Зірки спортивної журналістики України: як війна змінила їхнє життя та що допомогло побудувати кар’єру в Європі
Після початку повномасштабного вторгнення багато українських жінок вирушили до Європи у пошуках безпечного місця. Дехто швидко знайшов роботу за спеціальністю, інші долали численні труднощі, адаптуючись до нового середовища.
Наші героїні – Юлія Палько, Ярослава Шумик та Олеся Гнатюк – відомі спортивні журналістки, які, попри тимчасову вимушену еміграцію, змогли знайти своє місце за кордоном і продовжити працювати в улюбленій галузі. Палько вже повернулася з Польщі до України, тоді як Шумик і Гнатюк продовжують жити та працювати в Португалії та Чехії відповідно. Про те, як вони адаптувалися до нових умов і продовжували робити улюблену справу, – у нашому матеріалі.
Найсексуальніша спортивна журналістка України: як Юлія Палько підкорила Лех Познань, а потім вирішила повернутись до Шахтаря
Краса, розум і креативність – це про Юлію Палько. За свою кар'єру журналістка працювала на телеканалах "Тоніс", "Прямий", а також у футбольних клубах Шахтар та Лех Познань. Нині Юлія повернулась до Шахтаря, даруючи вболівальникам не лише креативні репортажі, а й атмосферний контент у своєму Instagram, де за нею стежать понад 52 тисячі підписників.
"Війну я зустріла в Ірпені, містечку під Києвом. Близько п’ятої ранку зателефонувала мама з Тернівки, що в Дніпропетровській області, звідки я родом, – розповідає Юлія Палько. – Потім написала сестра: "Збирай речі і їдь на Західну Україну". Я не могла повірити в те, що відбувається. Увімкнула телевізор і дивилася новини, але свідомість відмовлялася приймати реальність.
Коли з вікон своєї квартири побачила вибухи в аеропорту Гостомеля, зрозуміла, що це правда. Вийшла на вулицю: люди бігли, сідали в автомобілі, знімали гроші з банкоматів. У паніці я зібрала перше, що потрапило під руку, і вирушила до друзів на Західну Україну. Дорога до Львова тривала 12-13 годин – найдовша і найважча в моєму житті.
23 квітня я повернулася в Ірпінь. Місто зустріло мене страшною картиною: суцільна темрява, майже безлюдні вулиці, розбита техніка ворога. Здавалося, що сюди більше ніхто ніколи не повернеться. Я вирішила зняти відео, щоб світ побачив, що сталося з моїм містом. Запостила його в Instagram, і воно швидко розійшлося мережею. Потім я зробила ще одне – і його побачив увесь світ. Відео привернуло увагу до України, було багато інтерв’ю, зокрема для CNN. Завдяки цьому розголосу іноземні фонди почали писати і запитувати, куди донатити, як допомогти. Це був такий потрібний для України інформаційний прорив".
До війни Палько працювала у футбольному клубі Шахтар. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, команду вивезли на збори в Туреччину. Усі проєкти поставили на паузу, медіа не працювали, роботи не було, настало повне затишшя. Юлія почала шукати нові можливості. Спершу знайшла вакансію в ПСЖ, але головною вимогою було знання французької мови. Тож її співбесіда виявилася дуже короткою.
Згодом журналістка дізналася про вакансію в польському клубі Лех Познань, який зараз лідирує в Екстракласі. Юлія подумала: "Чому б і ні?" Клуб із непоганою репутацією в Польщі здавався цікавим варіантом. Процес працевлаштування виявився непростим: було багато співбесід із керівником медіа-відділу, фінансовим і маркетинговим директорами. Складність полягала ще й в тому, що Палько доводилось шукати місця для проведення співбесід, адже через відключення електрики були великі проблеми з інтернет-зв’язком.
Її професіоналізм і креативність сподобалися полякам. Вона змогла зацікавити роботодавців як контент-кріейтор, і клуб запросив її працювати. Попри страхи та сумніви, нову країну, інший менталітет та мову, незнайоме середовище, офіс, де працюють тільки поляки та іноземці, а вона єдина українка, Юлія органічно влилась в колектив.
"Мене дуже добре прийняли, поставилися з розумінням і підтримкою. Звичайно, були складнощі – інший менталітет, незнайома мова, але я поступово вивчала польську, знайомилася з людьми. Робота не обмежувалася офісом, було багато поїздок Польщею та за її межами. Ми їздили скрізь, де грала команда. У нашої медіагрупи була окрема машина, завжди повністю завантажена технікою, п’ятеро людей у дорозі по 7-8 годин, і постійно звучала польська мова. Так, у польових умовах, я і її і вивчила.
Сподіваюся, що своїм досвідом я змогла їм допомогти у розвитку медіа. На початку займалася сторінками клубу в соцмережах, консультувала, як правильно їх вести, враховуючи всі нюанси. Пізніше знімала сюжети перед матчами Ліги конференцій польською мовою, брала інтерв’ю у гравців. Втім, працювати у футбольному клубі – це завжди багато уваги. Мене часто критикували, навіть хейтили. Деякі поляки писали, мовляв, навіщо їм українка в польському клубі.
Ця галузь дуже конкурентна, і багато хто цікавився, чому взяли саме мене. Відчувала певний тиск через це. Але водночас багато людей просили розповісти про свій досвід, як взагалі можна потрапити працювати у футбольний клуб. Тож моя історія викликала чимало інтересу. А ще приємно відзначити, що у клубі Лех Познань проводили безкоштовні благодійні заняття для українських підлітків", – розповідає Юлія.
Контракт Юлії Палько з командою був укладений на один рік. Після завершення терміну журналістка вирішила не продовжувати співпрацю і повернутися до України. Це рішення стало несподіванкою як для керівництва клубу, так і для вболівальників.
"Я не шкодую, що повернулася. Звісно, там життя у людей зовсім інше: вони не думають про те, що над головою можуть летіти ракети, а ніч доведеться провести у ванній чи підвалі. Зарплата в Польщі була вищою, але я просто взяла цей досвід і повернулася до України. У мене не було плану залишатися там. Я не почувалася в Польщі "білою вороною", але все одно – так, як вдома, ти себе ніде не відчуваєш, навіть попри війну", – говорить Юлія Палько.
Ярослава Шумик – про роботу на португальському ТБ: поблажок немає, навіть біженцям. Або ти вчиш мову, або до побачення
Ярослава Шумик – телевізійниця зі стажем, жартома називає себе "бабусею спортивного телебачення". Має досвід у виробництві спортивних програм, співпраці з міжнародними організаціями, такими як UEFA, UFC, AIBA, та підготовці трансляцій на топових спортивних подіях, включаючи Олімпійські ігри, фінали Ліги Чемпіонів УЄФА та Євро-2012.
Вона працювала як продюсер і координатор у таких компаніях, як 1+1 Media, beIN Sports, ESPN Latino. Нині Ярослава працює продюсером на телеканалі Федерації футболу Португалії CANAL 11, опановує португальську мову, без якої професіоналом не станеш, і щодня маневрує між роботою та дітьми.
"24 лютого – найжахливіший день мого життя, день, від якого і досі моторошно, – говорить Ярослава, згадуючи початок повномасштабного вторгнення. – Світанок. Ще темно. Нас розбудив дзвінок свекра з Вишгорода, який і повідомив, що почалась війна. Дідусь хотів забрати нас у село під Києвом, бо вважав, що там буде безпечніше. Але через шалені затори він так і не зміг до нас доїхати.
Як з’ясувалося пізніше, це було на краще, бо те село, куди ми збиралися, Мотижин, опинилося під окупацією... Я належала до тих, хто не вірив у можливість повномасштабної війни. Тільки 23 лютого подала документи на паспорт для найменшої дитини, і ось – хаос, паніка, валіза посеред коридору і повне нерозуміння, що робити далі. Сусіди просто сідали в машини, у чому були, і їхали. У нас машини не було, а син Святослав з донькою Мією зовсім малі – два і три роки, з ними пішки нікуди не підеш".
Після тижня у підвалі сусідського будинку, як тільки відкрили мости з лівого берега на правий, Ярослава з чоловіком вирішили – потрібно вивозити дітей. Дорога на залізничний вокзал Києва, яка зазвичай займала не більше години, цього разу розтягнулася на чотири. І лише там, серед натовпу та хаосу, Шумик усвідомила, що її чоловік призовного віку і не зможе їхати разом із ними. Тільки вона та маленькі діти.
"Можливо, мій журналістський досвід допоміг зберігати холодний розум у суцільному хаосі залізничного вокзалу Києва. Якимось чином дізналася, почула, відчула, що потяг до Варшави буде з тієї частини вокзалу, де зазвичай стоять електрички. На платформі стояли військові та поліція, які вже нікого з чоловіків не пропускали.
Мій син, побачивши, що батько залишається, вчепився у нього. У дитини почалася істерика. Менша сиділа у візочку і тільки перелякано дивилась на всіх, але на щастя мовчала. Тож втиснулися в переповнений людьми вагон: я, діти, візок і горщик. Пізніше всі мами з маленькими дітками дякували мені за нього, адже дорога до Варшави тривала цілих 26 годин", – пригадує Ярослава.
У Варшаві родина опинилася в центрі для біженців. За іронією долі, Ярослава, яка пропрацювала стільки років у спортивній журналістиці, тепер жила в таборі для біженців, облаштованому у спортивному залі. Однак, на щастя, у таких умовах їм довелося пробути недовго. Місцева юристка, пожалівши маленьких дітей, прихистила родину. Але діти, перебуваючи у стресі, плакали вдень і вночі. Тож Ярослава розуміла, що їм необхідно знайти окреме житло.
Ще в евакуаційному потязі вона почала писати повідомлення друзям та колегам по всьому світу з одним питанням – де є робота. Куди їхати – було абсолютно все одно. Головне – мати дах над головою і роботу. Несподівано звістка прийшла з Португалії. Давній друг і колега, з яким Шумик познайомилася ще на матчі Ліги Чемпіонів у Донецьку, написав: "Слава, у мене для тебе гарні новини. Федерація футболу Португалії пропонує тобі роботу і житло". Це був і порятунок, і виклик водночас.
"У мене був значний досвід роботи з міжнародними спортивними структурами, проводила спортивні трансляції, працювала на трьох Олімпіадах, футбольних чемпіонатах світового рівня, – говорить Ярослава. – Тож я була впевнена, що Федерація футболу Португалії запропонує щось у цьому напрямку. Але вони вирішили інакше: я стала продюсером на їхньому каналі CANAL 11, який висвітлює життя всіх збірних Португалії, незалежно від віку, категорії. Це і жіночий, і чоловічий футбол, пляжний футбол, футзал.
Головна умова для роботи – знання португальської мови. Для мене це стало такою собі шоковою терапією. Звісно, всі розуміли, хто я і що я біженка (ненавиджу це слово). Але ніяких особливих поблажок не було. Працювати і вчитися доводилося, як кажуть, "у полях". Не можу сказати, коли саме настав той переломний момент, коли мова, яка спочатку здавалася просто шумом, почала перетворюватися на окремі слова, а потім на речення і нарешті на розуміння. Зараз я вже можу говорити і писати португальською, хоча й з помилками, часто перепитую, уточнюю, постійно вчуся.
Психологи кажуть, що в стресі організм відмовляється сприймати щось нове. Але для мене знання мови було питанням виживання, адже від цього залежала моя робота і наше з дітьми існування. Я розуміла, що доброта людей не безмежна, тож старалася з усіх сил. Ставлення до іноземців тут зовсім інше. В Україні іноземців часто сприймали, як таких собі "шоколадних зайців", вони були в особливому фаворі. Тут усе по-іншому: спочатку завжди буде португалець, а вже потім іноземець, навіть якщо ти біженець.
Діти завжди поруч зі мною. Федерація футболу Португалії пішла назустріч: допомогли не лише з житлом, але й влаштували дітей спершу в ясла на повний день, а потім у садок. Вони також врахували мою ситуацію і дозволили працювати лише до 18:00, не давали пізні чи нічні зміни. Наш день розписаний до хвилини: о 8 ранку ми виходимо з дому, о 18:00 я закінчую роботу і поспішаю до дітей. О 19:00 ми вже вдома: вечеряємо, вкладаємося спати, а наступного ранку все по колу.
Коли доводиться працювати на вихідних, а це доволі часто, діти йдуть до української школи або я прошу про допомогу знайомих, яким можу довірити малечу. А коли діти хворіють... тоді всі плани летять шкереберть, але я намагаюся впоратися. Це наша реальність, і ми вчимося жити в ній щодня".
Ярослава зізнається, що війна докорінно змінила її, сполірувала до рівня зовсім інших пріоритетів. Раніше Шумик була перфекціоністкою в усьому, але тепер навчилася відпускати ситуації та ставитися до себе з розумінням. Стала частіше хвалити колег, особливо тих, хто лише робить перші кроки в телебаченні. І якщо раніше журналістка мріяла про роботу у великому міжнародному проєкті, то тепер у неї лише одне бажання – повернутися додому, в Україну.
"Якби не діти, я б ніколи не виїхала. Ми повернемося, ніколи навіть не розглядала можливість залишитися. У Лісабоні часто проводять акції на підтримку України та ЗСУ, і ми за можливості беремо в них участь. Доначу, як можу. Як журналістка, я об’їздила пів світу, але завжди з полегшенням поверталася додому. Проте зараз пріоритетом для мене залишаються діти. Коли ми тікали від війни, їм було всього два і три роки. Якщо повернутися зараз, я навіть не уявляю, як пояснити їм ракети, обстріли, тривоги...Саме це і тримає мене тут, у Португалії. Більше нічого", – зізнається Ярослава Шумик.
Булінг у ФК Банік, кондитерство і боротьба за українську ідентичність: історія Олесі Гнатюк у Чехії
Олеся Гнатюк працює на телебаченні із 17 років. Її кар’єра розпочалася на Вінницькому державному телебаченні, після чого вона переїхала до Києва. Олеся працювала ведучою, журналісткою та редакторкою спортивних програм на телеканалах ТЕТ, 5 канал, Інтер і Суспільне. Перед початком війни вона обіймала посаду випускової редакторки спортивних новин на Суспільному. Нині Олеся тимчасово проживає в Остраві, Чехія, і працює маркетологом у компанії-провайдері телебачення, що охоплює територію ЄС.
"Повномасштабне вторгнення застало мене в Києві, ми жили своїм звичним життям, – розповідає Олеся Гнатюк. – Спочатку я, син Назар та донька Маргарита, ховалися в бомбосховищі школи, згодом перебралися на Солом’янку до друзів, у яких був підвал. Після цього виїхали до Вінниці, в дім моїх батьків. Далі був шлях на Західну Україну, потім до родичів у Молдові, а звідти ми вже переїхали до Чехії. Там нас прихистили в невеличкому містечку Біловець, де моя подруга знайшла місця в гуртожитку.
Було страшно і незрозуміло. Ти опиняєшся в таких обставинах, яких навіть у найгірших сценаріях не уявляв. Навіть ті, хто очікували на війну і готувалися, не могли до кінця усвідомити, що відбувається. Я не була готова. Я до останнього не вірила, що війна стане реальністю. Усі мої дії тоді не були чітко прорахованими чи спланованими – вони скоріше були вимушеними. Мене вела доля, і я просто йшла за обставинами. Єдине, що мало значення, що мотивувало і змушувало рухатися вперед, – це бажання зберегти життя моїх дітей".
Олеся розповідає, що після пережитого стресу було надзвичайно важливо відчути підтримку та турботу. Чехи прийняли їх дуже тепло: поселили у гуртожиток при гімназії, яка вважається однією з найкращих у країні. Учні, вчителі та керівництво оточили родину увагою, створивши відчуття безпеки не лише щодо війни, але й у повсякденних потребах.
Олеся знала, що вони не залишаться голодними, їм буде в що вдягнутися, а діти матимуть заняття та підтримку. Втім, для самої Гнатюк це був важкий період. Вона не могла нормально спати, за вдосвіта йшла на площу біля Костелу. Сиділа і просто дивилася на старовинні будинки, на мирне і спокійне життя навколо. Це було своєрідною медитацією, спробою знайти рівновагу і прийняти реальність.
"Пошук роботи був для мене надзвичайно важливим, адже, як би прикро це не звучало, я не лише розлучена і біженка, але й повністю забезпечую дітей сама, оскільки їхній батько фінансово не допомагає. Тож одразу почала шукати можливості. Ще у Києві мій син Назар грав за київське Динамо, тож тут відразу приєднався до чеського футбольного клубу Банік, а мені пощастило влаштуватися в клубну пресслужбу.
В Остраві неймовірно люблять свою команду. Тут дуже потужний рух ультрас, а футболісти Баніка – справжні напівбоги. Але, якщо грають погано, то отримують наганяй сповна. Вболівальники прямо на полі після гри можуть влаштувати їм серйозну розмову. Попри це, підтримка команди тут вражає – вони вболівають красиво, з душею. Це надихає. Мені це нагадує атмосферу на стадіоні Динамо в Києві. Коли я працювала в Баніку, це стало для мене своєрідними ліками. Я дуже сумувала, і досі сумую за Україною, за Києвом, за рідним Динамо.
Та ця атмосфера на стадіоні: ти закриваєш очі – і ніби знову на стадіоні Лобановського. Післяматчеві пресконференції тренерів переносили мене в ті мирні часи, які раніше здавалися звичною частиною життя, майже рутиною. А тут стали психологічними якорями, за які чіпляєшся, щоб не втратити себе. На жаль, у Баніку я пропрацювала недовго, але цей досвід залишив дуже теплі спогади.
Завдяки тому, що з 2014 року я робила торти, печиво та інші смаколики для ЗСУ, отримала другу освіту – кондитера. Через знайомих дізналася, що в Остраві шукають кондитера для кав’ярні. Тож вирішила спробувати, хоча не знала мови. Показала власниці свій Instagram, і ми настільки добре зрозуміли одна одну навіть без слів, що вона одразу взяла мене на роботу. Щоб переконати її, принесла свій брауні – це стало моїм "тестовим" до нової роботи. У кав’ярні я пропрацювала там два роки, але згодом звільнилася. Робота була важкою фізично, і мені пощастило знайти іншу, яка, на щастя, пов’язана з телебаченням. Це стало новим етапом у моєму житті", – ділиться спогадами Гнатюк.
Нині Олеся працює маркетологом в інтернет-компанії GONET.TV, яка є провайдером телебачення на території Євросоюзу. Це чеська компанія, і Гнатюк там єдина українка. Вона відповідає за створення та розвиток пакета "Україна", який включає українські телеканали та фільми для перегляду по всьому ЄС.
Гнатюк домовляється з українськими медіахолдингами та телеканалами, підписує угоди для включення їхніх каналів до пакета, а також розробляє та впроваджує маркетингову стратегію. Олеся зізнається, що ця робота приносить справжнє задоволення, адже вона пов’язана з її професією – телебаченням. Коли робить описи програм, які виходять на українських телеканалах, і бачить знайомі обличчя, колег, з якими працювала раніше, серце стискається. Ця робота для неї особлива, вона йде від серця.
Останнім часом Олеся з молодшою донькою Маргаритою вдвох живуть в Остраві. Старший син Назар повернувся в Україну.
"У Чехії Назар ходив до школи, але зіштовхнувся з булінгом. Ситуація ускладнювалася тим, що частина однокласників також грали у Баніку, де тренувався мій син. Ми намагалися вирішити цю проблему з керівництвом школи та академії клубу, і спершу здавалося, що все налагоджується. Але за тиждень-два булінг починався знову. Син зазнав серйозної психологічної травми. Він категорично відмовився ходити до школи і на тренування. Сказав, що хоче повернутися до України, вчитися вдома і грати за український футбольний клуб.
Перед війною Назар був гравцем київського Динамо, і, повернувшись, півтора року грав там. Нині син навчається в академії ФК ЛНЗ у Черкасах. Всі мої спроби вмовити його повернутися до Чехії і жити разом із нами, він категорично відкидає. Навіть чути про Чехію не хоче. Ця ситуація стала для нього важким випробуванням. Психологічний тиск був настільки сильним, що навіть доросла людина могла б зламатися. Але зараз це мій великий біль, із яким я живу щодня.
Наступивши на власне серце, я дозволила йому залишитися в Україні. Це рішення далося мені дуже важко, і я досі несу цей тягар. Як і вся Україна, я не сплю, коли лунають повітряні тривоги, бо моя дитина там. Ми щодня спілкуємося, разом вчимо уроки, і я поважаю його вибір. Йому лише 13 років, але це надзвичайно важко як для нього, так і для мене. Я сподіваюся, що все буде добре", – говорить Гнатюк.
Олеся зізнається, що сумує за професією спортивного журналіста настільки, що цей біль іноді стає майже фізичним. Останні роки перед повномасштабним вторгненням вона працювала на "Суспільне Спорт". Цього літа, під час Олімпіади в Парижі, керівництво каналу запропонувало приїхати та попрацювати редактором на Олімпійському проєкті – ранковій студії.
Ці три тижні стали для Олесі найчудовішим періодом. Знову занурення в професію, відчуття драйву, атмосфера Олімпіади. Робота з колегами, з якими можна говорити однією мовою – мовою спортивної журналістики. Прямі ефіри, інтенсивний ритм і водночас шалене задоволення від процесу.
"Я намагаюся брати участь у всіх акціях на підтримку ЗСУ та постійно донатити. Крім того, на волонтерських засадах викладаю історію, культуру та традиції України в остравському осередку Пласту, де є виховником. Діти за кордоном не отримують цієї інформації у школах, вони не вивчають українську історію чи традиції, і це величезна проблема. Знання можуть передати хіба що батьки або такі організації, як Пласт, або спеціально створені клуби.
Але цього недостатньо. Якщо в Україні діти мають хоча б базову інформацію в школах, то тут ми ризикуємо отримати втрачене покоління. Саме тому я свідомо пішла в Пласт, щоб викладати дітям історію України. Тим більше, що я за освітою вчитель історії, закінчила Вінницький державний педагогічний університет. Я мрію створити в Остраві клуб "Покоління UA", де діти могли б дізнаватися про історію, культуру, звичаї українського народу. Це надзвичайно важливо, щоб вони залишалися українцями, добре знали свої корені і пишалися ними", – говорить Олеся Гнатюк.
Юлія Семененко, для Чемпіона
Відповідальний редактор – Микола Дендак