тому певний час вона буде мислити цими категоріями.

Я вважаю, що Хвостенко є однією з найбільш перспективних тренерок України. Ми працюємо над тим, щоб виховувати нову плеяду тренерів, бо з цим у нас теж є величезні проблеми. Тому цей перехід потребує часу. І оскільки ми заходимо в новий олімпійський цикл, ми ризикуємо й даємо час на адаптацію, розуміючи, що він потрібен для закладання фундаменту й на зміну поколінь – щоб у майбутньому відновити ті високі позиції, на яких ми звикли бачити наших біатлоністок.

Оксана Хвостенко та Іван Крулько
Оксана Хвостенко та Іван Крулько
Федерація біатлону України

– Як з'явився варіант із Маунукселою? І чому українська тренерська система відстає від закордонної?

– Знайти висококласного тренера для національної команди – справа дуже складна. На це є кілька причин. По-перше, черги охочих працювати в Україні немає. По-друге, біатлон з кожним роком дорожчає, в тому числі й контракти для іноземних фахівців зростають, адже фахівців високого рівня не так багато. Всі вони користуються попитом, і тому мають можливість робити високі запити, які для українських реалій є непосильними. Тому проводилася дуже складна робота: я провів десятки переговорів із великою кількістю іноземних фахівців. Деякі нам не підійшли, деякі відмовилися. Деякі відмовили в останній момент, коли контракт уже був готовий і з нашого боку підписаний. Але ми все-таки хотіли фахівця з фізичної підготовки та техніки – це був основний запит. Тому я щасливий, що в нас з'явився Маунуксела. Попри молодий вік, він дуже досвідчений професіонал, був головним тренером фінської жіночої лижної збірної. Його підхід до тренувального процесу, взаємовідносин зі спортсменами викликає повагу. Тому це хороший вибір. Безумовно, все покажуть тільки результати, адже це єдиний критерій, який ми можемо оцінювати.

Що стосується другої частини питання, то не можна сказати, що в нас погана школа біатлону. Проте вона багато в чому засновувалася на радянському підході. Як показують досвід і результати європейських країн, ми мусимо відходити від радянського підходу і брати найкращі сучасні практики. Їх в Україні ти не візьмеш, якщо не будеш мати таких людей у штаті. Тому мікс українських та іноземних тренерів може давати результати.

– Кого з молодих спортсменів ви вважаєте потенційним відкриттям найближчих кількох років у складі української збірної?

– У нас є дуже перспективна молодь, це вік 14-15 років. Я сподіваюся, що ці мінізірочки яскраво запалають. Якщо говорити про тих, хто у збірній, то, на мою думку, Мандзин повинен стати лідером команди. Для нього цей сезон має стати кроком уперед, адже Віталій має мотивацію та амбіції. В нього відчувається бажання перемагати, і тому я за Мандзина дуже сильно вболіваю, щоб у нього все вийшло.

Чоловіча збірна України з біатлону
Чоловіча збірна України з біатлону
Федерація біатлону України/Дмитро Євенко

Богдан Борковський – це теж юніор, якому ми давали можливість себе проявити в минулому сезоні. Є Сергій Супрун, якому треба зростати і пробиватися в основний склад. Він прекрасний стрілок. Є Аксюта, який також може показувати результат.

Якщо говорити про жінок, то в нас там дуже молода команда братиме участь у гонках Кубку світу та Кубках IBU. Христина Дмитренко, Олена Городна, Дарина Чалик, Ксенія Приходько – молоді спортсменки. Олександра Меркушина в минулому сезоні виграла чемпіонат світу серед юніорів, а Тетяна Тарасюк – малий кришталевий глобус у спринтерських гонках. Тому, безумовно, ми на них покладаємо надії. Умови створені, далі від них все залежить.

Христина Дмитренко та Олександра Меркушина
Христина Дмитренко та Олександра Меркушина
Федерація біатлону України/Любов Сітак

– Ви згадали про Христину Дмитренко. Вона дійсно молода, 27 років. Але 10 років тому, коли їй було 16, вона виграла золото на Юнацьких Олімпійських іграх. Попри це, на Кубку світу вона дебютувала лише в 24 роки. Для порівняння, Магдалена Нойнер у цьому віці вже все виграла і попрощалася з біатлоном…

– Я вважаю, що є логіка в західних країн, які бажають на юніорському рівні обмежити кількість міжнародних змагань. І вони навіть не беруть участь, тому що, на їхню думку, це зарано і може "заганяти" спортсменів. Наша система на рівні міністерства, яку теж треба міняти, полягає в тому, що фінансування будь-якої федерації залежить від медалей, які набирають юніори. Тому молодим спортсменам теж доводиться працювати на повну. Дуже часто буває так, що вони просто перегорають. Після того, як у Христини стався злет, далі пішов певний спад, який тривав досить довго. Коли я вже був президентом федерації, Христина ще виступала на Кубку IBU. Був момент, коли Міністерство ухвалило рішення, що ми не поїдемо на останній відрізок сезону, який проходив у Канаді і США, бо далеко і дорого. Я наполіг, щоб ми не пропустили цей етап. Христина туди поїхала і здобула там першу особисту медаль на дорослому рівні. І якраз та "бронза" допомогла їй вийти з психологічної ями. Вже в наступному сезоні Христина була незмінним членом національної збірної і виступала на Кубку світу. Христина ще мусить прогресувати, але ви праві, що спортивне життя спортсмена дуже коротке.

А чи можуть бути такі самородки, як Магдалена Нойнер? Можуть, але це не правило, а скоріше виняток. У нас, можливо, такі теж зірочки будуть, які колись у 17 років дивуватимуть. Одну таку я бачу на перспективу.

– Через війну український біатлон втрачає не лише спротивну інфраструктуру, а й дітей. Ми знаємо, що багато найтитулованіших українських біатлоністів були якраз із Чернігівщини, Сумщини – це регіони, де зараз бойові дії. І зрозуміло, що там діти не можуть нормально тренуватися. Чи можна оцінити, наскільки ця втрата буде болючою?

– Це втрата не лише для біатлону. Це велика демографічна проблема для всієї нації, коли мільйони українців опинилися за кордоном. Тому що виїхали здебільшого молоді люди, які могли б прислужитися Україні у різних життєвих сферах.

Але наші героїчні тренери і дітки, які живуть у прифронтових регіонах, примудряються продовжувати займатися біатлоном. У нас тренування відбуваються і в Шостці, яка знаходиться поблизу кордону з Росією, і в Чернігівській області. Безумовно, постійні тривоги дуже впливають, але діти приходять і продовжують тренуватися навіть на зруйнованій інфраструктурі чернігівської олімпійської бази. Там встановлені тимчасові будиночки, які заміняють собою базу. І я вдячний, що тоді нам вдалося якусь кількість здобути і поставити.

Тренування на лижоролерах у сумському парку
Тренування на лижоролерах у сумському парку
Суспільне Суми

Але нам потрібно, не руйнуючи те, що є, будувати нове. Тому Карпатський район мусить ставати основним місцем, де має культивуватися біатлон. Тому що все-таки там є інші географічні можливості й більше снігу взимку, що дозволяє якісно тренуватися. І ми над цим дуже активно працюємо, наскільки можемо.

Зараз у Закарпатській області, недалеко від Мукачева, приватний інвестор будує невеликий гірськолижний курорт і виявив бажання збудувати там біатлонну трасу. Ми йому допомагаємо всім, чим можемо – не лише порадами. Коли він добудує, будемо навантажувати його зборами, щоб він від цього певний прибуток отримував. За можливості я з великим задоволенням витрачатиму в Україні кошти, які ми мали б витратити десь на закордонному зборі.

Подивіться зараз на збірні деяких країн. На США, на Словенію. Скільки там з бігових лиж прийшло в біатлон? Аннамарія Лампіч все повигравала в бігових лижах і прийшла в біатлон, тому що це більш комерційний вид, тут більше можна заробити спортсмену. У нас такої можливості немає. Наші біатлоністи приходять на чемпіонат України з бігових лиж і все там виграють. Тут ми маємо певний провал, тому що немає кого залучати з суміжних видів.

– Ваш попередник, Володимир Бринзак, мав практику залучати росіян, так званих "етнічних українців", які закривали дорогу нашим молодим біатлоністам. Це була помилка?

 – Володимир Бринзак – велика людина для українського спорту. Олімпійська золота медаль, яку здобула наша четвірка, великого коштувала. У цій четвірці були Підгрушна, Джима і дві сестри Семеренко – всі з України. Тому треба за результатом оцінювати. До того ж відбувається певний тиск – уболівальники, преса. Цей тиск призводить до того, що ти починаєш шукати швидкі рішення для досягнення результату.

Іван Крулько та Володимир Бринзак
Іван Крулько та Володимир Бринзак
Федерація біатлону України

У Росії набагато більше молоді в біатлоні. Це пов'язано з тим, що в умовному Ханти-Мансійську, якщо ти на лижі не встанеш, то до школи не доїдеш. В нас ти шукаєш дітей і проводиш якісь кульбіти в повітрі, щоб залучити їх до біатлону, а там це відбувається більш природним чином. Переважна кількість молоді, яка там з'являлася, не потрапляла нікуди. І російські тренери виходили й пропонували своїх спортсменів. У європейських країнах ця практика теж існує. Французи виступають за Бельгію, наприклад. Новозеландець Кемпбелл Райт виступає за США і досягає там успіху. Легіонери є в різних видах спорту.

Зараз, коли Росія є нашим ворогом, ми дивимося на це з одного боку. Натомість до початку агресії на цю співпрацю дивилися по-іншому. До речі, ті натуралізовані біатлоністки, яких у перший день вторгнення просто виштовхнули з України – та ж сама Катерина Бєх, Анастасія Рассказова та інші – були перспективними спортсменками, але в цій ситуації їм продовжити виступати за Україну було неможливо. Тому що вибір був зроблений, на жаль, не на користь того, щоб залишитися в Україні. Я все ж є прихильником філософії, що треба покладатися на свої сили і терпіти. Щоб виховати біатлоніста, треба 10 років. Щоб він чи вона прийшов дитиною і досяг якихось результатів. Ми маємо знаходити варіанти пошуку цих талантів в Україні і формувати з них ядро майбутніх перемог.

– Був, до речі, момент з Юлією Журавок, яка зараз раптово опинилася в Росії і працює там тренеркою. Вона жаліється, що хотіла відновити кар'єру і виступати за Україну...

– Коли мені довелося керувати федерацією, Юлія Журавок уже не виступала в збірній України. Чи були такі розмови? Були, але вони нічим не завершувалися, тому що наявність громадянства країни-агресора є недопустимою для того, щоб людина могла виступати за збірну команду України. На цьому питання вичерпано.

– А як ви дізналися про наявність паспорта?

– Ну, я вже не пам'ятаю, дізнався.

– Це дуже цікавий момент. Тобто людина ж виступала стільки років за Україну, хоча, ймовірно, на той момент вже мала російське громадянство...

– А скільки в нас українських громадян, які в той чи інший спосіб мали два громадянства? В тому числі тих, хто мав російське. Хтось має українське і польське, хтось має українське та угорське. Це життя – воно по-різному складається. Хтось заміж виходить... Але ж проблема в тому, що з російського громадянства ти не можеш вийти. Деякі люди, які багато років мають посвідку на постійне проживання в Україні і хочуть отримати громадянство України, не можуть цього зробити, оскільки умовою для отримання є вихід з російського громадянства. А вийти з російського неможливо. Тому що коли ти звертаєшся до російських консульств, то заява просто не розглядається.

– Ви очолюєте федерацію вже 4 роки. Якщо повернутися до початку президентства, чи були якісь рішення, які ви хотіли б ухвалити інакше?

– Це досить філософське питання. Я завжди націлений на те, що можна зробити в майбутньому. Та, безумовно, ми всі помиляємося. Тому, мабуть, щось можна було б зробити краще, більше. Є деякі бюрократичні перепони. Я, наприклад, більше б хотів зробити для підготовки до відновлення Чернігівської бази, але є перепони. Я дуже хотів би, щоб Міністерство оборони почало відновлювати базу в Тисовці. Але зараз так складається ситуація, що бюджет має дуже серйозні обмеження і все йде на оборону, на фронт. Тому спорт за залишковим принципом фінансується, особливо інфраструктура.

Навіть в мою ініціативу щодо уроку біатлону в українських школах ніхто не вірив. А зараз у нас десятки шкіл по всій Україні залучені до цього, і деякі дітки на юнацьких чемпіонатах України щось виграють, на всеукраїнських змаганнях.

Федерація біатлону України

Другий момент – чи треба нам готувати в школах дітей до культури поводження зі зброєю, вміти стріляти? Треба. Наша така доля України – стати форпостом східного флангу НАТО і демократичної Європи. А якщо так, то всі мають вміти захищати себе і свою країну. Треба починати це робити зі школи, і я дуже радий, що ця програма набирає обертів.

– У вас були вибори до Виконкому IBU, які ви програли. Що, на вашу думку, завадило? Чи не є це свідченням того, що український біатлон здає свої позиції на міжнародній арені?

– По-перше, на жаль, жодного разу представник від України не був у Виконкомі IBU. Я вважав, що це несправедливо, тому що Україна все-таки біатлонна нація. І саме це було причиною, чому я ухвалив рішення балотуватися. В тому числі ми можемо бути корисними, передаючи свій досвід. На конгресі IBU ми отримали відзнаку як найкраща федерація у світі з розвитку масового біатлону.

Іван Крулько з відзнакою від IBU
Іван Крулько з відзнакою від IBU
Федерація біатлону України

Чи є трагедією те, що не вибрали? Ні, це нормально. 21 країна проголосувала за представника України. Мою презентацію високо оцінили. У тому числі працюють певні моменти, як на Євробаченні, коли країни голосують за те, який прапор ти носиш? Сусіди за сусідів голосують, друзі за друзів. Є, наприклад, балканські країни. В них є 9 голосів. У них може не бути жодного біатлоніста в деяких країнах, але голос один вони мають. Але це демократія. І вони якраз голосують завжди дуже організовано і за своїх. Плюс є гендерна квота, за якою мають бути представники різної статі. Це теж впливає, тому що створює іншого роду конкуренцію. Тому я не вважаю це проблемою.

Ключовим завданням, яке я перед собою ставлю, є недопущення повернення росіян до біатлону. На жаль, МОК має велику частку лояльності до Росії і робить різного роду заходи для того, щоб у той чи інший спосіб російські спортсмени виступали. Це було й на минулій Олімпіаді, і зараз це набуває ще більших рис.

Щодо співпраці з IBU, то вона чудова і з новим керівництвом буде тільки посилюватися. З попереднім теж – Олле Далін був неймовірним керівником IBU, я йому вдячний за роки спільної роботи.

Федерація біатлону України

– Уявімо, що через 10-20 років ви вже не будете президентом ФБУ. Як ви хотіли б, щоб спортсмени про вас згадували? Не в контексті результатів, а саме як про людину, яка відповідала за український біатлон?

– Скільки років ви сказали? 10?

– 10-20. Бринзак очолював ФБУ близько 25 років…

– Я не думаю, що ці великі цифри можуть стосуватися мене. Я працюватиму в біатлоні рівно стільки, скільки буду корисним. Якщо відчую, що хтось може цей прапор нести краще за мене, то із задоволенням поступлюся посадою і стану виключно вболівальником.

Як би я хотів, щоб про мене згадували? Я намагаюся тримати лінію справедливості: в мене не повинно бути особистих симпатій чи антипатій. Навіть ті люди, які можуть бути проти мене... Коли я минулого разу пішов на вибори президента ФБУ, то до мене був певний скепсис, тому що я є політиком і не біатлонною від пелюшок людиною, а був уболівальником. Мовляв, допомагав, окей, але яким він буде функціонером? За ці чотири роки багато хто зміг переконатися, яким я можу бути як менеджер. Але я нікого з біатлону не "попер". Я, навпаки, всіх об'єднав і жодного з керівників федерації, незалежно від того, як вони голосували, не викинув з біатлону. Я намагаюся аргументувати свою позицію й надати кожному шанс, впливати, якщо бачу несправедливість – це моя функція. Якщо мене таким запам'ятають, то я буду щасливий.

За цей період ми відкрили 7 шкіл біатлону. У нас з'являються нові школи в карпатському регіоні – там ми знаходимо місцевих дітей. Цей перехід дуже болючий і непростий, але якщо мені вдасться його реалізувати за наступну каденцію і мене запам'ятають як людину, яка все-таки змогла будувати нову інфраструктуру для подальшого розвитку біатлону, це буде для мене приводом для гордості.

Іван Крулько інтерв'ю ексклюзив