Від олігархічного футболу – до колгосп-ліги. Що символізуєте можлива смерть Ворскли
Менше, ніж за три тижні до завершення канікул Першої ліги, Ворскла повернулася на перші шпальти українських ЗМІ. Повернулася вперше за багато років – напевно, з 2018-го, коли грали з Арсеналом, якщо не з перемоги в Кубку-2009 – але навряд чи сама цьому рада.
На початку тижня "Суспільне Полтава" повідомило, що жіноча і чоловіча команди Ворскли призупинять роботу. Президент клубу тут же спростував ці новини, але з істотними застереженнями:
"Ні, поки що це неправда. Нічого поки що не ставиться на паузу. Буде якась інформація – ми оголосимо, опублікуємо заяву. Поки що ні. Так, передчасно говорити, що клуб закривається. У якому стані клуб? Проблем немає тільки в тих, хто вже на кладовищі.
Є власники, є керівники клубу, які над цим працюють, щоб ці проблеми вирішувати. Чи буде найближчими днями офіційна комунікація від клубу? Вона буде, а можливо й не буде. Ситуація складна, але не безнадійна".
У вівторок і Валерій Куценко, який виконує обов'язки головного тренера, підтвердив побоювання:
"Чи будемо грати в другій частині сезону? Поки що нічого коментувати. Ми тренувалися, були вихідні, відсьогодні на паузі. Нам керівництво повідомило, що за кілька днів буде остаточна інформація".
У будь-якому разі навіть якщо Ворскла офіційно розформується сьогодні, це не стане громом серед ясного неба. Швидше дивує, що полтавці трималися так довго, ще й посилювалися з претензіями на першу трійку УПЛ у перший рік повномасштабного вторгнення.
Клуб до цього зайшов на якийсь світовий рекорд, отримавши п'ять (!) трансферних банів. Виліт з УПЛ тільки підкреслив прощання з усіма лідерами, навіть віковими – і не те щоб вони перебирали варіантами, Олександр Скляр віддав перевагу в тій самій Першій лізі, Чорноморцю.
І якщо згадати, хто власник клубу, то взагалі дивно, що Ворскла до 2026-го дотягнула. Клуб, як і раніше, належить Костянтину Жеваго – і ось що потрібно знати про нього:
"13 лютого [2025 року] на Жеваго було накладено санкції, які передбачають блокування активів – тож, можливо, найближчим часом великі зміни чекають і на Ворсклу. Утім, Костянтин Валентинович в останні роки мав звикнути до роботи під тиском. Навіть за час після повномасштабного вторгнення він зіткнувся з такими подіями, як:
1. затримання в Куршевелі;
2. суд про його екстрадицію;
3. відмова екстрадиції з Франції;
4. заочний арешт в Україні".
Ворскла, що в Першій лізі виграла 5 матчів із 18, уже до зимової перерви перекреслила будь-які надії (якщо вони в когось були) на повернення до еліти – і, мабуть, зовсім уже перестала бути активом. Здавалося б, звичайна історія для воєнного часу, але... Просто так взяти до відома і перегорнути сторінку не виходить.
Ворскла, як би пафосно це не звучало, була більше, ніж просто рядовим українським футбольним клубом.
У неї були великі досягнення. Головне з них – звісно, Кубок України-2008/09, коли у фіналі переграли Шахтар, але вистачало й інших. Два комплекти бронзових медалей, здобуті абсолютно різними поколіннями: Сергій Чуйченко, Андрій Ковтун, Іван Яремчук, камео майже 40-річного Івана Шарія 1997-го. Юрій Коломоєць, Павло Ребенок, Дмитро Різник, Ардін Даллку, камео Михайла Сергійчука 2018-го.
А ще були п'яте і шосте місця наприкінці нульових-початку 2010-х, які значать щонайменше не менше за ті "бронзи". Їх Ворскла посідала після висококласних і дорого укомплектованих команд, до того ж іноді обігравала і Динамо, і Шахтар, і Дніпро.
Власне, результати в єврокубках підтверджують, що саме та команда була сильнішою: у 2011-му полтавці вибили у кваліфікації ЛЄ бухарестське Динамо і взяли в групі нічиї зі Стандардом і Копенгагеном. І їх тоді ще лаяли за погані результати в єврокубках...
У тієї Ворскли, періоду розквіту, були і свої зірки. Вже Арменд Даллку точно був кращим захисником, ніж Ардін, який дебютував у 2016-му. До речі, у тих полтавців була і спадкоємність: і якщо з албанськими братами вона була просто унікальною (Арменд приїхав ще 2005-го, провів у Полтаві 11 років – а Ардін 2012-го вступив до академії Ворскли та є вихованцем українського футболу), то й "звичайної" було більше, ніж майже скрізь.
Володимир Чеснаков провів у Полтаві 17 (!) сезонів. Як почав у Ворсклі, так і закінчив: виходив на позиціях і опорника, і центрбека, сумарно награв 416 матчів. Ігор Пердута провів 14,5 років, тільки катастрофа останніх місяців змусила його піти в Зорю – і навіть у збірну викликався саме з Ворскли.
Скляр провів у Ворсклі 13 років, про Даллку сказано вище. Сергій Долганський і Павло Ребенок як футболісти віддали Полтаві по десятиліттю – і уточнення тут не зайве, тому що обидва допомагали потім як асистенти тренерів.
Автор переможного гола у фіналі Кубку Василь Сачко, звісно, в топи гвардійців і бомбардирів не потрапить: він дебютував за Ворсклу в 33 роки. Але він став головним тренером клубу, привів її до бронзових медалей. І такі речі формували якщо не команду-сім'ю, то точно не безлику масу, коли 20 гравців і тренер зібралися на сезон, а потім розбіглися. У Ворскли було обличчя.
До речі, це приносить і суто практичну вигоду. Долганський, ставши тренером воротарів, виховав для Шахтаря двох голкіперів поспіль: Різника та Фесюна. Та й Павла Ісенка, який зараз у румунській Університаті, не варто забувати. Змогли б ці кіпери, по-перше, потрапити в систему (Фесюн не полтавський, він народився в Чернігові), а по-друге, вирости в серйозні величини, якби там не було людей, які там працюють довго?
Сумніваюся. Не кажучи про те, що Скляр, Даллку, Пердута, Чеснаков, ще раз Даллку десятиліттями давали змогу клубу бути спокійними за позиції і не витрачати зайві гроші.
З академією у клубу все взагалі було непогано. За одних воротарів треба сказати спасибі: і тут Ісенко з Різником, за всієї до них поваги, перебувають у тіні Пятова. А ще Ребенок, Безус, Громов, Пердута, Чеснаков, Чичиков – навіть Даллку-молодший, повторюся, "свій", хоч і грав за збірну Косово.
Микола Павлов, якого я злочинно довго, як для матеріалу про Ворсклу, не згадував раніше, тому й отримав оффер від Іллічівця, який комплектувався молоддю Шахтаря, що давав шанс усім: навіть гравцеві одного матчу Олегу Бараннику.
У Ворскли, природно, були і легендарні матчі. Форвард Баранник забив два голи бухарестському Динамо, допоміг вийти до групи ЛЄ – але за всю іншу кар'єру (!!!) він забив лише 10 м'ячів. Цей матч увійшов у футбольний епос Полтави – так само, як увійшли, наприклад, 4:3 у першій в історії зустрічі з Динамо. Тоді киян не врятували голи Реброва, Шкапенка і Максимова, який потім Ворсклу тренував. Про фінал Кубку навіть і не кажу.
Були й невдалі матчі, які теж увійшли в історію. Лісабонський Спортинг до 90-ї хвилини програвав у Полтаві 0:1, але в компенсований час забив два і вирвав перемогу.
Тоді в групі у полтавців був ще й лондонський Арсенал – і як же шкода, що домашній матч через воєнний стан довелося переносити до Києва! В українській столиці згоріли 0:3, а в англійській 2:4. Чеснаков і Шарпар вразили ворота самого Бернда Лено...
Ми всі десятиліттями чекали, коли футбол перестане бути "олігархічним", перестане залежати від долі однієї людини. Але Ворскла була одним з останніх уламків того чемпіонату. Чемпіонату, в якому клуби не розвалювалися щороку. У якому будували плани на 5-10 років уперед. У яких були свої легенди і вболівальники.
Ми дуже низько впали, якщо Ворсклу доводиться наводити як приклад роботи з уболівальниками – але факт є факт. Тепер футбол не олігархічний, а "царьковий". Грошей на клуб УПЛ вистачає не тільки у магната, а й в успішного сировара – але лізі це на користь не пішло.
Кам'янська Сталь відіграла у вищій лізі три сезони – ви згадайте хоч одного гравця звідти? А у ФК Львів останньої реінкарнації? А у Зірки?
Полісся і ЛНЗ у цьому плані, звісно, обнадіюють, але глобально ситуація виглядає так, що з "деолігархізацією" наш футбол втратив найкраще, не втративши найгіршого. Клуби, які на 100% залежать від одного власника, нікуди не поділися – тільки власник тепер може вимагати себе на поле випускати.
Академії багато представників УПЛ тепер і не намагаються розвивати, про спадкоємність навіть не говоримо: всі живуть одним днем. Про фанатів, здається, багато хто й не згадує: босам умовних Кудрівки та Епіцентру просто комфортніше, коли на трибунах тільки вони та їхня свита.
У Ворскли першим прізвиськом в історії було "колгоспник", її за це деякі не дуже розумні люди навіть намагалися тролити. Але тільки з відходом полтавців у небуття ми зрозуміли, що таке справжня колгосп-ліга.