Один у полі воїн? Чи може Україна без зіркового складу здивувати в естафеті на Олімпіаді-2026
Естафета – одна з найцікавіших та найбільш непередбачуваних дисциплін в біатлоні, та й в інших циклічних видах спорту також.
Саме з естафетами пов'язані наші олімпійські чемпіонські спогади. Саме естафета дозволяє пишатись українським біатлоном.
Нині важко сказати, що з нею ми пов'язуємо медальні надії на Мілан-2026, кадрові можливості далеко не ті вже давно. Але ми настільки всі заражені естафетним вірусом, що спробуємо навіть в такій ситуації прорахувати шанси й жіночої, і чоловічої команд.
Попередні успіхи, зокрема й олімпійське "золото" 2014-го жіночої команди, було ніби щепленням, але його дія завершилась.
Ні, ми не кажемо, що в України немає шансів на медаль. Вони є! Просто набагато менші, ніж раніше. Звучить занадто оптимістично. Та чи не тоді трапляються великі події, коли на них майже ніхто хто чекає!? Отож…
Естафета – точна наука, але це не точно
Естафета – гонка командна, участь у ній беруть чотири атлети, а залік ставиться по фінішу останнього. Чому українські команди не серед претендентів на олімпійські медалі? З очевидної причини – немає чотирьох рівних сильних "гравців". Що в чоловічій, що в жіночій командах.
Почнемо з чоловічої, бо сьогодні вона виглядає потужніше і логічно, що шансів на успіх має більше.
В України немає і майже ніколи не було чотирьох одночасно сильних, наприклад, щоб всі входили в топ-20 світового рейтингу. Так, талановитих хлопців в різні часи було багато, здобутки та медалі на різних міжнародних стартах теж були. Але не було так, щоб всі сильні – тут і зараз. І це не лише про Україну. Один на піку кар'єри, один її майже завершує, інший лише перспективний дебютант, а хтось просто не тягне рівень. Бо якщо скласти в одну команду, уявімо, Підручного, Семенова, Дериземлю та Приму і всіх у найкращі роки, то ця команда завжди боролася б за медалі. Але ж так не буває.
Підручний, Мандзин, Дудченко, Борковський – беремо за основу цю четвірку. Маємо яскраво вираженого лідера Підручного. Молодого, але набираючого обертів Мандзина. Уже досвідченого, відносно стабільного, але не в цьому сезоні, Дудченка. І дебютанта дорослого біатлону Борковського. Тобто, умовно, лебідь, рак та щука за можливостями. Хоча й за мотивацією навпаки, бо всі хочуть успішно тягнути віз разом! Теоретично, виграти гонку на одному бажанні важко. Зачепитись за медалі складно, але реально.
Втікати чи наздоганяти – вибір тактики диктує наявність кадрів
Тренери в умовах нестачі чотирьох рівноцінних бійців часто вигадують різноманітні тактики, адже ідеальної в такій ситуації не буде. Звідси й з'явились так звані "втікаючий" та "наздоганяючий" варіанти.
Тут все просто. "Втікаючий" – два найсильніших представники з четвірки видають максимум на перших двох етапах. А їхні два партнери мають утримати здобуті позиції. Так, до речі, Україна зробила в Рупольдингу на етапі Кубку світу торік. І на екваторі гонки хлопці йшли в чільній трійці!
Але ж у цьому і вся проблема – медалі на екваторі гонки не роздають.
Мінуси такої тактики: по-перше, жодної гарантії, що лідери зроблять все по-лідерськи, по-друге, додаткове психологічне навантаження на учасників 3-го та 4-го етапів.
"Наздоганяючий" варіант – ті ж самі "2+2", але навпаки. Двох сильніших – на 3-4 етапи. Тут на рівні повинні протриматись потенційно менш сильні в першій частині гонки. Бо якщо не піде бодай в одного, то відіграти відставання в умовних півтори хвилини буде майже нереально. Щось подібне бачили на 4 етапі КС в Обергофі. Підручному, який набрав хорошу форму вже просто не було, де себе проявити.
Бити сильніших і бути на коні – реально, доведено Україною
Пам'ятаємо ж, що майже в такому складі у 2025-му українська команда мала бронзу на етапі Кубку світу в Нове Место! Тоді був саме "наздоганяючий" варіант, без провалів перед вирішальним. Очевидно, що Кубок світу – це не Олімпійські ігри, але все ж.
Успіх за схожою формулою був і у 2020 році в тому ж самому Нове-Место.
Будьмо чесними перед собою, тих бронзи та срібла ми особливо не чекали. Як і перед прийдешньою Олімпіадою.
"Бронза" збірної Канади на чемпіонаті світу 2016 року – зайвий доказ того, що на медаль можна зазіхнути навіть без зіркового складу.
На Олімпіаду, як бачимо, обрали змішаний варіант. Найсильніших поставили на перший та третій етапи.
У контексті можливостей згадуємо, як, далеко не лідери, Болгарія та Естонія боролись з лідерами за найвищі місця практично до завершення гонки на етапі Кубку світу в німецькому Рупольдингу. Естонія тоді фінішувала п'ятою! А Україна ж не слабкіша…
Х-фактори: погода, проблемні лідери, емоції, олімпійський ефект несподіванки
Екстремальна погода, невдале змащення лиж, інші форс-мажори – супутники слабкіших команд. Лише за умови, що вони ними скористаються. У біатлоні – це передусім стрільба. Завал на вогневому рубежі в лідерів – шанс для команд другого ешелону. Інша справа, на олімпійській трасі в Антгольці, зазвичай мороз та сонце і погода псує ідилію вкрай рідко! До того ж нинішні лідери сильні настільки, що можуть нівелювати провали, якщо вони сталися не наприкінці. Франція, Норвегія та й Швеція таке собі можуть дозволити. Швидкість у сучасному біатлоні вирішує дуже багато.
А ще фактор високогір'я. Хоча на нього особливо розраховувати не варто. Звісно, гори можуть "відключити" будь-кого, проте команди ретельно готувалися до стартів.
Навіть якщо всі ці фактори "спрацюють", то ще треба стати тією командою, яка побореться за умовно одне з призових місць. Таких команд вистачає – Словенія, Швейцарія, США, Австрія, Чехія – вони всі також подумки розраховують на один з цих бонусних факторів.
Олімпійська історія знає випадки, коли медалі здобували не найсильніші.
У 2010-му у Ванкувері срібло виборола Австрія. Хоча й приклад не дуже підходить до української історії, адже тоді в червоно-білих підібралась якісна та рівна команда. Вона ж стала другою і в Сочі-2014. А ось золото Пхенчхана-2018 сенсаційно здобула Швеція – класичним "втікаючим" складом. Хоча за середнім рівнем команди скандинави були вищі за рівнем нинішньої української четвірки.
Висновок – здобути медаль не маючи зіркової четвірки дуже складно якою б не була тактика, але це в будь-якому разі реально. За це й вболіваємо.
У жінок так само, але більше нюансів
У жіночому біатлоні діють ті ж самі принципи.
У тренерів збірної Франції болить голова, кого лишити за бортом гонки, бо сильні всі, а місць всього чотири.
В інших великих біатлонних націй сьогодні ближче до системи 2+2. Бо таких потужних рівних четвірок інші не мають. Наближені до такої в норвежок, шведок, німкень та італійок. А далі довгий ряд команд, які хронічно мізкують щодо складу та чекають на подарунки долі. Серед таких зараз і українки. Хоча й до статусу середняка жіноча команда зараз явно не дотягує.
Ще вчорашні юніорки Олена Городна та Олександра Меркушина, наддосвідчена, але в дуже поганому функціональному стані Юлія Джима та поточна лідерка команди Христина Дмитренко.
Навіть з Дариною Чалик та Анастасією Меркушиною в України сьогодні немає 2+2 чи навіть 3+1. Жодна з дівчат не входить до топ-30 загального заліку. Проте навіть в таких умовах є маневр для мрій про хороше місце. У нинішньої команди немає варіантів ані на "втікаючий", ані на "наздоганяючий" склади. Усім на своїх етапах потрібно стрибнути вище голови по кілька разів та сподіватися на щедрі подарунки суперників.
Суттєвим гейм-ченджером може стати негода. Один з прикладів стався саме в Антгольці й саме з українською командою. В умовах хурделиці коли стріляти було майже неможливо, Україна зорієнтувалась в стихії найкраще і навіть виборола бронзу далеко не самим зірковим складом.
Такий екстрим буває вкрай рідко, але... Подивіться частину цього архівного відео і ви зрозумієте, що за таких умов жодні передстартові розклади майже не грають ролі.
Не забуваймо і про фактор Олімпійських ігор, які часто дарують нам несподіванки та сенсації. Часто "ноунейми" більш розслаблені й це стає перевагою.
Перемога українок на Олімпіаді-2014 під сенсаційність жодним чином не потрапляє. Тоді команда була надпотужна та рівна і це було б сенсацією аби вона "проїхала" повз медалі.
На Олімпійських іграх 2018 року в Кореї неможливе вдалося Білорусі, причому це було золото.
У 2023-му чемпіонат світу виграла Італія, маючи лише двох потужних учасниць. Інша справа – Вірер та Вітоцці не просто сильні, а одні з лідерок світового біатлону. Тому 2+2 в їхній варіації, і в сьогоднішній можливій українській – це різні речі.
Що відбувається якщо посилити двох потужних двома "вище середнього" Італія яскраво продемонструвала на останній передолімпійській естафеті.
Чимало залежить від тренерів, їх здатності відчути кого на який етап заявити, вміння проговорити все це з кожним підопічним і, звісно, налаштувати на важку боротьбу.
Часто згадуються слова нині вже покійного заслуженого тренера Василя Карленка.
"Кожен етап вкрай важливий по-своєму. Перший – головний, другий – вирішальний, третій – переломний, четвертий ключовий", – любив говорити славетний тренер.
У такому трактуванні – вся суть, бо кожна ланка командної гонки є вкрай важливою, випадання бодай одного гвинтика ламає весь механізм. Але брендові машини іноді також зазнають збоїв…
Усе описане вище є дуже умовним. Неможливо прорахувати шанси на успіх чи провал. Особливо у двокомпонентному біатлоні, де стрільба і динаміка результатів, які від неї залежать – вирішують дуже багато. Але ж саме ця "випадкова варіативність" і зробила цей спорт шалено популярним.
Тож не засмучуйтесь, якщо українці на Олімпіаді не здобудуть медаль в естафеті. Не дивуйтесь, якщо нагорода буде. Будьте ви тричі професором в теорії ймовірності – в біатлонній естафеті навіть вона безсила!
