Джерело - Чемпіон.
На перший погляд, може здатися, що це історія не про футбол, а про соціальні проблеми, нерівність і упередженість. Хоча насправді - в цій історії футболу набагато більше ніж усього іншого. Причому футболу у його первісному вигляді, тобто коли гра це пристрасть, а не професія, коли найбільший трофей - це вихід на поле, а той хто вдало прокинув м’яча між ногами захисника уявляє себе як мінімум фіналістом Ліги Чемпіонів. Тут футбол - це точно найсвітліше, що є у житті тих хто з ним познайомився безпосередньо.
Радванка
Мікрорайон “Радванка” - одне з найбільших ромських поселень в Ужгороді та його околицях. Тут на 5 вулицях проживає понад 2 000 тисяч ромів, хоча точної цифри ніхто не знає. Паспорти мають далеко не усі. Хтось місяцями "пропадає" на сезонних заробітках. Більшість місцевих не мають гадки про зручності, які є нормою у ХХІ столітті. Деякі будинки радше схожі на "хатинку Ніф-ніфа", ніж на справжнє житло. В одному такому помешканні може проживати й десяток людей.
Убогість і злидні диктують свої пріоритети: дітей змалку відправляють жебракувати чи збирати металобрухт. Навчання у школі чи спортивній секції тут не в пріоритеті. За вихователів - старші брати та сестри, яким самим часто немає й 12.
Втім у цьому доволі депресивному районі є надзвичайно потужне місце тяжіння. Школа №7, навчаються у ній діти різних національностей, має хороше футбольне поле зі штучним покриттям та спортивний майданчик поруч. З 2016-го саме тут епіцентр дозвілля всього мікрорайону.
Небайдужий
Ініціатором створення такого простору став Юрій Мандич. Він виходець з Радванки у третьому поколінні. Юрій був єдиним сином у родині, і батьки зробили все, щоб він отримав вищу освіту.
Найбільшою його пристрастю, як і у більшості місцевих хлопців - був футбол. З 6 років він займався у школі олімпійського резерву "Спартак", юнаком грав за команду “Говерла" (Ужгород). Хотів стати професійним гравцем, але батьки наполягли на тому, що футбол - то не професія і від мрії довелося відмовитися. Сьогодні він депутат міської ради і намагається допомогти жителям Радванки.
Окрім майданчика, Юрій створив ще й безкоштовну спортивну школу, чи не єдину доступну для багатьох ромських підлітків. Ідея виникла після того, як побачив маленького ромського хлопчика, що плакав. На питання: “У чому справа? - той відповів: “Батьки мого друга відвели на футбол, а мені туди далеко ходити і грошей немає".
Тренери школи не мають на меті виховати зірку світового футболу. Вони дають можливість займатись спортом всім і кожному. Обладнання, м'ячі, а також одяг та взуття тим, хто потребує, купують за кошти благодійних організацій. Зокрема - “Міжнародного фонду “Відродження”.
“Було й таке: ми давали банани перед тренуванням, щоб дітям не паморочилась голова від голоду”, - говорить Юрій Мандич.
Футбол користується величезною популярністю, і цю пристрасть до гри гріх не використати, як стимул. Футбольний тренер тут - це значно більше ніж дядько, який проводить тренування, показує фінти, хвалить і сварить. Він наставник, учитель, приклад для наслідування і трішки поліцейський, і трішки батько.
Тренери стимулюють учнів до навчання та дисципліни. Наприклад футболіста можуть відсторонити від тренувань чи змагань, якщо він пропускає школу, палить, чи вживає алкоголь. Це діє.
До речі син Юрія, також - Юрій Мандич - футболіст у другому поколінні і має профільну освіту. Сьогодні він - тренер цієї школи і є авторитетом для своїх учнів.
У спортивній школі сформовано три групи, де навчаються діти від 6 до 14 років. Серед них є гравці різного рівня. Кілька дітей вже проявили футбольний хист і займаються у професійних секціях міста безкоштовно. Це надихає інших. Мартін Бекша навіть запрошений був до дублюючого складу ФК Минай, професійного клубу поруч із передмістя Ужгорода, що грав у Прем'єр-лізі.
Щороку у серпні відбуваються турніри з міні-футболу серед дворових команд. Цей вид футболу не професійний, а суто аматорський спорт. Це гра “для душі”, де кожен має спробувати власні сили, і це - грандіозна подія для місцевих хлопців.
Шанс розширити світогляд
На загал ситуація лишається доволі невтішною, процес соціалізації тривалий. Дехто з батьків не розуміє важливості тренувань. Можуть сказати: “”Піди зароби 50 гривень, а потім уже будеш м’яча ганяти”. До футбольної школи беруть абсолютно всіх дітей. Деяких перед початком тренувань, навіть приходиться відмивати, переодягати, а вже потім випускати на поле. Так поступово діти знайомляться із іншим життям, починають розуміти, що світ значно ширший і дає різні можливості, лиш треба розгледіти їх.
Матеріал створено у рамках проєкту "Різноманітна Івано-Франківщина. Робота з медіа", який реалізовує Івано-Франківська обласна організація "Молода Просвіта" за підтримки Міжнародного фонду "Відродження"
