Без медалей і без ілюзій: що чекає на український біатлон після Олімпіади-2026?
Збірна України з біатлону завершила виступ на Олімпійських іграх 2026, не здобувши жодної медалі. Чи очікували ми медалей від українських біатлоністів? Скоріше ні, аніж так. Попри те, що у складі були олімпійська чемпіонка Сочі-2014 Юлія Джима та чемпіон світу 2019 року Дмитро Підручний, найкращі сезони яких вже давно позаду.
В особистих гонках найкращий результат продемонстрував Віталій Мандзин, який фінішував 10-м у масстарті. У жіночій естафеті українки посіли 9 місце, однак цей результат вже сприймається як стрибок вище голови, враховуючи, що на Кубку світу у цьому сезоні наша команда так високо не опинялася.
Найкраще для наших біатлоністів склалася стартова змішана естафета, де Підручний, Мандзин, Городна та Олександра Меркушина стали 8-ми. Натомість у чоловічій естафеті Підручний і компанія фінішували лише 16-ми, а у жіночому масстарті, який закриє біатлонну програму Ігор-2026, українки вперше в історії не візьмуть участь, оскільки не виконали кваліфікаційних умов.
Чи могли українські біатлоністи виступити краще? Безумовно, але для цього мали скластися найкращим чином купа обставин. Десь як у 22-річної болгарки Лори Христової, яка до цієї Олімпіади жодного разу не забігала навіть до чільної десятки на Кубку світу, а тут змогла сенсаційно здобути бронзову медаль в індивідуальній гонці, закривши всі 20 мішеней.
Ба більше, 11 та 7 місця Христової у спринті та гонці переслідування, а також 4 місце у спринті її землячки Мілени Тодорової свідчать про те, що болгарська медаль не стала звичайною випадковістю – тренерський штаб цієї збірної зміг вичавити максимум, вивівши підопічних на пік форми до найважливішого старту 4-річного циклу. На жаль, Миколі Зоцу та Надії Бєловій цього зробити не вдалося.
Найкращі роки українського біатлону вже далеко позаду, і перспектив, за яких ми могли б повернути медальні традиції у цьому виді спорту, поки не видно на горизонті. Особливо гостро відчувається проблема у жіночій збірній – навіть з нулями на вогневих рубежах у поточній функціональній готовності наші дівчата не змогли б забігти на олімпійський п'єдестал.
Юлії Джимі вже 35, і навіть якщо вона залишиться у біатлоні після цього сезону, її результати з кожним роком лише регресуватимуть. Дмитру Підручному 34 – для нього, швидше за все, це останні Олімпійські ігри в кар'єрі.
На щастя, молодь, яка подає надії, ще є. Зокрема, Віталію Мандзину лише 22 роки, Богдану Борковському – 21. Вони ще можуть і мають прогресувати. Головне, аби не вийшло як з Антоном Дудченком, який у 24 роки посідав 5 місце на Кубку світу, а у 29 лише один раз за сезон потрапив до топ-40.
Але що ми маємо в більш довгостроковій перспективі? Чи є умови для талановитих дітей займатися біатлоном у воюючій країні? У Чернігові, який поблизу від кордону з ворогом, зруйнована лижна база, на якій перші кроки робили чи не половина легенд українського біатлону. В більшості українських міст стати біатлоністом просто неможливо – немає секцій. Потрібно або переїздити в інше місто, або відкинути цю ідею.
І якщо нинішнє покоління могло закохатися в біатлон завдяки тріумфу сестер Семеренок, Джими та Підгрушної 12 років тому, то в нинішніх дітей навряд чи можуть загорітися очі при перегляді змагань стріляючих лижників.
Хочеться вірити, що керівництво Федерації біатлону України зможе вивести нас із цієї кризи, проте у цю конкретну мить, поки ми у кращому випадку стоїмо на місці, інші країни прогресують. Рівень конкуренції в біатлоні лише зростатиме, і ми у цьому виді на святі спорту ризикуємо на дуже довгий час стати "масовкою".
