Хто такий Рауль Лосано? Створив найсильнішу збірну України, побудував еру Польщі
Збірна України з волейболу вже багато років має один із найкращих складів, який небезпідставно називають "золотим поколінням".
Олег Плотницький, Юрій Семенюк, Василь Тупчій, Ілля Ковальов – кожен з них міг би цілком конкурувати за місце у складі чи не кожної топової збірної.
Тим не менш, Україна лише у 2025 році вперше зіграла в Лізі націй – найпрестижнішому турнірі з волейболу. Вже тоді команда до останнього боролася за вихід у плейоф – не вистачило однієї перемоги.
У цьогорічному розіграші до колективу повернувся Плотницький, а "синьо-жовті" знову близькі до потрапляння у чвертьфінал. Лишилося зіграти два матчі.
Завдяки кому ж наша збірна з волейболу переживає найкращі часи в історії? Звісно ж, Раулю Лосано – легендарному аргентинському тренеру, який побудував домінантну збірну Польщі, а тепер створює історію в Україні.
***
Він народився 3 вересня 1956 року в Ла-Платі, Аргентина. Там же і навчався, разом із Луїсом Веласко – молодшим братом легендарного в майбутньому волейбольного тренера Хуліо Веласко.
Щоб ви розуміли, хто це – Веласко є членом Міжнародної зали слави. У 1990-х роках створив "золоту еру" чоловічої збірної Італії, вигравши два чемпіонати світу (1990, 1994) та три чемпіонати Європи поспіль. Він вигравав Панамериканські ігри з рідною Аргентиною, а збірну Ірану вперше в історії привів до "золота" на чемпіонаті Азії.
Шляхи Рауля та Хуліо міцно переплелися ще до їхнього народження – мами обох хлопців були однокласницями. Коли ж Лосано почав навчатися, то його вчителькою англійської стала мати Веласко.
Тож не дивно, що хлопці з дитинства товаришували. Тим паче, що обидва дуже любили волейбол. І тренувати почали разом – Лосано тоді було 18 років.
"Ми грали разом в Естудіантесі, і один із керівників запропонував нам створити школу жіночого волейболу. Це було в 1974 році. У той час заняття проводилися щосуботи вранці. Я навчався в Національному університеті Ла-Плати, а Хуліо працював вихователем.
Тож щосуботи ми виходили з Національного університету і йшли пішки до Естудіантеса, по дорозі перекушуючи сендвічами. У жіночій школі були дівчата 13, 14 або 15 років. Хуліо брав одну групу, я – іншу, а третій тренер, Хосе Луїс Бланко, – ще одну. Ми переважно виконували технічні вправи", – згадував наставник.
Це був початок довгої тренерської історії обох.
Веласко першим пішов у професійний волейбол, вже на початку 1980-х очолив збірну Аргентини, а після "бронзи" ЧС-1982 перебрався до Італії.
Лосано ж до 1988-го залишався тренером аргентинських клубів. Дуже успішним – виграв буквально все. Але… з ним не продовжили контракт.
"Я провів чотири роки у Ферро, і ми виграли все: навіть перший для Аргентини Південноамериканський клубний чемпіонат у 1987 році. Крім того, ми стали чемпіонами Національної ліги, Метрополітанського турніру та Кубку Моргана.
Але програли фінал Південноамериканського чемпіонату проти Банеспи – чудової бразильської команди, багато гравців якої взяли участь в Олімпіаді-1988 у Сеулі. Ми посіли друге місце на тому турнірі та в Національній лізі, і Ферро не продовжив зі мною контракт після 14 перемог у турнірах за чотири роки. Я був дуже розчарований", – згадував тренер.
Тоді Веласко сказав Лосано: "Приїжджай до Італії; щось вийде".
Вийшло. Ще й як!
Та спершу був важкий шлях до Європи. Квитки коштували дорого, настільки, що Лосано довелося продати усе: телевізор, відеомагнітофон, автовідповідач тощо. І навіть цього вистачило лише для того, аби купити квиток на радянський літак – він був найдешевшим.
"У всіх авіакомпаніях треба було купувати квиток туди й назад. "Аерофлот" мав квитки з терміном дії на рік. До Москви було вісім пересадок. Літак був надзвичайно незручним. І доводилося залишатися на чотири дні в столиці СРСР, з проживанням у готелі, оплаченому "Аерофлотом", щоб потім вирушити до Італії", – розповідав Рауль.
Він зупинився у будинку свого друга дитинства. Там же почав допомагати дружині Веласко з перекладами – про волейбол мова не йшла.
То як тоді Лосано почав тренувати в Італії?
Італійський період: відсутність зарплати, робота на Берлусконі та багато трофеїв
Лосано продовжував залишатися без команди. А Рекс Порденоне, команда з А2 (другої ліги Італії) – без тренера. І в ній грав аргентинець Вагенпфейл, який і порадив керівництву Рауля.
То було жахливо: бракувало м'ячів, у команді не було лікаря, а тренування проводили у школі. А ще Лосано 10 місяців не отримував зарплату.
"Президент клубу був депутатом від соціалістичної партії. Він сказав: "Дайте мені номер вашого банківського рахунку, і через 20 днів я перекажу вам гроші". Я подивився на нього з непривітним виразом обличчя і сказав, що наступного понеділка поставлю на тротуарі біля студії, де працював, намет із плакатом про те, що мені не платили цілий рік.
Я був зелений від люті. Він зняв окуляри, подивився мені в очі й сказав: "Я все чудово зрозумів". Це було 10 тисяч доларів – тисяча на місяць за контрактом! У вівторок він мені заплатив: мабуть, гроші зібрали звідусіль, бо мені дали величезні мішки з лірськими монетами", – розповідав тренер.
І навіть за таких умов Лосано виконав завдання та зберіг Рекс у другому дивізіоні. А тому не дивно, що вже невдовзі наставник пішов на підвищення.
Спершу до відносно скромного Сполето, з яким обіграв чи не всіх грандів. А потім у Мілан.
Незадовго до того, 24 березня 1986-го, Сільвіо Берлусконі офіційно став президентом Мілану. І цей момент заведено вважати ключовою подією в історії команди, при тому не лише футбольної.
Клуб зайшов у різні види спорту, серед яких був і волейбол. Вже невдовзі очолити команду запросили Лосано.
"У Мілані тоді ще відчувалися наслідки футбольних успіхів Арріго Саккі, який до Мілана ніколи не тренував великої команди. Тоді у них склалася думка, що треба шукати інших тренерів, не таких відомих. Вони хотіли знайти "Саккі з волейболу". Я підходив під цей образ. Це було в 1992 році.
Про волейбол вони не мали жодного уявлення. Треба було все організувати: навіть орендувати спортивний зал, бо власного у них не було. За їхніми плечима було два сезони, протягом яких їм не вдалося вийти у фінал. Саме там я підписав свій перший вигідний контракт", – пригадує наставник.
Це був успіх! Мілан виграв клубний чемпіонат світу та Кубок володарів кубків. Але "Скудетто" так і не підкорилося – два фінали, дві поразки. Паралельно Хуліо Веласко запалював у збірній Італії, через що чемпіонат пережив справжній фінансовий бум.
Дійшло до того, що найкращі гравці волейбольного Мілана отримували таку ж зарплату, як легендарний Паоло Мальдіні. Та, на жаль, історія тривала недовго.
Вже невдовзі Берлусконі сконцентрувався на політиці, а керівники, призначені ним, вирішили скоротити витрати. Під скорочення потрапив і головний тренер волейбольної команди.
А дарма!
Адже в Тревізо, власниками якого була родина Бенеттон, Лосано таки виграв чемпіонат Італії. Ту команду називали найкращою за всі часи за талантом.
Результати це підтвердили – у плейоф Тревізо розгромив усіх суперників, виграв 9 матчів із 9. Таке трапляється вкрай рідко, особливо в такій конкурентній лізі, як італійська.
За що Лосано отримав Орден Відродження Польщі
Між Міланом та Тревізо в аргентинського фахівця був період на чолі збірної Іспанії (1994-1997), з якою він виграв Універсіаду. Після того повернувся в Італію до Палермо, з яким став чемпіоном Кубку Європи CEV і дійшов до півфіналу Ліги та Кубку Італії.
Але тоді Іспанія знову звернулася до Лосано, щоб він очолив їх на період кваліфікації до Олімпіади-2000. Для розуміння, команда раніше жодного разу не проходила відбір на Ігри.
Але Рауль зміг!
Збірна Іспанії навіть здобула одну перемогу в груповому етапі, завершивши змагання на 9 місці. То був перший та останній успіх країни у відборі на ОІ.
А вже у 2005 році Лосано очолив Польщу. Та почав творити історію, з самого початку. Він – перший іноземець, який тренував національну команду Польщі з командного виду спорту. Це був ризик від федерації, який, безумовно, виправдався.
"Як я став тренером збірної Польщі? Мій контракт з Мачерата було розірвано, коли ми лідирували в італійській лізі. Це була незручна ситуація. Мій агент сказав мені, що в Польщі проводиться конкурс. Я перевірив рейтинг – Польща була 17-ю чи 19-ю.
Але мій агент наполягав. Окрім резюме, я мав подати програму, в якій окреслював та аналізував національну збірну та її майбутні перспективи, з одним дуже конкретним питанням: "Що б ви зробили з цією командою?", – розповідав Рауль.
На конкурс подавалися 38 тренерів. З них обрали трьох претендентів – нашого героя, серба Зорана Гаїча, олімпійського чемпіона Сіднея-2000, а також росіянина Бориса Колчина.
"Вони попросили нас поїхати до Варшави, щоб поговорити з директорами. І запропонували мене, тому що аналіз, який я подав, був набагато детальнішим. Я тиждень дивився відео! Коли я пішов підписувати контракт, саме тоді справді відчув тиск футбольних тренерів".
Лосано не дарма згадав про футбол. Річ у тім, що у Польщі ці види спорту люблять однаково. Волейбол популярний через шалені успіхи у минулому – країна виграла чемпіонат світу 1974 та золоту медаль Олімпіади-1976, перемігши СРСР в обох фіналах.
Тому призначення іноземця, ще й з таким послужним списком, сприймали з величезними очікуваннями. 300 журналістів зустрічали наставника, коли той прилетів підписувати контракт!
Чи можна таке уявити в Україні?
Саме з цього моменту почалася історія становлення Польщі світовим грандом. Вже наступного року поляки під керівництвом Лосано примудрилися дійти до фіналу чемпіонату світу!
Та команда грала добре, дуже добре. Сім перемог поспіль з рахунком 3:0, потім 3:2 проти Росії та ще один 3:0 проти Сербії. У півфіналі перемогла Болгарію з рахунком 3:1 і у фіналі зустрілася з Бразилією.
"Ми зіткнулися з надзвичайною командою. Вони були кращими. Навіть якби ми грали ідеально, ми б програли 1:3. У фіналі було 0:3", – пояснював Лосано.
Їх зустрічали, як героїв.
У Польщі в аеропорту було двадцять тисяч людей, десятки тисяч з прапорами вздовж усього маршруту. Навіть під дощем на площі стояло близько дванадцяти тисяч.
Тоді ж Рауль Лосано отримав Орден Відродження Польщі, відзнаку, яку вручають за видатні досягнення в освіті, науці, спорті, культурі чи мистецтві.
Пророча назва ордену. Те "срібло" і справді відродило Польщу. Вже у 2009-му країна тріумфувала на чемпіонаті Європи. У 2012-му – у Світовій лізі. У 2014 та 2018 роках – на чемпіонаті світу. І саме Польща стала чемпіоном минулорічної Ліги націй.
А все почалося з призначення Лосано.
Далі були збірні Німеччини, з якою виграв Євролігу-2009, Ірану, яку він вперше в історії вивів на Олімпіаду та посів 5 місце, та Китай, де здобув срібні медалі на Азіатському кубку з волейболу.
Однак очолити рідну Аргентину Лосано так і не зміг. Сам відмовився, через що шкодує й досі.
"Після підписання контракту в Польщі я повернувся до Аргентини, щоб відпочити на літо. І Алехандро Болджері, тодішній президент Федерації волейболу Аргентини, зателефонував мені. Він сказав, що вони збираються провести змагання, але хочуть, щоб я був тренером збірної.
Я сказав йому, що нещодавно підписав контракт з Польщею. Якби знав заздалегідь, не підписав би. Але я не міг порушити зобов'язання такого масштабу, яке мало такий величезний вплив у Польщі. Це був єдиний раз, коли мені запропонували роботу в чоловічій збірній Аргентини. Я дуже шкодував про це.
Для будь-якого тренера керівництво національною збірною – це величезне досягнення. Я часто грав проти Аргентини, і чути національний гімн – це дуже важкий момент. Неприємно чути гімн, коли ти знаходишся по той бік сітки і тобі доводиться зустрічатися зі своєю власною країною".
Чому ж Лосано очолив Україну, і чому лідери збірної влаштували бойкот?
"Чим вдалося його заманити? Він хоче в цей час допомогти країні, яка потребує підтримки, він хоче нам допомогти з точки зору спортивної. У той час як світ підтримує, він зі свого боку хоче підтримати", – говорив президент ФВУ Михайло Мельник.
Насправді ж, за всієї поваги до досягнень аргентинського наставника, після періоду в Польщі його кар'єра потроху йшла на спад. Після невиконаної задачі в Китаї (а від нього вимагали виходу на Олімпійські ігри 2020) він кілька років був без роботи.
А тоді переїхав тренувати в Японію, але вже не збірну, а клуб.
Однак пропозиція від Федерації волейболу України надихнула на той момент 67-річного наставника. Звісно ж, наше "золоте покоління" дійшло до свого піку. Тому він без вагань погодився.
"Я не боюся працювати зі збірною України. Ми не тренуємося в окопах – ми тренуємося в Польщі. Чого мені боятися? Я не вагався. Цей проєкт мене зацікавив; команда виглядала багатообіцяючою, і я не очікував жодних гарантій від федерації. Я прийняв цю посаду, бо маю глибоку повагу до України – як країни, яка бореться за виживання.
Ми не можемо залишатися байдужими до несправедливості. Підтримка України – це те, що ми всі повинні робити. Для мене ця підтримка передбачає тренування групи гравців. І для мене це честь. Робити це зараз – величезна відповідальність.
Той факт, що країна є жертвою агресії, але її національна команда грає блискуче, змушує багатьох людей у всьому світі замислитися. Добре, що міжнародна спільнота пам'ятає Україну та її боротьбу за виживання", – говорив тоді Лосано.
Але одразу ж зіштовхнувся із серйозною проблемою. Те саме "золоте покоління", за винятком Юрія Семенюка, проігнорувало виклик до збірної з новим наставником.
Формально причини були різні – травми, особисті обставини або взагалі відсутність пояснень. Але контекст читався очевидно: Лосано прийшов на місце Угіса Крастіньша, з яким те покоління працювало роками. І їм це явно не сподобалося.
Що ж, лідери не приїхали. Що зробив Рауль? Правильно, виграв Золоту Євролігу! А згодом і вивів команду в Лігу націй!
Ну хіба не унікальний тренер?
Зараз усі лідери повернулися, навіть Олег Плотницький, який у 2025-му оголосив про завершення міжнародної кар'єри. А Лосано, розуміючи ситуацію в Україні, продовжує змінюватися.
Зокрема, дозволив гравцям приїжджати до збірної разом з родиною, чого не робив раніше. Бо розуміє – хвилювання за рідних, що живуть під постійними обстрілами, точно позначиться на якості гри.
Від того і конфліктів у команді немає, і результати викликають захоплення.
Бо це Рауль Лосано.
Бонус: питання від Берлусконі, амфори в будинку Бенеттона, "вкрадені" автографи у тренера Реала
Про Берлусконі: "Один із водіїв приїхав за мною, щоб відвезти до будинку Берлусконі. Це було в неділю, і там були його тодішня дружина та діти. Ми сіли у величезній бібліотеці, і я запропонував йому взяти до складу молодого італійського розігруючого, Марко Меоні, який згодом став видатним гравцем.
"Скільки він коштує?", – запитав він. Ми пояснили, що за нього просять дуже багато. Я не хотів казати йому, що Падова просила 2,5 мільйона євро. Це було божевілля. "Скільки це коштує, з урахуванням податків?", – наполягав Берлусконі. І я відповів: 2,5 мільйона. Він подивився на Фоскале (його зятя – прим.) й запитав: "Скільки заробляє найкращий гравець команди?".
"Лучетта й Галлі заробляють 550 тисяч, але річ у тім, що з їхніх гонорарів за імідж ми забираємо п'ятдесят відсотків". Берлусконі встав, знову подивився на нього. "Ми платимо волейболісту стільки ж, скільки Паоло Мальдіні?! Нам доведеться про це поговорити".
Про Бенеттон: "Я провів Різдво в будинку Лучано Бенеттона, у центрі Тревізо, в історичній частині міста. Ми поїхали з моєю дружиною Лаурою та сином Матіасом. Будинок був величезний, триповерховий, з терасою. Вітальня була приблизно вчетверо більшою за звичайну.
Коли ми їхали паркувати машину в гаражі, розташованому в підвалі, то побачили на підлозі світло та дуже-дуже товсте скло. Це було схоже на винний льох. Ми заглянули туди разом із Лаурою й побачили римські амфори: антикварні предмети, дуже гарно освітлені. Ми були здивовані.
Піднявшись на третій поверх, щойно ми вийшли з ліфта, я сказав Лучано Бенеттону, що ми бачили те скло, ті світильники, ті амфори. А він відповів: "Не розказуйте про це нікому. Коли клали фундамент, там проводили буріння та земляні роботи. І якби ми заявили, що знайшли це, будівництво зупинилося б. Нам сказали, щоб ми накрили це склом і нікому не показували".
Про збірну Польщі: "Польща найняла голландця Лео Бенгаккера тренером збірної з футболу. Він керував мадридським Реалом і чудово розмовляв іспанською. Він був дуже доброзичливим, і ми почали зустрічатися раз на тиждень у ресторані чи готелі у Варшаві.
А коли ми обідали, двадцять людей приходили і просили автографи. Але вони просили мене! Я пояснив їм, що він був тим, кого "важко дістати", але вболівальники просто продовжували ходити, ніби нічого не сталося. Це був перевернутий світ!"