Два королівські двори. Про що нам говорить призначення Ротаня в Полісся
Перше враження, яке має залишити прихід Руслана Ротаня в Полісся, – ми маємо остаточно зафіксувати у своїй голові, що Динамо і Шахтар у чемпіонаті України живуть у своїй реальності, і жодні події в інших командах УПЛ їх не хвилюють.
Це, звісно, було помітно й раніше: коли жодні успіхи шахтарівських юніорів у Маріуполі (або, наприклад, Карпатах – якщо ми про Федецького та Кожанова) не ставали приводом для менеджменту давати шанс їм у "гірників".
Або, наприклад, коли Динамо призначало чергове "динамівське серце", без найменших успіхів в останні роки (їх набралася ціла колекція – від Буряка до Хацкевича), ігноруючи чудову роботу Вернидуба, Скрипника, Шарана в середніх командах.
Але випадок Ротаня особливо показовий. Ротань не просто не ноунейм – він повноцінна легенда українського футболу. Сто матчів за збірну, 74 у єврокубках – якщо винести за дужки Ярмоленка з Караваєвим, увесь сучасний склад Динамо, разом узятий, матиме приблизно стільки ж. У Шахтаря те ж саме, тільки виносити треба Матвієнка.
Тобто питань щодо авторитету не просто немає, а немає і бути не може. Багато гравців Шахтаря і Динамо – ті ж Судаков, Бондаренко, Бражко, Вівчаренко – пережили під керівництвом Ротаня чи не найкращі моменти у своїх кар'єрах. Нагадаю, разом вони вийшли до півфіналу молодіжного Євро, обігравши саму Францію! Ротань навіть у Динамо грав, причому вдруге – зовсім недавно. Ротань показав величезний потенціал – причому двічі, у зовсім різних умовах. І футбол ставить сучасний, не "бий-біжи"...
І тим не менше. Ротань у Поліссі, де знайомих йому осіб якраз мінімум. Це означає, що Шахтар і Динамо просто не дивляться на кандидатури всередині чемпіонату України. Киянам, звісно, і тренера міняти немає сенсу, але Шахтар це зробив щойно – і вибрав Турана.
Що ж, легіонерській команді – легіонерська легенда. 100 матчів за збірну Туреччини Палкіну і Срні виявилися ближчими, ніж 100 матчів за збірну України. Це, звичайно, випадкова схожість – а ось друге місце, з обгоном Шахтаря, однозначно важить більше, ніж шосте в чемпіонаті Туреччини. Розбити трійку грандів у Туреччині навіть простіше, ніж двійку в Україні – це трапляється частіше, навіть у цьому сезоні вдалося Самсунспору.
Але "гірникам" принципово важливіше виявилося будувати легіонерський проєкт. Це свідоме рішення: цього ніхто не помітив, але минуло вже 20 років з моменту, коли Шахтар тренував українець. Луческу, Фонсека, Каштру, Де Дзербі, Йовічевіч, ван Леувен, Пушич, Туран – уже вісім останніх тренерів Шахтаря були іноземцями. Що ж, клуб має право, якщо згадати, яких висот він за ці 20 років досяг.
Гранди взагалі за такий підхід не заслуговують на осуд. Скільки титулів за останні 30 років виграли вони – і скільки всі інші, разом узяті? Скільки гравців задорого продали ті й інші? Динамо і Шахтар сліпі? Тоді чому Мілан кличе Фонсеку, Брайтон – де Дзербі, а Ференцварош Реброва, а не Скрипника чи Григорчука? З гравцями контраст, як правило, ще більший: якщо Мхітарян 15 років тримається в топ-клубах, то Хомченовський виїжджав у Понферрадіну, вилітати з другого дивізіону в третій. А в якийсь момент обидва були топовими півзахисниками на рівні УПЛ.
Динамо і Шахтар живуть за принципами двох королівських дворів. Кожен із клубів виграв багато, очевидно виграє багато і надалі – і "простолюдинів" він набирає, виходячи з більш глибоких концепцій, ніж якийсь там чемпіонат України. Динамо, як ми знаємо, любить передавати тренерську посаду колишнім легендам – і Ротань із 83 матчами за киян сюди не дуже вписується. Шахтар любить будувати команду на легіонерах – і сюди Ротань вписується ще гірше.
Тільки не треба дивуватися, що з такою стратегією грандів усе більше українців або обирають вболівати за середні команди, або (частіше) відвертаються від УПЛ у принципі. Чемпіонат України стає структурою з дуже туманною ієрархією: адже успіхи в ньому не гарантують підвищення. З тією ж Олександрією медалі брав Шаран – і як це йому допомогло в подальшій кар'єрі?
Не рахуючи двох грандів, Ротань просто вибрав найперспективніший і найамбітніший проєкт. Тим, хто вірить у світле майбутнє Олександрії, нагадаю: клуб уже попрощався з Калюжним, цього літа спливає контракт у Кампуша, а Єрмаков від самого початку в клубі був в оренді. Шабанов, Ковалець, Філіппов уже в дуже серйозному віці, і минулий сезон дуже схожий на їхню лебедину пісню. Безеррі до кінця контракту залишився рік, і він із 99-відсотковою ймовірністю піде... А грати хто буде? Олександрія і не планувала ставати новою силою, десяте місце після другого для неї проблемою не стане.
Що стосується іноземних варіантів, то Ротань ще під час сезону сказав в інтерв'ю: "Я не бачу, щоб я до кінця реалізував себе в Україні". І в такій ситуації саме Полісся виглядає клубом із найкращими можливостями для реалізації його тренерських ідей.
Гуцуляк і Назаренко мають вписатися в модель гри Ротаня: він і Олександрію зробив успішною завдяки забійним флангам. Що стосується інших, то смішно навіть думати про "адаптацію" в контексті команди, яка за два роки в еліті понад 30 трансферів зробила. Поки інші команди роками або взагалі не роблять придбань за гроші, або роблять їх 1-2 за сезон, Буткевич купив ДВАДЦАТЬ гравців. Та й вільних агентів підписував рівня Бабенка, Чоботенка, Шабанова, Бойка, Волинця, Лєднєва.
Тож приміряти тренеру команду загалом сенсу немає. Той, хто сподобається Руслану Петровичу, залишиться. Той, хто ні, піде – і для Буткевича не стане проблемою хоч 9 трансферів в основу забезпечити. Великий козир Ротаня – у збереженні тренерського штабу, Кравченко і Ко пішли за ним. Буткевич знайшов у собі сили публічно визнати помилку в призначенні Ашура – але зараз до найкращих в Україні за межами Динамо і Шахтаря гравців приїжджає найкращий із доступних Поліссю тренер.
Це саме по собі робить чемпіонат України цікавішим.