Олег Плотницький – талановитий бунтівник-заколотник, лідер збірної України та один із найкращих волейболістів світу
Яскравий виступ чоловічої волейбольної збірної України в Лізі націй з сімома перемогами у дванадцяти матчах приніс нашій команді дебютний вихід у плейоф престижного турніру.
Під час сенсаційних звитяг проти суперників із першої трійки світового рейтингу – Бразилії та Італії – найкращим на майданчику був Олег Плотницький. Блискучий догравальник із дуже непростим характером повернувся до збірної за рік після ухвалення рішення про завершення кар'єри в ній.
Напередодні надскладного чвертьфінального поєдинку в Лізі націй проти чинного її чемпіона та лідера рейтингу FIVB, збірної Польщі, розповідаємо про шлях у волейболі старого-нового лідера команди України.
Шлях до визнання
Олег Плотницький народився 5 червня 1997 року у селищі Липівка, що на Вінниччині. Його батьки займалися волейболом, тато Юрій виступав за хмельницький Новатор. У трирічному віці майбутній лідер збірної України з родиною переїхав саме до Хмельницького, де з другого класу почав тренуватися у місцевій ДЮСШ у власного батька.
Здавалося б, ким ще може стати хлопець, який росте у родині волейболістів? Однак не все було так просто.
"Мама взагалі не хотіла, щоб я грав у волейбол. То було моє рішення, хоча перед тим випробував три чи чотири різних види. Їй хотілося, щоб син більше уваги приділяв навчанню, виконував домашні завдання, писав на хороші оцінки контрольні. Якщо в мене це не виходило, могли не пустити на тренування, змусити сидіти за підручниками. У сльозах, звісно, я благав, щоб випустили", – згадує своє дитинство Плотницький.
Тодішні методи виховання юного волейболіста в нинішньому дітоцентричному світі багато в кого викликали б бурхливу реакцію аж до втручання поліції та ювенальних служб. Однак Олег вважає, що суворість батьків серйозно допомогла йому в майбутньому.
"На мені порвали чимало зарядних пристроїв. Ремінці від батьків ховав регулярно, прибігав для цього швидше на 15-20 хвилин від тата й мами. Бо знав, що мені світить. Річ у тім, що щоденник у мене щодня був червоний. Але якби то лише школа. Я ж міг також піти погуляти, нікого не попередивши. А часи тоді були непевні, різні історії траплялися. Ось і виходило, що я гуляю центром Хмельницького, а в батьків істерика від того, де ділася дитина. Одним словом, бити мене було за що.
Однак то ліпше, ніж ті тепличні умови, в яких виховують дітей зараз. Особливо в Італії. Їм можна все. Деякі в першому чи другому класі ще не вміють шнурків на взутті зав'язати, бо за них усе роблять батьки".
Підліток подавав великі надії й у 12-річному віці Плотницького запросили до Харкова, де він поступив до обласного вищого училища фізичної культури. Це був великий крок уперед для юного спортсмена. Харків у ті часи вважався столицею українського волейболу, а місцевий Локомотив досі залишається найтитулованішою командою країни.
Вже у 16 Олег став грати за другу команду Локомотива – Локо-Експрес.
"Мені дали час у другій команді – це плюс, тому що не кинули відразу під танки. Розуміння такого дорослого волейболу не думаю, що в мене було тоді. І майстерності, і технічності такої теж не було, фізичної підготовки.
Тому перший рік був дуже важливим. Уже на другий рік, коли я потрапив у першу команду, не можу сказати, що там було легше – там було набагато складніше", – розповідає Плотницький про свої перші кроки в дорослому волейболі.
Цікаво, що розпочинав свою кар'єру зірковий догравальник на позиції діагонального. Тобто, людини, яка на майданчику звільнена від прийому. Вдвічі дивніше це зараз, коли ефективність прийому Плотницького в деяких матчах не гірша від статистики ліберо.
Завдячувати зміні амплуа і гравець, і збірна України в цілому мають відомому ексволейболісту та тренеру Юрію Філіппову. Саме він побачив в Олегові майбутнього догравальника.
Паралельно з волейболом класичним Плотницький успішно виступав у його пляжному різновиді. Разом із другом у житті та колегою по національній збірній Іллею Ковальовим Олег став срібним призером чемпіонату світу U-19 у 2014 році в Порту. Наступного сезону Плотницький і Ковальов у "пляжці" перемогли на чемпіонаті України та здобули бронзові медалі європейської першості U-20.
Однак класичний волейбол забирав занадто багато часу, до того ж, там прийшли перші великі успіхи, тож пляжний довелося залишити.
Італійський період клубної кар'єри
Європа дізналася про перспективного догравальника у 2016-му, коли на молодіжному чемпіонаті Європи у вирішальному сеті півфінального матчу проти італійців за рахунку 9:13 Плотницький вийшов на подачу і вчисту знищив прийом одних із головних фаворитів змагань. Шість поспіль набраних очок вивели збірну України в фінал.
"То ще фактично був дитячий волейбол. Тоді ми піймали кураж: "Хто такі ті італійці? Боже мій!". Були тоді впевнені, що всіх порвемо. Так, на відео італійці начебто виглядали здоровими, але в першій партії ми їх розібрали вчисту – 25:12. Далі – по накату", – оцінює Олег той поєдинок.
Лише в фіналі нашу команду зупинили поляки, а 19-річний Плотницький за 7 поєдинків наколотив 31 ейс.
А наступного року, після двох поспіль чемпіонств із харківським Локомотивом, Олег отримав запрошення до італійської Монци, на яке одразу погодився. Навіть не сумнівався, чи зможе потягнути рівень одного з найсильніших чемпіонатів у світі.
"Чесно кажучи, я тоді навіть про таке не думав. Більше, напевно, чи впораєшся ти з головою своєю. По майстерності там не було нічого. Було питання в тому, чи витримаю я перебування далеко від дому і чи зможу закріпитися – не як гравець, а як людина. Усе ж різне: і ментальність, і люди, і мова", – каже Плотницький.
Не все сталося так, як гадалося. Адже перші місяці головний тренер Монци Мігель Анхель Фаласка постійно не ставив догравальника у стартовий склад, що Олега неабияк дратувало.
"Найбільшим шоком стало те, що в перший місяць-два я непогано вливався в команду, у мене непогано виходило на тренуваннях, але не давали грати. Не давали грати, або давали – виходив, гарно виступав – і наступну гру починав знову на заміні. І я от, напевно, цього найбільше не розумів. Але коли ми поговорили з тренером тет-а-тет, усвідомив, що все він правильно робить.
Скажімо, ти виходиш, тебе ніхто не знає, у тебе гарно вдається, ти на куражі і так далі, але потім може статися так, що в наступній зустрічі у тебе взагалі нічого не вийде. Буває, що гравці закриваються, починають копатися в собі і знаходити якісь причини, а потім не можуть розкритися до кінця".
Підхід тренера дав результати, і за кілька місяців Плотницький став лідером Монци. Навряд чи український догравальник залишився б у середняку італійського волейболу більше, ніж на рік, однак у 2018-му Олег отримав серйозну травму лівого плеча й змушений був погодитися на операцію. Хірургічне втручання пройшло успішно, але пів року волейболіст вимушений був пропустити.
Травма не зупинила прогрес Плотницького. Навесні 2019-го Монца у чвертьфінальній серії плейоф італійської Суперліги поступилася Перуджі 1:3, а єдину несподівану перемогу вдалося здобути завдяки 29 очкам Олега.
Не дивно, що наступний чемпіонат догравальник розпочав саме в умбрійській команді. Сам Плотницький має на це трохи іншу точку зору:
"В Італії за одну гру нікого в команду не запросять. Так само у Перуджу мене покликали не за вдало проведений чвертьфінал плейоф. Вони довго приглядалися до мене, стежили, як я відновлююся після травми і операції. Мовляв, молодий, треба збагнути, що у нього в голові після того, як вкололи багато анестезії".
Перуджа в той час проходила становлення як новий італійський гранд. Місце в основному складі для Плотницького знайшлося лише за рік, і з того часу й дотепер він є одним з лідерів команди.
Разом із Перуджею Олег став дворазовим чемпіоном та володарем Кубку Італії, шестиразовим переможцем Суперкубку країни. Тричі Плотницький здобував титул клубного чемпіона світу, причому в 2023-му отримав звання MVP турніру. Нарешті, два останні роки Перуджа перемагає в Лізі чемпіонів, а український догравальник потрапляє до символічної збірної Фіналу чотирьох.
Одноклубниками Плотницького були й є зірки світового волейболу: Симоне Джаннеллі, Вільфредо Леон, Меттью Андерсон, Массімо Колачі, Васім Бен Тара…
Виступи за збірну України, завершення кар'єри в ній та повернення
Відлік успішних часів для української національної збірної варто вести з 2017 року. Саме тоді у статусі дебютантів наша команда сенсаційно перемогла у Золотій Євролізі, а 20-річний Плотницький вів партнерів за собою. Лідерські якості Олега ніхто не ставив під сумнів, і ще за рік молодий догравальник став капітаном збірної.
Ту команду швидко почали називати золотим поколінням українського волейболу. Велику роль у її становленні зіграв латвійський тренер Угіс Крастіньш, який будував збірну навколо молодого лідера.
І вона швидко почала відпрацьовувати аванси. На чемпіонаті Європи-2019 збірна України вийшла в плейоф, де спочатку в п'яти сетах дотиснула господарів бельгійців, а у чвертьфіналі також на тай-брейку прикро поступилася сербам, майбутнім чемпіонам.
Плотницький, який за 7 зустрічей набрав 78 очок, пояснив поразку досвідом суперників:
"Це досвід, якого треба набувати. Серби зіграли десятки таких матчів. Нам треба частіше бувати в таких ситуаціях, коли від тебе багато залежить, коли велика відповідальність за кожен дотик до м'яча. Треба залишатися холоднокровним. Ця риса відпрацьовується, коли потрапляєш у схожі стресові ситуації регулярно".
Пік "золотого покоління" припав на чемпіонат світу-2022. Збірна України з другого місця вийшла до плейоф, обігравши Туніс та Пуерто-Ріко й поступившись традиційно незручним для нас сербам.
Матч 1/8 фіналу став, мабуть, найкращим в історії команди за всю її історію. Україна розтрощила збірну Нідерландів із грізним діагональним Німіром Абдель-Азізом, в жодній з трьох партій не випустивши суперників із 20 очок.
"Ми пронеслися тим поєдинком, мов нова автівка по швидкісному автобану з ідеальним покриттям, – згадує Олег. – Налаштовувалися на зарубу з чотирьох-п'яти сетів. Але в ході гри ми повірили один в одного і піймали кураж. На одному диханні провели всі три сети. Я тоді навіть не втомився".
На жаль, господарів словенців у чвертьфіналі перемогти не вдалося, попри впевнено виграний перший сет. Фактор домашніх трибун дався взнаки, адже більшість українських волейболістів не звикла грати за таких умов.
Плотницький став на турнірі найкращим подаючим із 18 ейсами з відривом у 6 подач навиліт над найближчими переслідувачами. Загалом він набрав 81 очко – восьма позиція у рейтингу найрезультативніших гравців.
На чемпіонаті Європи-2023 Україна знову дійшла до чвертьфіналу, однак рівень гри команди почав просідати. У груповому етапі, наприклад, наша збірна поступилася у трьох матчах із п'яти.
Не все було добре в роздягальні команди.
Перед осіннім кваліфікаційним турніром 2023 року на Олімпійські ігри в Парижі Угісу Крастіньшу навіть довелося відрахувати з команди зв'язуючого Віталія Щиткова. Ситуацію це не виправило, збірна посіла п'яте місце з восьми команд і на Олімпіаду не пробилася.
У квітні 2024-го Федерація волейболу України замість Крастіньша призначила головним тренером збірної досвідченого аргентинського фахівця Рауля Лосано.
І отримала демарш від лідерів команди.
Одразу вісім гравців збірної відмовилися виступати за неї в сезоні-2024 без поважних причин. Серед них виявився і Плотницький. Невдовзі з'ясувалося, що волейболісти мають претензії до президента Федерації Михайла Мельника.
Інформація про конфлікт у публічний простір надходила фактично лише від самого Мельника. Гравці суперечку не коментували. Відповідно, не знаючи достеменно позиції обох сторін, ми не будемо ставати на будь-який бік.
Проте зазначимо, що вболівальницьке середовище здебільшого підтримало Мельника та Федерацію, що є дуже нетиповим для України. Всі давно звикли до, м'яко кажучи, не найкращого ставлення до вітчизняних чиновників у народі. Тут ситуація була протилежною.
Раулеві Лосано, попри бунт гравців, вдалося фактично напівтретім складом виграти Золоту Євролігу та пробитися зі збірною України до дебютної Ліги націй. І вже 2025-го заколотники повернулися до складу команди, яка була близькою до виходу в плейоф ЛН у першому ж сезоні.
Всі, окрім Плотницького.
Натомість Олег навіть розглядав варіант зі зміною громадянства заради виступу за Італію.
"Чи зацікавлена у цьому Італія, мені важко сказати. Тим більше, що треба прожити якийсь час… Трошки більше треба поглиблюватися у цю тему. Буде видно, якщо буде можливість. Чому б і ні, мені здається, що це теж як варіант", – заявляв волейболіст.
У березні 2025-го Плотницький заявив, що остаточно завершив кар'єру в збірній.
Треба віддати належне Лосано, який весь цей час наполягав на тому, що шлях до збірної не закритий нікому, навіть зірковому бунтівнику. У повернення догравальника, щоправда, вірилося слабко.
Проте у квітні 2026 року Плотницький потрапив до заявки збірної України на матчі Ліги націй. Він пропустив перший тур у Китаї через проблеми з документами, зате два наступні зіграв майже без замін.
Подальші події всім відомі. Україна сенсаційно здолала поспіль Бразилію та Італію за безпосередньої участі Олега й, хоч і не без проблем через втому третього тижня, вперше в історії пробилася до плейоф Ліги націй, де у чвертьфіналі 30 липня зійдеться з грізним чинним чемпіоном турніру – Польщею.
"Щоб грати з ними на рівних, потрібно буде дуже чисто й дисципліновано зіграти і у вирішальні моменти не боятися ризикувати, але з розумом", – вважає Плотницький.
Бонус
Однією з мрій Олега Плотницького є стати… головою Федерації волейболу України.
"Поки я гравець, гадаю, за свою кар'єру мені вдасться організувати щось типу дитячої команди або ще якоїсь організації, яка пов'язана з волейболом. А потім вже будемо сподіватись, що в мене ще буде бажання і перспектива очолити Федерацію", – дивує планами Олег.
Проте головною метою волейболіста є потрапляння зі збірною України на Олімпійські ігри. У будь-якому статусі.
"Мрію зі збірною України потрапити на Олімпіаду. Для мене немає значення – у статусі гравця, очільника федерації, тренера чи навіть у ролі фізіотерапевта. Туди потрапити було б супер".
Наразі мета не виглядає нездійсненною. "Золоте покоління" українського волейболу демонструє зараз гру, гідну головного турніру чотириріччя.
Чекаємо за два роки в Лос-Анджелесі.