Бразильський герой по обидва боки океану. Історія легендарного Емерсона Фіттіпальді
При фразі "бразильський чемпіон" більшість фанатів Формули-1 насамперед подумають або про Нельсона Піке, або про Айртона Сенну, завдяки гучній медійній популярності цих прізвищ. Але якщо трохи глибше зануритися в історію автоспорту, можна відкрити для себе ще одного генія – Емерсона Фіттіпальді, людину, яка ставала найшвидшою по обидва боки океану.
51 рік тому, 6 жовтня 1974-го, Емерсон завоював свій другий титул у Формулі-1. Сьогодні ж ми пропонуємо згадати шлях справжнього гоночного титана "Героїчної епохи", який, на думку деяких експертів, є найталановитішим представником своєї нації.
Дитинство
12 грудня 1946 року в місті Сан-Паулу в італо-бразильського автоспортивного журналіста Вілсона Фіттіпальді-старшого та іммігрантки польського походження із Санкт-Петербурга Юзефи Войцеховської народився другий син – Емерсон. Ім'я він отримав на честь американського письменника і філософа Ральфа Волдо Емерсона.
Пристрасть до швидкості в обох хлопчиків була в крові. Крім журналістської та радіокоментаторської діяльності батька, обоє батьків брали участь у перегонах на серійних автомобілях. Ба більше, надихнувшись італійською "Мілле-Мільєю", Вілсон-старший організував у 1956 році її бразильський аналог у Сан-Паулу.
Звичайно ж, це захоплення передалося і синам. З 14 років Емерсон почав брати участь у перегонах на мотоциклах, а з 16 років – на гідропланах. Однак після того, як його старший брат – Вілсон-молодший – перекинувся через сильний вітер на швидкості 110 км/год, вони обидва зосередилися виключно на автоспорті.
Шлях до Формули-1
Повноцінна картингова кар'єра нашого героя почалася в 17 років. І тоді ж він виграв чемпіонат Сан-Паулу. При чому, що привернуло увагу суперників – так те, що Емерсон особисто налаштовував свою гоночну техніку.
У 1965 році 18-річний Фіттіпальді вже брав участь у перегонах на автомобілі Рено Gordini, де посів перше місце в національній першості, після чого перейшов до моносерії Фольксвагена – Формули-Vee, де також став чемпіоном Бразилії в 1967.
Після низки успіхів на батьківщині, Емерсон переїхав до Великої Британії, де приєднався до команди школи Джима Рассела в британській Формулі-3. У 1969 році він здобув впевнений титул у "трійці", вигравши 9 перегонів з 11.
Такі результати не могли залишитися непоміченими. При чому звернув на нашого героя не аби хто, а легендарний конструктор – Колін Чемпен, який провів кілька технічних революцій у Формулі-1.
Лотус
Переважна більшість гонщиків дебютують у "королеві автоспорту" за кермом посередніх машин, після чого довгі роки витрачають на те, щоб довести керівникам колективів, що вони гідні техніки топрівня.
Емерсон Фіттіпальді ж прийшов у Формулу-1 посеред сезону 1970 року – на Гран-прі Великої Британії – одразу за кермом Лотуса, команди, яка в ту епоху за визначенням вважалася одним із фаворитів. А в тому сезоні його напарник по команді, про якого ще піде мова, очолював турнірну таблицю.
Однак слід зазначити один нюанс. Якщо в сучасній Формулі-1 для "обкатки новачків" топколективи використовують команди-партнери, то тоді часом просто виставляли третю, а то й четверту машину старого зразка. Тож свої перші три заїзди наш герой проїхав навіть не на торішньому, а на позаторішньому боліді – Лотус 49C.
Але навіть на такій техніці вже на своєму другому етапі – Гран-прі Німеччини – Емерсон створив невелику сенсацію і приїхав четвертим, здобувши свої перші три очки.
Мета: перемогти за напарника
Можливість стати першим номером команди та отримати в розпорядження "актуальний" болід випала Фіттіпальді набагато раніше, ніж будь-хто очікував. Однак причиною тому стали трагічні події: у кваліфікації до Гран-прі Італії на смерть розбився лідер "Лотуса" – Йохен Ріндт.
Очікувано Колін Чепмен важко сприйняв загибель гонщика, і жодна з машин не вийшла на старт перегонів. Ба більше, Лотус не приїхав і на наступний етап – до Канади.
Лише до передостанніх перегонів сезону – у США – стало зрозуміло, що завдяки тому, що суперники відбирали очки один в одного, зберігалася висока ймовірність того, що Ріндт так і залишиться на першій сходинці турнірної таблиці. Однак одна загроза чемпіонству австрійця все ж залишалася – Жакі Ікс, який міг би стати чемпіоном у разі двох перемог.
Саме це й спонукало керівника команди повернутися в сезон. На Гран-прі США Лотус виставив повний склад. Усім гонщикам було поставлено одну мету – випередити Ікса, щоб тим самим гарантувати посмертний титул Йохену. А Емерсон отримав новий Лотус 72C.
Під час фінальної частини кваліфікації пішов дощ, тому фактично все вирішували перші 15 "сухих" хвилин. Поул дістався Іксу, на другій позиції опинився чемпіон попереднього сезону – Джекі Стюарт, про якого ще піде мова, а третім стартував Фіттіпальді. У гонці належало надолужувати згаяне.
Доїхати, щоб перемогти
Вранці перед перегонами траса залишалася мокрою, і очікувався старт на дощових шинах. Однак до моменту початку заїзду асфальт підсох, і переважна більшість пілотів обрала покришки для сухої погоди. Перший старт за кермом "основної" машини дався Емерсону важко – він відкотився аж на восьме місце. Єдиною втіхою було те, що Стюарт випередив Ікса.
Поки Фіттіпальді намагався реабілітуватися за невдалий початок, перегони йшли за типовим сценарієм тих часів – то на одній, то на іншій машині виникали технічні проблеми: на 57-му колі Ікс вирушив на довгий піт-стоп для ремонту паливного патрубка та втратив кілька позицій, а на 76-му – у Стюарта почалися неполадки з мастилопроводом, що призвели до сходження з дистанції.
На 82-му колі лідерство перейшло до Педро Родрігеса, який утримував першу позицію аж до 100-го кола. Але потім його двигун заглух, і він заїхав у бокси – була потрібна дозаправка та перезапуск мотора. Таким чином, за 9 кіл до фінішу Емерсон вийшов у лідери.
Сам Фіттіпальді пізніше згадував це з подивом:
"За дев'ять кіл до фінішу мені показали стартовий сигнал. Я озирнувся, бо подумав, що це для когось іншого! Але за вісім кіл до фінішу мені знову дали сигнал. Усе коло я думав, що вони, мабуть, помилилися. Я був першим! Я лідирував у гонці!"
"Останні кола здавалися нескінченними. Потім я побачив картатий прапор. Я побачив, як Чепмен підкинув капелюх у повітря. Це було для мене! ... Коли я зупинився на піт-лейн, я не міг згадати жодного слова англійською!" – продовжив гонщик.
Таким чином, уже в четвертій гонці своєї кар'єри Емерсон Фіттіпальді здобув першу перемогу – за часів, коли навіть саме досягнення фінішу було рідкістю. А разом із тим він приніс Йохену Ріндту його посмертний чемпіонський титул.
Лідер команди
Перемога в США остаточно закріпила за нашим героєм статус першого пілота Лотуса – всього після чотирьох гонок у Формулі-1. Але разом із цим почесним статусом прийшла і відповідальність. Тим паче що перший повний сезон Емерсона у Формулі-1 починався з проблем.
За часів, коли на "королівських автоперегонах" були присутні одразу кілька виробників шин, команди були змушені постійно вдосконалювати свою продукцію. І хоча нові гладкі покришки давали значно більше зчеплення, вони геть не підходили для боліда Лотус 72 через занадто м'яку підвіску. Сам Фіттіпальді коментував це так:
"Усе, що ми робили з налаштуваннями машини, просто не працювало, тому що на сліках Firestone підвіска прогиналася, і ці нові шини з дуже високим зчепленням виводили нашу машину з ладу".
Щоб розв'язати проблему, у команді розробили спеціально для Емерсона шасі 72D. Але навіть так результати були далекі від ідеалу. Погіршувало ситуацію й те, що наш герой постраждав в автомобільній аварії на звичайних дорогах і був змушений пропустити Гран-прі Нідерландів через травми.
Сам Фіттіпальді називав сезон 1971 року провальним. І справді, про боротьбу за головний приз не йшлося. Проте він все ж здобув три подіуми – у Франції, Великій Британії та знову у Франції. Найприкметнішим же моментом сезону стало Гран-прі Італії.
По-перше, через розслідування аварії Ріндта колектив Лотус не міг виступати під своїм ім'ям, через що на один етап з'явилася команда "World Wide Racing".
По-друге, Колін Чепмен, відомий своїми експериментами, привіз у Монцу шасі 56B із газотурбінним двигуном. Однак машина виявилася неконкурентоспроможною.
Емерсон Фіттіпальді vs Джекі Стюарт, частина 1
У багатьох поколінь пілотів є так званий "домінатор" – Макс Ферстаппен, Льюїс Гамільтон, Міхаель Шумахер, Ален Прост, Хуан Мануель Фанхіо, Альберто Аскарі – гонщик, що втілює квінтесенцію майстерності своєї епохи.
І боротися з ним можна лише за рахунок додаткових чинників: швидшого боліда, внутрішньокомандних інтриг або просто удачі. На початку 70-х таких було лише двоє – Емерсон Фіттіпальді та Джекі Стюарт.
Але навіть якщо обидва суперники – генії, це не скасовує важливості того, на яких болідах вони виступають. До сезону 1972 команда нарешті допрацювала Лотус 72D. Усунення зайвої гнучкості та проблем із роботою на шинах-"сліках" дало змогу повною мірою розкрити переваги клиноподібної аеродинаміки та "новомодних" бічних радіаторів, які сьогодні сприймаються як щось абсолютно буденне.
І хоча болід став справжнім витвором інженерного мистецтва, важливу роль відігравали й особисті якості нашого героя: тонке чуття на налаштування, вміння дбайливо витрачати ресурси машини, а також те, що він чудово ладнав з інженерами. Сам Емерсон говорив про це так:
"Після двох років я розмовляю з машиною, а машина розмовляє зі мною. Ще до того, як я сів за кермо, я вже знав, як буду їхати. Ми розуміли одне одного".
Проте сезон розпочався з перемоги Стюарта на Гран-прі Аргентини, а на другому етапі в ПАР тріумфував Дені Халм. Але починаючи з третьої гонки чемпіонату Фіттіпальді вже було не зупинити – 7 подіумів у наступних 8 заїздах, з яких 5 стали переможними.
І поки бразилець збирав кубки, його головний суперник дедалі більше боровся зі своєю машиною. У підсумку на Гран-прі Італії, знову виступаючи від імені "фіктивної" команди World Wide Racing, Емерсон Фіттіпальді за два етапи до кінця сезону, у віці 25 років і 273 днів, став на той момент наймолодшим чемпіоном світу.
Привіз Формулу-1 додому
Для сучасного глядача "королівських автоперегонів" Гран-прі Бразилії, або, як його зараз називають, Гран-прі Сан-Паулу, є невід'ємною частиною календаря сезону. Починаючи з 1973 року, за винятком"ковідного" чемпіонату 2020 року, Формула-1 щороку приїжджає до найбільшої країни Південної Америки.
Саме регулярні візити "королеви автоспорту" на трасу Інтерлагос стали причиною того, що багато наступних поколінь бразильських гонщиків зацікавилися світом швидкості. І далеко не останню роль у цьому зіграли успіхи Емерсона Фіттіпальді, який і підняв на батьківщині інтерес до перегонів до справжньої національної пристрасті.
Перший же офіційний Гран-прі Бразилії, на радість місцевої публіки, завершився перемогою нашого героя. На старті Емерсон пройшов Ронні Петерсона, який стояв на поулі, і зберіг лідерство до самого фінішу.
Емерсон Фіттіпальді vs Джекі Стюарт, частина 2
У сезоні 1973 протистояння двох геніїв продовжилося. Але якщо роком раніше йшлося про тотальну перевагу нашого героя, то цього разу сили виявилися куди рівнішими. У Тірелл зробили ставку на те, щоб їхній болід стабільно доїжджав до фінішу, що призвело до класичного протистояння швидкості та надійності.
Початок сезону залишився за Фіттіпальді: після чотирьох гонок рахунок перемог між ним і Стюартом був 3:1.
У той момент здавалося, що новий чемпіонат стане для бразильця легкою прогулянкою до другого титулу. Однак, починаючи з Гран-прі Бельгії, де Емерсон втратив дві позиції через проблеми з тиском палива, Джекі перехопив ініціативу.
З цього моменту дедалі більшого значення набула різниця в підходах команд. Поки в Тірелл віддали перевагу стратегії стабільного набору очок, Лотус продовжували експериментувати заради максимуму швидкості.
Однак, в результаті в наступних восьми перегонах Стюарт незмінно фінішував попереду Фіттіпальді, причому в п'яти випадках Емерсон взагалі сходив з дистанції. У турнірній таблиці шотландець почав упевнено відриватися, і за три етапи до кінця їх уже розділяли 24 очки – підсумок протистояння ставав майже вирішеним.
Прощавай, Лотус
Атмосфера всередині колективу Лотус і без того загострювалася: Фіттіпальді був відверто незадоволений тим, що через постійні технічні відмови фактично втратив другий титул, який, здавалося, вже був у нього в руках.
Доповнювало напругу те, що другим номером у команду взяли доволі сильного гонщика – Ронні Петерсона, який раз у раз "плутався під ногами" і в нашого героя.
Точкою ж неповернення стало Гран-прі Італії, де у бразильця ще зберігалися примарні математичні шанси на чемпіонство. І знову найкраще ситуацію описують його власні слова:
"Перед перегонами ми провели нараду зі мною, Ронні та Коліном. І ми вирішили, що якщо будемо лідирувати, маючи обидві машини попереду третього місця, і якщо Ронні буде першим, а я – другим, нам слід помінятися місцями за 15 кіл до фінішу. За 15 кіл до фінішу від Коліна не було жодного сигналу...". – а пізніше додав: "Після гонки я сказав Коліну, що дуже розчарований, але він просто промовчав. Думаю, саме тоді я й вирішив, що перейду в Макларен".
Ті три очки різниці між фінішем на першому та другому місцях виявилися вирішальними: у Монці боротьба за титул остаточно завершилася, і це дозволило Стюарту достроково оформити третій чемпіонський титул.
На цьому епоха їхнього протистояння добігла кінця – шотландець залишав Формулу-1 наприкінці сезону 1973 року. А роки потому і Емерсон, і Джекі із задоволенням згадували період боротьби, визнаючи, що це був прекрасний час.
Макларен
Один британський колектив фактично був повною протилежністю іншому: якщо в Лотусі вітався ризик, то Макларен був націлений на стабільність і чітку організацію. Детальна підготовка до вікендів, продумана логістика та налагоджена робота з налаштуваннями дозволяли одразу потрапляти в "темп", що неймовірно подобалося нашому герою.
Уже на другому етапі сезону – домашньому Гран-прі Бразилії – Фіттіпальді здобув першу перемогу з новою командою. Однак загалом перша половина чемпіонату 1974 року була вельми хаотичною: у перших восьми перегонах на верхню сходинку подіуму підіймалися одразу шість різних пілотів.
У такій ситуації велику роль починали відігравати регулярні фініші на високих позиціях, завдяки чому Емерсон після Гран-прі Нідерландів очолював щільну групу в особистому заліку – одразу чотири пілоти перебували в межах восьми очок.
Але далі навіть у стабільної зв'язки Фіттіпальді-Макларен почалися проблеми. У наступних чотирьох заїздах Емерсон тричі зійшов: у Франції та Австрії – з вини двигуна, а в Німеччині – через поломку підвіски. Ця чорна смуга призвела до того, що за три етапи до кінця він відставав на дев'ять очок від Клея Регаццоні, який вийшов у лідери турнірної таблиці.
Камбек десятиліття
Але хай там як, ніколи не варто забувати, що "королева автоспорту" часто буває примхливою і підносить глядачам сюрпризи. А в минулі часи, коли надійність техніки залишала бажати кращого, все могло змінитися дуже швидко.
На домашньому для Феррарі Гран-прі Італії улюбленець місцевої публіки – Клей Регаццоні – зійшов через відмову двигуна, а Фіттіпальді приїхав другим. Далі події загострили ситуацію ще більше: Емерсон виграв перегони в Канаді і перед останнім етапом зрівнявся за очками з Клеєм. Це означало, що у Воткінс-Глені все вирішить очне протистояння двох гонщиків.
Цікавий факт: лише двічі за всю історію Формули-1 два претенденти на титул підійшли до фінальної гонки з рівною кількістю очок. Вдруге таке трапилося 2021 року. Причому символічно, що скандальний Гран-прі Абу-Дабі, де вирішувалася доля чемпіонства між Максом Ферстаппеном і Льюїсом Гамільтоном, проходив 12 грудня – у день народження Емерсона Фіттіпальді.
Зрозуміло, такий стан справ означав, що Гран-прі США 1974 супроводжувалося величезним нервовим напруженням.
"Це був єдиний раз у моєму житті, коли я спав лише три години перед перегонами, тому що тиск був просто колосальним", – зізнався пізніше наш герой.
Однак головну роль зіграло те, що Емерсон виявився таки сильнішим у психологічній витримці – не лише під час перегонів, а й упродовж усього вікенду. Клей же не впорався з тиском: він провалив роботу з налаштуваннями машини та не зміг вивести Феррарі на оптимальний темп.
У Фіттіпальді, звісно, теж були проблеми зі швидкістю у Воткінс-Глені: він фінішував лише четвертим. Але головне – Регаццоні залишився далеко позаду. У неймовірно напруженій боротьбі Емерсон став дворазовим чемпіоном світу.
Можна було б сказати, що емоції від другого титулу затьмарили радість першого тріумфу двома роками раніше. Однак Гран-прі США 1974 року було затьмарене трагічною загибеллю гонщика Гельмута Койніга, що зіпсувало настрій усім учасникам і глядачам.
Емерсон Фіттіпальді vs Нікі Лауда
Фіттіпальді славився тим, що відмінно працював із налаштуванням боліда. Але в сезоні 1975 року в боротьбі за титул йому протистояв гонщик, який у цьому був ще сильнішим – Нікі Лауда.
Втім, початок сезону для Емерсона складався вельми вдало – першу гонку в Аргентині він виграв, а потім, на домашньому Гран-прі Бразилії, приїхав другим, поступившись земляку Карлусу Пасі.
На особливу увагу заслуговує етап у Гран-прі Іспанії. Там Фіттіпальді відмовився виходити на старт на знак протесту проти вкрай низького рівня безпеки треку Монтжуїк.
І його побоювання виявилися, на жаль, повністю виправданими – на 26-му колі зіткнення Рольфа Штоммелена і вищезгаданого Карлуса Пасе призвело до загибелі п'ятьох глядачів.
Майбутній Гран-прі Монако пройшов в атмосфері вжиття всіх необхідних заходів, щоб уникнути повторення іспанської трагедії. Всюди встановлювалися нові, більш потужні відбійники. А оскільки міська траса стала ще вужчою, вперше була застосована звична сучасному глядачеві, вибудувана "драбинкою" стартова решітка.
І саме заїзд вуличками князівства ознаменував перелом у чемпіонаті. Лауда нарешті домігся того, що у Феррарі механіки почали слухати гонщика, і червоний болід різко опинявся у своїй власній лізі. А у Фіттіпальді не залишилося жодного шансу в боротьбі за титул.
У решті гонок Емерсон зміг здобути лише одну перемогу – на дощовому Гран-прі Великої Британії, яка стала останньою у Формулі-1. Сезон бразилець завершив на другій сходинці особистого заліку.
Сімейний бізнес
У всіх сферах життя, включно зі всесвітнім спортом, періодично тій чи іншій людині допомагають "родинні зв'язки". А "масова культура" практично будь-якої країни всіляко вселяє людям почуття патріотизму. І саме ці дві речі виявилися згубними для кар'єри нашого героя в "королівських автоперегонах".
Його старший брат Вілсон, не домігшись якихось значущих успіхів як гонщик, вирішив створити власну команду "Фіттіпальді", яка позиціювалася як "бразильський національний проєкт". А до початку сезону 1976 року він переконав Емерсона долучитися до "сімейного бізнесу" – сісти за кермо цієї машини.
Сказати, що це рішення стало відвертою дурістю, – це не сказати нічого. Для всіх стало справжнім шоком, що дворазовий чемпіон проміняв стабільно швидкий Макларен на абсолютно безперспективний болід.
Довгих п'ять сезонів тривали спроби зробити хоч щось із безнадійною гоночною технікою. Але все було марно. Усе, чого зміг наш герой домогтися за цей час, – це один подіум на Гран-прі США-Захід 1980 року.
В іншому ж титулований пілот став бляклою тінню своїх колишніх успіхів і просто загубився в глибині пелотону.
Після закінчення сезону 1980, втомившись від усього цього, Емерсон завершив кар'єру у Формулі-1. Таким чином, великий гонщик покинув "королівські автоперегони" – десь далеко позаду героїв нового часу. А через два роки брат Вілсон закрив справу – команда "Фіттіпальді" припинила існувати.
IndyCar
Утім, пристрасть до швидкості не дозволила шолому довго висіти на цвяху. І вже 1983 року Емерсон Фіттіпальді вирушив підкорювати США – він приєднався до гоночної серії CART.
Американські перегони славляться неймовірним хаосом, що коїться як на трасі, так і в турнірній таблиці. А результати заїздів часто нагадують лотерею – навіть у найшвидших пілотів чергуються успішні та провальні виступи.
На адаптацію до нової філософії автоспорту пішов час. Проте вже 1985 року наш герой здобув свою першу перемогу в Індікарі – на мічиганському овалі. І відтоді він починав у кожному сезоні хоча б 1-2 рази підіймася на верхню сходинку подіуму.
Справжнім же проривом став сезон 1989 року – вигравши п'ять перегонів, серед яких були й легендарні "500 миль Індіанаполіса", Емерсон Фіттіпальді став першим та єдиним бразильцем, який здобув чемпіонський титул по обидва боки океану: у Формулі-1 та в IndyCar.
Пізніше, 1993 року, наш герой був близький до того, щоб повторити успіх – він знову приїхав першим в "Інді 500", але за підсумками сезону поступився 8 очками ще одному "гостю" з "королеви автоспорту" – Найджеллу Менселлу, який, до речі, на той момент був чинним чемпіоном Формули-1.
Епілог
У сезоні 1995 року Емерсон на трасі Назарет здобув свою останню перемогу в CART, а в 1996-му, у віці 50 років, остаточно завершив кар'єру в автоспорті. Однак зв'язок зі світом швидкості він не перервав – займався медійною діяльністю, брав участь у разових перегонових подіях, а у 2017 році разом із відомим італійським ательє Pininfarina представив спорткар Fittipaldi EF7.
Звісно, згідно з негласною традицією Формули-1, для того, щоб вважатися "легендою", гонщику потрібні три титули. Наш герой так і залишився за крок від цього числа. Але, попри це, місце Емерсона Фіттіпальді в Залі слави автоспорту абсолютно заслужене.
Загалом за 6 поулів Емерсон здобув 14 перемог. Його неймовірний статистичний показник 2,33 є найкращим серед усіх мультичемпіонів Формули-1. Ці числа не лише дають змогу низці експертів вважати Фіттіпальді найсильнішим із бразильців, а й ставити його якщо не в першу п'ятірку, то щонайменше в топ-10 гонщиків світу за всю історію автоспорту.
