“Забирали зброю в мертвих росіян”. Він захищав Маріуполь в перші тижні повномасштабного вторгнення
Із Сергієм Дубовим ми познайомились влітку в Парижі під час Олімпійських ігор. Захисник Маріуполя в Українському Домі розповів про свій досвід на війні та реабілітацію через спорт після полону та важкого поранення. Його історія – унікальна. В мирний час українець 12 років відпрацював на Азовсталі. В 2015-му підписав контракт з Державною прикордонною службою України.
З лютого 2022 року боронив рідний Маріуполь. Отримав важке поранення, потрапив в полон. Втратив око та руку. Але з гідністю пройшов ці страшні випробування. Віддав перевагу реабілітації через спорт. І вже навесні цього року здобув 2 золоті медалі для збірної України на змаганнях для ветеранів та військовослужбовців з пораненнями Air Force Trials у Лас-Вегасі.
Маріуполь
— Пане Сергію, ви розповідали, як на початку повномасштабної війни в Маріуполі катастрофічно не вистачало зброї. Мали на увазі боєприпаси для стрілецької зброї чи боротьби з бронетехнікою противника?
— Насправді не вистачало всього. Якщо на стрілецьку зброю ще були боєприпаси, то на гранатомети – майже ні. З РПГ по танкам могли собі дозволити зробити 2-3 вистріли на добу. В найкращому варіанті реально було розтягнути постріли на 30 хвилин, а бій тривав цілий день.
— У подальшому ситуація не змінилася?
— Лише частково. Реальність була така, що не було звідки брати боєприпаси. Можливо, керівництво визначало більш небезпечні ділянки та надавало їм те, що могли. Ми ж були вимушені навіть у мертвих росіян відбирати зброю. За день відбиваємося від противника, який вже зайшов в тил. Ввечері, якщо бачимо, що у вбитого росіянина РПГ 26, обов’язково забираємо. Розуміння, що їхню зброю використаєш проти них же, надихало.
— Який зазвичай був склад вашої групи?
— 9-10 людей. Коли мали 200 та 300, керівництво старалося надати поповнення. Був випадок, коли група залишалася з одними автоматниками – без жодного гранатометника чи кулеметника. Поповнення надходило зазвичай ввечері. У склад групи входили не тільки прикордонники, але й нацгвардійці, ЗСУ, Азов, морська піхота. З нашої найпершої групи ми втратили двох побратимів, ще шестеро потрапили в полон. Вони були серед тих українських вояків, які по команді вийшли з Азовсталі.
— Що допомагало в перші найважчі дні повномасштабного вторгнення не опускати руки?
— 70 відсотків особового складу були впевнені в собі. Ми розуміли, що відбувається. Активно готувалися до цього. Переозброювалися, працювали. І десь 20 відсотків відверто розгубилися. Думали, що все пропало. У нашому підрозділі нараховувалось 36 хлопців. Був мобільний відділ. Далі нас розділили по різних групах. 28 лютого ми вже були в оточені. Якось нас обстріляли, і двоє психологічно зламалися. У них виникли галюцинації. Вони не були досвідченими військовими – перший до повномасштабного вторгнення місяць прослужив, другий до пів року.
— І яка зараз їхня доля?
— Самому цікаво, що з ними сталося. Із 36 людей з нашого підрозділу дезертирами стали троє. Тримати їх у групі не було сенсу. Вони були зайві. Нічого корисного не зробили би. Перший дезертував через день, а ці двоє зламалися після обстрілів.
Нам всім було дуже важко. Контактні бої в місті точилися щодня. І так два тижні. Ми бачили, що ситуація тупікова. Ти розумієш, що або отримаєш поранення, або загинеш, або потрапиш в полон. Варіантів на прорив в наш бік не було. Стояла лише одна мета – знищити якнайбільше ворогів. Особисто у мене були додаткові фактори, які мотивували та давали розуміння, задля чого я це роблю.
— Це сім’я, яка перебувала в Маріуполі?
— Так. Дружина з двома дітьми. Старша донька вже на той час вчилася в Харкові в університеті. Були проміжки часу, коли не знав, де вони. Ми жили ближче до східного району Маріуполя. Бої проходили західніше. Під час ротації у мене було півдня, щоб розшукати їх. Будинок вже знаходився на лінії зіткнення. Усвідомлював, що мені потрібно витягнути сім’ю звідти. Якщо є хоча б якийсь мінімальний шанс знайти їх, його треба використати. Шукав спочатку в одному сховищі, потім в іншому. В підсумку знайшов. Вивіз в центр міста і мені стало набагато легше. Розумів, що вони хоча б у відносній безпеці.
— Після цього рідних в Маріуполі більше не бачили?
— Ні. Вони були в центрі, де незабаром почалися бої. Так сталося, що тиждень-півтора ми тримали проспект Металургів. У кожної групи була своя зона відповідальності. І в мене вже не було можливості бодай на кілька хвилин заїхати, щоб привезти їм щось поїсти. Вони не одні були – у підвалі перебувало 25-30 людей. Коли в нас з’являвся вільний час, ми думали не про своє відновлення, а возили на Драмтеатр їжу та воду.
Поранення та останній рейс евакуації
— Дружина з дітьми вийшла з окупації в той же день, коли вас важко поранили?
— Так, це сталося 24 березня. Противник вже окупував територію, родині пропонували виїжджати через Росію. Але дружина була категорично проти. Сказала: "Мені все одно, я буду пішки йти до Запоріжжя". Вони зібрали їжу, склали розумний план і вийшли на територію, яку контролювала Україна.
— У вас же в цей час справи були кепські – важке поранення при дуже обмеженій медичній допомозі.
— Так, госпіталі вже перенесли в Азовсталь та Ілліча. У підвали. Там роками були підприємства. Бруд. Пил. Але наші медики в цих умовах робили складні операції. Показали себе з найкращого боку. Робили можливе і неможливе. Був момент, коли на Азовсталі вже закінчилися препарати для анестезії. Хлопцям робили укол в поперек, знеболювали і різали ногу чи руку.
Був випадок прориву на Азовсталь з Приморського району. Наші хлопці вже були в оточенні. Багато хто загинув. Тоді стільки привозили поранених... І привозять 12 хлопців та дівчат. З них лікар врятував лише двох. Хлопці розповідали, що він піднявся нагору, коли були обстріли. Кричав там, щоб не показати свій біль.
— Скільки поранених було у вашому бункері?
— Наш бункер був розрахований на 100 людей. Але поранені знаходилися в різних бункерах. Де їм була можливість надати допомогу, туди і затягували. На Азовсталі бункер був повністю заповнений. Пам’ятаю стежки, якими мене вели на перев’язку чи в туалет. Я тоді нічого ж не бачив. На ноги собі наступав. І постійно за руку чи ногу чиюсь перечіпався. А під час сну, якщо хотів повернутися, то ти вже когось рухав, бо ми спали один біля одного.
Після поранення я вже розумів, що своє відвоював. Сподівання на те, що нас витягнуть з цього пекла, були дуже малі. Але надія вмирає останньою. Спочатку був в бункері для поранених на Ілліча. Через 4-5 днів важкопоранених перевозили в Азовсталь. Звідти повинні були евакуювати гелікоптери. Я повинен був летіти останнім рейсом. Нас тоді навантажили в камаз. Близько 15 людей. На жаль, один вертоліт збили. Інший підбили. На цьому евакуація завершилася. Але до цього вони зробили 2-3 ходки.
— Як в цьому пеклі жило мирне населення?
— Так і жили. Ми цивільним віддавали свою їжу. Вони у підвалах сиділи. Маленькі діти, літні люди. І коли завершувався обстріл, вони швидко виходили. Розпалювали вогонь, щоб приготувати гарячу їжу. Нам же на адреналіні вистачало однієї банки сардин. Ми тримали свою ділянку. Ліворуч, праворуч не було нікого. Доводилося лише перебігати. Бо щовечора потрібно було перешивати рацію. А для цього треба 30 метрів відкритої ділянки пробігти. Я 4 рази пробігав ту ділянку. Був більш-менш фізично підготовлений до цього. Та й морально також. З 2015 року воюю.
Полон
— В полоні в Донецьку вам надавали медичну допомогу?
— Про це не було і мови. Лише шкодили нам. Зір мені повернули в Україні. Після багатьох операцій і процедур. Загалом на очі провели 6 операцій. І ще на вуха, бо у мене барабанні перетинки повидувало. Також на руці. Всього близько 10 операцій.
— Скільки зайняв процес відновлення?
— Більше року. Після операції нічого не можна було робити. Жодного тиску на очі не повинно бути. Потім майже кожного тижня – нова операція. Потрібно зберігати спокій. Було неприємно. Складно прийняти, бо я хотів рухатися. Мій спосіб життя до Азовсталі був дуже активний. Я катався на велосипеді, стрибав на скакалці, відпочивав із сім’єю. Постійно був у русі. А тут в Азовсталі 1,5 місяці пролежав. Потім у полоні ще стільки же. Там іноді не дозволяли навіть вставати. Я вставав, бо мені було байдуже на їхні правила. Вони відразу грозили дати ляща. Я не переймався. Присідав.
— Росіяни та сепаратисти били навіть важкопоранених?
— Так. Вони – нелюди. Їм все одно. Хто це були, росіяни чи місцеві сепаратисти? Я ж тоді не бачив, міг визначити лише за акцентом. Якщо сепар, то мова інша, може сказати "шо". Коли з росіянином розмовляєш, розумієш, що це не місцевий. Були допити і в росіян, і в сепарів. Але сепари були жорсткіші.
Реабілітація через спорт
— Коли зрозуміли, що найкраща реабілітація – спортивні навантаження?
— Ще перебуваючи в полоні, старався присідати, качати прес. Поки ляща не отримаю. Потім, коли "заспокоять мене", ляжу. Злюсь. Але все одно трохи навантажився, і мені було легше. Вже після звільнення з полону почався шлях лікування та реабілітації. Був у приватних реабілітаційних центрах. Мезотерапія. Масажі. Але головна ставка була на спорт. Останні 5-6 років до повномасштабної війни регулярно відвідував спортзал. Мав різні активності. І служба вимагала, бо в силових підрозділах потрібно вміти рухатися. Ми навіть спортзали собі самі організовували. Щось копали, кидали.
– До поранення мали уяву, що таке Invictus Games?
– Так, коли ще був живий-здоровий, потрапляли відео, де хлопці без ноги або руки займалися спортом. Відчував повагу до них. А коли відновлювався від поранень, згадав про це. Чудово, що є змагання для колишніх та діючих військовослужбовців. Це більше про психологічне відновлення, але на фоні спорту. Потроху тренувався. Спочатку просто ходив, адже мені забороняли все. Навіть масажі не можна було робити. Почав тренувати серце та ноги. Проходив маленькі дистанції. Бо після полону ще сил не було. Втратив 34 кг. Перед повномасштабної війною важив 107 кг, а після полону — 73 кг.
— Що вас мотивувало, окрім перспективи виступів на Invictus Games?
— Одна з мотивацій — мати рухливе життя. Так, маю обмежені фізичні можливості. Але прагну сам себе обслуговувати. Не бути тягарем для сім’ї. Слава Богу, суспільство зараз розуміє, що не потрібно нав’язувати допомогу хлопцям з ампутацією. Якщо мені буде потрібна допомога, я сам попрошу. Коли відновлювався, розставляв пріоритети. Спочатку було відновлення зору. Потім руки. А на завершення залишили вуха.
Однак не можна робити операцію одразу на обидва вуха. Після першої операції знову не можна було нічого робити. Лише трохи на велосипеді їздив. Розпочався відбір на Invictus Games. А в мене домовленість на операцію. Бо потрібно заздалегідь записуватися. Зараз майже у всіх, у кого контузії, порвані барабанні перетинки. Мені було дуже шкода, що не зможу поїхати на Invictus. Але взяв себе в руки. Думаю, поїду наступного разу. Мислив в такому ключи: активно починаю готуватися, ходжу у спортзали, відновлюю поперек, вриваюся у спорт. І я пройшов цей цикл. З’їздив на турнір в Америку та переміг.
— Що далі?
— Беру участь в змаганнях вже як асистент тренера. Допомагаю хлопцям. Мені подобається. Змагаємося в турнірах Федерації стронгменів України. До речі, серед тих, хто разом зі мною пройшов Маріуполь, більшість теж зараз в спорті. Бо це найпотужніша реабілітація.
Мій виступ в Парижі відбувся завдяки громадській організації Ріната Ахметова "Серце Азовсталі". Вони допомагають оборонцям Маріуполя. Мають багато корисних програм. Мені подобається, що просувають реабілітацію спортом. Є походи в гори. Це класно, бо командний дух для нас важливий. Є спілкування з такими ж хлопцями, як ти. Паралельно працюю прикордонником. На кордоні з Польщею перевіряю потяги Інтерсіті, Київ — Перемишль.
Максим Розенко, Чемпіон
Відповідальний редактор – Микола Дендак