Своїх дочок на футбол не віддам: головний лікар збірної України – про спортивну медицину, травми та трагедії

Як у театрі головний на сцені – актор, так і в футболі – вся увага прикута до гравців. Але і там, і там є непомітні герої, без яких дійство було б неможливим. Ми бачимо спортивних лікарів лише тоді, коли вони похапцем вибігають на поле, щоб надати першу допомогу, але їхня титанічна праця в кабінетах та палатах залишається поза об'єктивами телекамер.

Не судіть суворо – це інтерв'ю стало дебютним, як для Ігоря Чернявського, так і для його гостя. Хоча, це радше щира та тепла розмова, адже рік тому, за сприяння голови пресслужби Ворскли Артема Лобанова, Ігор став одним із багатьох пацієнтів Романа Жолобайлюка. Якби не він та не реабілітолог Вадим Сапай, то хтозна, чи вдалося б взагалі відновити ногу інтерв'юеру після злощасних "хрестів". Тепер же журналіст Чемпіона поспілкувався з Романом Івановичем на теми, пов'язані не тільки з футболом.

– Розкажіть, як Ви зрозуміли, що хочете стати спортивним лікарем? Можливо, в дитинстві, як і мільйони хлопчаків, спершу хотіли стати футболістом, а вже потім прийшли до цього, чи в якийсь момент чітко усвідомили, що це Ваше покликання?

– Почну з того, що я народився на Прикарпатті в маленькому містечку Коломия. Звичайно, як і кожен хлопчина в той час, ганяв м’яча у дворах, ходив на різні секції. Але на той момент якогось такого поняття спортивної медицини в мене ще не було. Звичайно, я дивився багато матчів, мені було цікаво потрапити в середину колективу, команди, побачити, як відбувається підготовка, тренування, відновлення – словом, багато таких речей, які люди не бачать.

Далі сталося так, що я вступив у медичний інститут у Чернівцях, після закінчення якого обрав спеціалізацію "Фізіологія". Але, мабуть, є таке поняття, як доля. На випускному після закінчення інтернатури, в одному з ресторанів Києва (інтернатуру проходив у столиці) я зустрівся з однією компанією, яка доволі активно спілкувалася про футбол. А я на той час був активним фанатом Динамо та збірної України, тож підключився до цієї компанії, і ми багато розмовляли про спортивні події, футбол, про все.

Чоловік з цієї компанії розповів, що у них створюється команда під назвою "Княжа" з села Щасливе, що під Києвом. Цю команду створював Юрій Іванович Кіндзерський (колишній президент ФК Львів – прим.ред.). "Бачу, що ти фанат, цікавишся футболом, і до того ж лікар. Чи не хотів би спробувати потрапити у футбольну команду?", – сказав мені той чоловік. Ну, звичайно, для мене це виникло дуже спонтанно, і я не зміг прийняти рішення миттєво, тож ми обмінялися телефонами, відгуляли той випускний, і все – я вже анестезіолог, спеціалізація обрана.

Але в одну мить я думаю: "А чому б мені не спробувати?". Поїхав на тренування у Щасливе, мені видали сумку першої допомоги, балончик для заморожування, яким я навіть не вмів користуватися – для мене це був перший досвід. Я провів перше тренування, побачив, що доволі цікаво, це такий активний спортивний спортивний процес, працюєш ти зі здоровими людьми, а не хворими чи при смерті. Мене доволі зацікавило. Після розмови з головним тренером Левченком Віталієм Григоровичем мене запросили на тренувальні збори в Трускавці. "Ми подивимося на тебе, ти подивишися на нас, і приймемо рішення", – сказав мені тренер.

Батьки мої були шоковані: "Ну як так, ти ж анестезіолог! Лікар спортивної медицини – ну що це таке? Це ж зовсім ніщо!". Вони сприйняли це доволі скептично, але після закінчення інституту я вже був сформований і наполіг на своєму – поїхав у Трускавець. Упродовж трьох тижнів зборів мені все сподобалось, і таким чином, у 2006 році відбулося моє знайомство зі спортивною медициною та футболом зокрема.

– У вас цікава географія – народилися та зростали на Прикарпатті, вчилися у Чернівцях, після того опинилися в Києві. Як доля привела Вас до Полтави?

– До Полтави я працював у декількох командах – Княжа, ФК Львів, Арсенал Київ, Металург Запоріжжя, молодіжна збірна України і Габала. Тож Ворскла – мій сьомий клуб. Як це все трапилося? Ну, з 2015 по 2019 рік я працював у Азербайджані. Звичайно, це був цікавий досвід, мене запросив Роман Йосипович Григорчук. Ми підкорювали якісь вершини як в азербайджанському, так і в європейському футболі – навіть виходили у групу Ліги Європи. Було дуже цікаво, але після чотирьох років я втомився бути на чужині. Сім’я в Україні, дочки ростуть, не було можливості бачитися, тому я прийняв рішення, що чотирьох років буде достатньо. Потрібно повертатися в Україну – а там побачимо, що буде.

Якихось конкретних пропозицій не було. Знову-таки, такі моменти я називаю доленосними. У 2019 році Ворсклу очолив Косовський Віталій Владиславович. Раніше ми були з ним знайомі, бо він працював у молодіжних командах Динамо, а я був у молодіжній збірній, тобто ми перетиналися в питаннях діагностики, лікування, якихось консультацій.

І тут склалася така ситуація, що він приїхав до Полтави, захотів підсилити медичний штаб, подзвонив мені, а я з задоволенням відгукнувся, бо тоді якраз повертався в Україну після етапу в Азербайджані. 24 червня 2019-го я приєднався до Ворскли і вже 5 років життя віддав цьому клубу.

– Ви вже полюбили Ворсклу та осіли в Полтаві, але ви казали, що з дитинства вболіваєте за Динамо. Розумію, що, можливо, зараз говорити про це неправильно, але суто гіпотетично – було б цікаво попрацювати в Динамо?

– Звичайно, Динамо – це мій фаворит, моя улюблена команда не лише в Україні, а й в усьому світі. Ще мій батько з дитинства вболівав за Динамо. Коли я навчався на інтернатурі в Києві, я приходив на всі матчі, завжди був у фанзоні, їздив на виїзні матчі…

– У вас було фанатське життя?

– Так, у мене було фанатське життя, і доволі цікаве, пам’ятаю, як їздили в Одесу на Суперкубок із Шахтарем. Динамо в моєму серці, а якщо брати якісь робочі моменти – ну, кожен солдат мріє стати генералом. Потрапити у свою улюблену команду – це однозначно хочеться, але на даному етапу я щасливий у Полтаві, мене все задовольняє. Тут доволі цікавий проєкт, є амбіції, місто мене дуже-дуже заворожує, моя сім’я часто сюди приїздить, тож наразі я тут.

– Останніми роками ви працюєте у збірній України. Розкажіть, як розпочався ваш шлях у національній команді.

– Це почалося з трагедії великого масштабу у спортивній медицині – від COVID-19 помер Ашот Худаєв. Це був доволі серйозний спеціаліст, який користувався великою повагою як у лікарів, так і в футболістів. На жаль, коронавірус забрав його у 2020 році, і в національній збірній виникла вакансія.

Тоді медичний штаб очолював Артур Леонідович Глущенко – лікар Шахтаря, теж доволі серйозна особистість у спортивній медицині, один із її корифеїв. Він проводив певні кастинги, спілкування з лікарями, які можуть підійти на роль його помічника в національній збірній. Він зателефеновував мені і сказав під'їжджати на базу під Києвом. Я приїхав, ми з ним переговорили, обговорили різні аспекти – мої навички та різні-різні моменти.

За кілька днів Артур Леонідович зателефонував мені, і сказав, що прийняв рішення запросити мене у збірну. Після того я познайомився з тренерами, зокрема Андрієм Миколайовичем Шевченком, та іншими функціонерами.

– Коли травмується хтось зі збірників, це стає однією з найобговорюваніших тем у спортивних ЗМІ. Згадати хоча б нещодавні випадки, коли перед надважливими матчами зазнали пошкоджень Віктор Циганков та Віталій Миколенко. Розкажіть, чи є у Вас якась робоча комунікація з іноземними колегами?

– Це невід'ємна частина нашої роботи. Перед початком циклу у збірній лікарі закордонних клубів надсилають нам інформацію щодо стану здоров'я та тих травм, яких зазнали футболісти за час відсутності у збірній, і ми доволі гарно комунікуємо. Так само після закінчення зборів ми надсилаємо колегам дані футболістів, які пройшли у нас певні лікувальні чи відновлювальні процедури. Тож комунікація є, і я вважаю, що це дуже важливо.

– Тобто це у форматі "пост здав – пост прийняв".

– Так, це в такому форматі. Комунікація може відбуватися у вигляді повідомлень, також це може бути в телефонному режимі, якщо потрібно уточнити певні моменти.

– Між медичними та тренерськими штабами постійно відбувається протистояння. Тренери хочуть форсувати відновлення конкретного гравця, в лікарів же своя думка, вони намагаються виграти час для повноцінного відновлення футболіста. Як Ви проживаєте цей процес як лікар? З якими цікавими історіями стикалися?

– Хочу сказати, що кожен тренер – це колишній футболіст. Тобто він знає, що таке травма, відновлення, і розуміє всі регенераційні процеси. Можливо, раніше між тренерами та лікарями були якісь непорозуміння, коли тренери не вірили, що відновлення має свої специфічні терміни. В сучасному футболі, якщо лікар дуже точно діагностує проблему, доносить тренеру її суть і розписує реабілітаційний період, то таких проблем не виникає.

Одне, що доволі цікаво – інколи є такі ігри та турніри, які відбуваються дуже рідко. Для деяких футболістів це може бути раз у житті. Звичайно, тоді ми можемо десь закривати очі на якісь моменти, пришвидшувати темпи відновлення, робити більш поспішні висновки та швидше випускати футболіста на поле, але тільки в тому разі, якщо гра того варта. Звичайно, якщо потім виникають якісь рецидиви, якісь проблеми, то футболіст і тренер розчаровані, але перед цим ми пояснюємо ризики.

– Багато під час Вашої діяльності було випадків, коли випускали гравця "на уколах", як Марадону чи Баджо? Чи стараєтеся дотримуватися принципу, що сучасний футбол більше орієнтований на збереження здоров'я?

– Звичайно, в пріоритеті стоїть здоров'я футболіста і перед його виходом на поле ми враховуємо ризики. Але всі ці моменти ми доносимо тренеру – і тренер бере на себе відповідальність. Адже є такі випадки, коли здоровий на 30-40% футболіст може зіграти краще, ніж будь-хто інший. Тому це вже такий тренерський аспект. Ми доносимо всю інформацію, а остаточне рішення ухвалює тренер.

– Оскільки Ви почали свій шлях у спортивній медицині у 2006-му, як би порівняли її стан тоді та зараз? І чого очікуєте від майбутнього?

– Прорив колосальний. Раніше ми стикалися з доволі серйозними проблемами діагностики – не було хороших спеціалістів ультразвукової діагностики, які можуть визначити пошкодження м'яких тканин, не було такого розвитку магнітно-резонансної томографії, комп’ютерної томографії. Тому у сфері діагностичних маніпуляцій прорив відбувся доволі серйозний.

Звичайно, не стоять на місці й фармакологія та фармакологічні компанії. Розвивається дуже багато засобів. Якщо раніше була тенденція до стимуляції спортсменів, то зараз більше уваги приділяється відновленню. Зараз дуже багато фармакологічних засобів спрямовані на відновлення футболістів. І мова йде не тільки про засоби, а й деякі фізіотерапевтичні процедури (зокрема, про кріотерапію), які використовуються для прискорення тих регенераційних процесів, які потрібні футболісту.

Щодо майбутнього, то міняється все – як сам футбол, так і підходи до нього. Думаю, це стосується й медицини, тому будемо очікувати ще більше цікавих засобів, нових підходів та технологій, які тільки покращать відновлення.

– Зараз тренери часто піднімають тему надто щільного графіку матчів. Гвардіола, Клопп в один голос жаліються на збільшення кількості турнірів. Наприклад, у Лізі чемпіонів буде не 6 матчів, а 8, також буде проводитися Клубний чемпіонат світу в новому форматі – це ще більше поєдинків, турнірів для збірних також стає дедалі більше. Як Ви ставитеся до цього як лікар?

– Останні дослідження говорять нам про те, що на відновлення футболісту потрібно мінімум 72 години. Тобто якщо гравець виходить на поле раніше цього терміну, то ризики травматизму підвищуються, тому що перетренованість – це одна з перших ознак того, що може статися пошкодження.

Збільшення кількості ігор справді є проблемою, але я вважаю, що якщо є два повноцінних склади і можна якісно проводити ротацію, то глобально це не повинно впливати на футбольні процеси.

– Напевно, жалітися потрібно тим, у кого немає цих двох складів, а не Гвардіолам та Клоппам, у яких є всі ресурси?

– Так, однозначно.

– З якою найсерйознішою травмою Ви стикалися, і чим вона закінчилася для футболіста, який її зазнав? Чи вдалося його відновити?

– Це була навіть не травма, а трагедія. 19 лютого 2011 року, будучи лікарем київського Арсенала, я обслуговував матч молодіжного складу нашої команди проти Єдності (Плиски). Між тренерами була домовленість, що один із гравців Єдності другий тайм зіграє за Арсенал. Звали цього футболіста Олег Гричак. Десь на хвилині 75-й він впав і, на жаль, нам не вдалося його врятувати. Були задіяні всі засоби – і серцево-легенева реанімація, і дефібрілятори, але, на жаль, він помер. Розтин показав, що Олег був повністю здоровий, але у спортивній медицині є таке поняття, як раптова смерть у спорті.

Цей трагічний випадок закарбувався в мене на все життя. Щороку 19 лютого я ходжу в церкву і ставлю свічку, поминаю цього футболіста. Ми робили все, наша совість чиста, але, на жаль, так склалося.

Щодо травм, то одна з найтяжчих у футболі – це пошкодження передньої хрестоподібної зв'язки, яке потребує відновлення від 4 до 8 місяців. Ну, і низка інших травм. Це невід'ємна частина нашої роботи. До цього вже адаптований – розумієш, аналізуєш, вже навіть механізм травми може зорієнтувати, які наслідки від неї можуть бути.

– Пам'ятаю, в сезоні-2022/23 Владлен Юрченко, здається, зазнав доволі серйозної травми. Якщо не зраджує память, це були "хрести" або щось пов'язане з колінним суглобом. Але Владлен тоді доволі швидко відновився. Як Вам це вдалося? Я чув що, використовувався якийсь передовий метод лікування.

– Насправді в нього було пошкодження меніска. Щодо передових засобів відновлення, то це перебільшення. Ми просто вклалися у всі терміни, які визначили. Звичайно, хочу відзначити, що в нашому клубі є реабіолотолог Сапай Вадим Вікторович – це колишній футболіст, який переніс дуже велику кількість пошкоджень, тому він дуже-дуже обізнаний в плані відновлення та реабілітації. Наш симбіоз, думаю, став ключовим аспектом того, що нам вдалося відновити і Юрченка, і ще багатьох футболістів, з якими ми працюємо.

– Трохи відійдемо від футболу. Чи доводилось Вам працювати в інших видах спорту?

– В мене був доволі цікавий досвід. З 2013 до 2015 року я працював у національній збірній з футзалу. На той момент я розумів, що таке футзал, але не розумів, наскільки це цікава гра і наскільки швидко на майданчику можуть мінятися перипетії.

У нас були відбіркові матчі на чемпіонат Європи – вдома угорців обіграли 2:1, а на виїзді за дві хвилини до закінчення матчу перемагали з рахунком 4:1. З великого футболу я розумів, що все – ми вже на чемпіонаті Європи. Але у футзалі можна міняти воротаря на п'ятого польового. Сталося так, що за 30 секунд суперники відіграли 3 голи. Я розумів, що ще один пропущений мяч – і все може перевернутися догори дригом. Тому цей досвід у футзалі був доволі цікавий.

Якщо брати якісь інші види спорту, то є така далека мрія – потрапити на Олімпійські ігри не просто як лікар футбольної команди, а як лікар усієї олімпійської збірної, який курує весь процес, працює з усіма спортсменами. Це доволі цікава тема.

Щодо специфіки, то футзал від футболу відрізняється зовсім іншим рівнем інтенсивності. Також має бути інша направленість тренувань. Мені важко говорити про аспекти витривалості та силової боротьби. Як лікар можу сказати, що процеси енергоутворення є зовсім різними. Саме такі моменти відрізняють футбол від футзалу.

– Раз ми заговорили про Олімпійські ігри, хотілося б почути Вашу думку про те, що деякі наші спортсмени знялися через хворобу. Наприклад, тенісистка Ангеліна Калініна не змогла зіграти через біль у горлі. Хтось її підтримав, хтось навпаки розкритикував. На вашу думку, це слабина чи абсолютно нормальна історія?

– Дійсно, було декілька таких випадків. Ви ще не згадали випадок плавця Михайла Романчука, який також не зіграв через хворобу. Наскільки я знаю, в олімпійському селищі бушував вірус, і багато спортсменів мали певні проблеми.

Як на мене, то це більше індивідуальний підхід. Лікар оцінює стан, говорить про ризики, і разом зі спортсменом приймає рішення. Але, на мою думку, Олімпійські ігри проходять раз на 4 роки, і життя дуже швидко плине, тому мені здається, лікарю потрібно докладати максимум зусиль, щоб на цей період спортсмен почувався більш-менш задовільно, і зміг виступити.

Як це вже буде – ну, можливо, спортсмен пройде в наступний раунд, і далі його стан нормалізується. Тому в цьому має бути індивідуальний підхід. Доля участі у змаганнях має визначитися і спортсменом, і лікарем.

– Напевно, можна пред'явити претензію організаторам Олімпійських ігор. Можливо, всі ці захворювання сталися через те, що на церемонії відкриття спортсмени тривалий час стояли під дощем.

– Я не думаю, що це було ключовим моментом. Якщо вірус починає десь функціонувати, то він може паразитувати в різних умовах. Не можу звинувачувати організаторів, тому що це не пов'язано з організацією.

– Ми вже говорили про інші види спорту, також хотілося б підняти тему жіночого футболу, який є дуже травматичним, тому що на це впливають нюанси будови тіла жінок. З якими цікавими випадками Ви стикалися у жіночому футболі?

– У будь-якому випадку до жінок-футболісток ставлюся з великою повагою, але жартома скажу, що своїх дочок я на футбол би не віддав. Поясню, чому. Справа в тому, що конституція тіла жінки, тобто будова її тазу, гормональний фон, сприяють тому, що жінки дуже схильні до травматичності.

Високоординовані, високооінтенсивні, контактні види спорту, в яких є боротьба, викликають травматизм. Ми почали стикатися з жіночим футболом тільки в останні роки, тому що світ активно розвиває цей вид спорту. Скажу, що у практично 90% футболісток, яких я бачив, були травми хрестоподібних зв'язок або менісків. Як я вже сказав, це пов'язано з факторами будови тазу, гормонального фону та ще з низкою особливостей. З насолодою спостерігаю за жіночим футболом, але, як на мене, контактний вид спорту є дуже ризикованим для жінок.

– Своїх дочок швидше на теніс віддасте?

– Так, більше схильний до таких неконтактних видів спорту, як той же теніс чи волейбол. Однозначно, що травмуватися можна всюди, але у футболі дуже багато контакту і жінкам інколи важко впоратися з цими навантаженнями.

Ігор ЧЕРНЯВСЬКИЙ, Чемпіон