Педро і Ріккардо Родрігес: швидкість, ризик, і вічна слава героїв Мексики
Найближчими вихідними на нас чекає Гран-прі Мексики. Для сучасного глядача Формули-1 країна сомбреро і текіли асоціюється насамперед із Серхіо Пересом, який наступного року знову повернеться на стартову решітку.
Але сьогодні настав час поговорити про Педро та Ріккардо Родрігесів – двох братів, які у XX столітті стали легендами на батьківщині. І саме на їхню честь названо трасу в Мехіко, куди вже поспішає "королева автоспорту" – автодром братів Родрігес.
Ранні роки
18 січня 1940 року в сім'ї Педро Наталіо Родрігеса і Консепсьон Де ла Вега, що проживала в Мехіко, народилася друга дитина і перший син – Педро-молодший. Трохи більше ніж через два роки, 14 лютого 1942-го, з'явився на світ його молодший брат – Ріккардо.
Уже у вісім років Педро спробував себе у велоспорті, а в десять почав виступати в мотогонках. У дванадцять він став чемпіоном Мексики в класі 125 "кубиків". Ріккардо, зрозуміло, поділяв захоплення брата і незабаром теж почав брати участь у змаганнях.
Батьки не шкодували нічого для своїх дітей. Вони повністю підтримували їхню пристрасть до швидкості, і серед численних подарунків нерідко опинялася гоночна техніка, необхідна для участі в змаганнях.
У п'ятнадцять Педро пересів із двох коліс на чотири, а двома роками пізніше до нього приєднався і Ріккардо. Разом вони дебютували в міжнародних перегонах "Нассау".
Уже тоді брати, яких у паддоку називали "маленькі мексиканці", вирізнялися схильністю до ризику та неймовірною швидкістю. А особливо вражало те, як упевнено вони почувалися на мокрій трасі та навіть на льоду.
Причому якщо Педро, принаймні зовні, залишався спокійним і розважливим, то Ріккардо за кермом перетворювався на справжнього хижака – його пристрасть до перегонів межувала з манією. За це його порівнювали з тигром, а стиль водіння часом викликав у глядачів відвертий страх. Саме ця різниця характерів і допомогла молодшому брату в якийсь момент випередити старшого.
Головним же поворотом у їхній долі стало знайомство з Луїджі Кінетті – людиною, яка займалася імпортом спортивних автомобілів Феррарі та "постачанням" талановитих гонщиків за океан до Італії.
Зі Скудерією брати брали участь у різних перегонових серіях, але справжнім шансом заявити про себе на весь світ стали легендарні перегони "24 години Ле-Мана".
24 години Ле-Мана
На гоночне кільце Сарте брати Родрігес у 1958-му приїхали разом і планували брати участь у знаменитому марафоні одним екіпажем. Однак 16-річного Ріккардо не допустили до змагань через занадто юний вік.
У підсумку напарником Педро став досвідчений француз Жозе Бера. Їхня Феррарі 500 TR58 упевнено проривалася вгору після старту з 33-ї позиції, але за 12 годин перегонів проблеми з системою охолодження призвели до сходження з дистанції.
Рік потому Родрігеси знову приїхали до Франції, щоб виступити в Ле-Мані. Цього разу до перегонів допустили обох. Вони розділили машину OSCA Sport 750TN, побудовану в підрозділі Мазератті. Однак і тоді все закінчилося технічним сходом – через п'ять годин вийшов з ладу водяний насос.
У 1960 році брати знову виступали за Скудерію. Але Енцо Феррарі, бажаючи перевірити кожного окремо, вирішив розвести їх по різних машинах: напарником Педро став Лудовіко Скарфьотті, а у Ріккардо – Андре Пілетт. І молодший представник сімейства опинився за крок від сенсації – його екіпаж фінішував другим.
У марафоні 1961 року Родрігеси знову об'єдналися за кермом Феррарі 250 TRI/61. Майже всі перегони брати трималися в лідируючій групі. А заїзд частково проходив під дощем – в умовах, які мексиканці особливо любили і де почувалися впевнено.
За годину до фінішу Феррарі з номером 17 перебувала на другій позиції – Педро і Ріккардо все ще залишалися серед претендентів на перемогу. Але відмова двигуна на фінальній стадії перегонів змусила їх зійти з дистанції.
Сім'я Родрігес не збиралася зупинятися і вже будувала плани на черговий "штурм" Ле-Мана. Однак влітку 1961 року сталася куди більш важлива подія – Енцо Феррарі запросив їх до Маранелло на тести, щоб розглянути можливість їхнього переходу у Формулу-1.
Ріккардо Родрігес у Формулі-1
Ріккардо одразу вирішив скористатися своїм шансом і вирушив за мрією, тоді як Педро відмовився – старший із Родрігесів вирішив зосередитися на бізнесі, а перегони для нього поступово перетворилися на просто хобі.
1961 року молодший із братів дебютував у Формулі-1 за кермом Феррарі – на рідній для команди трасі в Монці. І тут варто нагадати про вік: сучасний глядач "королеви автоспорту" звик до того, що на стартовій решітці опиняються гонщики, які ледь досягли повноліття. Але тоді, на початку 60-х, дебют у 19 років був чимось абсолютно немислимим.
Наступною сенсацією стала кваліфікація: Ріккардо посів друге місце, поступившись лише лідеру чемпіонату Вольфгангу фон Тріпсу. При цьому дві інші машини Феррарі, оснащені новішими моторами, залишилися позаду.
Однак радість тривала недовго – вже на 13-му колі Родрігес зійшов із дистанції. А загалом, той вікенд став ще й трагічним: на старті перегонів загинув фон Тріпс, а разом із ним – 14 глядачів.
Наступний сезон видався важким. Скудерія виявилася неконкурентоспроможною, а мексиканець провів лише чотири гонки. Але навіть у цих умовах він встиг заявити про себе – у Бельгії фінішував четвертим, лише за одну десяту секунди від подіуму, і набрав свої перші очки у Формулі-1, а в Німеччині приїхав шостим, додавши ще один заліковий пункт.
Однак загальна ситуація в команді італійській команді була катастрофічною. Втомившись від внутрішніх конфліктів і технічних невдач, Енцо Феррарі зняв свої автівки з участі у двох заключних перегонах сезону. Гонщикам дозволили стартувати лише в тому разі, якщо вони самостійно знайдуть боліди.
І хоча етапи, що залишилися, вже не мали великого значення, одну подію Ріккардо не міг пропустити – позаобліковий Гран-прі Мексики. Для виступу йому надали місце в команді Лотус.
Зрозуміло, Родрігес має показати себе перед домашніми трибунами. Але під час кваліфікації, 1 листопада 1962 року, пристрасть до ризику зіграла проти нього: болід вилетів із траси і перекинувся. 20-річний гонщик помер дорогою до шпиталю.
Так обірвалося життя одного з найобдарованіших молодих пілотів свого часу – того, хто міг стати першим великим мексиканцем у Формулі-1.
Продовжити справу брата
Смерть Ріккардо стала справжньою трагедією для всієї родини. А Педро тоді був твердо впевнений, що більше ніколи не вийде на гоночну трасу.
Але сумувала не тільки сім'я – вся Мексика оплакувала загиблого гонщика. Ім'я Ріккардо Родрігеса не сходило з перших шпальт газет, він став національним героєм, символом молодості та сміливості. І, слухаючи все це, старший брат зрозумів: він просто зобов'язаний повернутися – тепер уже ганятися за двох.
Попри загальну увагу до трагедії, Енцо Феррарі не піддався на емоції та не став пропонувати одразу другий шанс для Педро. Довелося починати шлях до Формули-1 з нуля – через спортивні прототипи, національні чемпіонати та перегони на витривалість.
Проте можливість дебютувати в "королеві автоспорту" випала вже менш ніж через рік після загибелі брата – 6 жовтня 1963 року, на Гран-прі США. Мексиканцю вдалося отримати місце в команді Лотус. Однак перша гонка завершилися достроково – на 36-му колі двигун його боліда вийшов з ладу.
Наступним етапом став перший офіційний Гран-прі Мексики, 27 жовтня того ж року. До того моменту траса вже отримала ім'я братів Родрігес, що лише посилило емоційний тиск на Педро. Стартувавши з 20-ї позиції, він намагався прорватися вперед, але перегони знову не вдалося довести до кінця – підвела підвіска.
У сезонах 1964-1966 років Педро виходив на старт кількох окремих етапів Формули-1, виступаючи за Феррарі і Лотус, паралельно беручи участь в інших серіях. На Гран-прі Мексики 1964 року він здобув своє перше очко у Формулі-1, фінішувавши шостим.
Перший же повноцінний контракт основного гонщика Родрігес отримав на чемпіонат 1967 року з командою Купер.
Перемога за двох
Гран-прі ПАР відкривав сезон 1967 року і став першим етапом Формули-1, проведеним на трасі К'яламі. А для Педро Родрігеса це були не просто нові перегони – це був початок повноцінної кар'єри основного пілота.
У кваліфікації мексиканець показав четвертий час, поступившись лише трьом зіркам того часу – Джеку Бребему, Денні Халму і Джиму Кларку. Поруч із ним на стартовій решітці розташувалися Джон Лав і Джон Сертіс, які також входили до числа фаворитів.
Але Формула-1 1960-х була хаотично непередбачуваною, а щоб перемогти, іноді достатньо було просто доїхати до фінішу без пригод. Саме це і стало вирішальним фактором. Поки суперники помилялися, сходили з дистанції через технічні несправності або стикалися з нестачею пального, Педро їхав бездоганно, коло за колом наближаючись до мети.
2 січня 1967 року, першим подолавши 80 кіл дистанції, Педро Родрігес став першим мексиканцем, який виграв Гран-прі Формули-1.
Він зробив це за двох – за себе і за загиблого брата. Збулася мрія, про яку колись марили два хлопчаки з Мехіко.
Цікавий факт: тріумф Родрігеса виявився настільки несподіваним, що в організаторів Гран-прі ПАР не виявилося запису гімну Мексики. На подіумі замість нього заграла "Mexican Hat Dance". З чуток, після цього Педро возив із собою платівку з національним гімном на всі наступні етапи – про всяк випадок.
Золото марафону
Попри яскравий початок, інша частина сезону Формули-1 пройшла для Педро Родрігеса доволі мляво – без подіумів і лише з чотирма фінішами в очках, а три етапи він і зовсім пропустив. Не набагато краще стало і в 1968-му, після переходу в BRM: хоча в активі з'явилися одне друге і два третіх місця, понад половину перегонів закінчилися достроково.
Але як уже багато разів говорилося в історичних статтях, в ту епоху пілоти часто не обмежувалися виступами в королеві автоспорту, а й брали участь в інших перегонах. Серед усього іншого, Родрігес не забував про 24 години Ле-Мана, і щороку приїжджав "штурмувати марафон".
У 1968 році його зброєю став легендарний Форд GT40 – автомобіль, який вже двічі перемагав на кільці Сарте в 1966 і 1967 роках.
А напарником Педро став бельгієць Люсьєн Б'янкі – двоюрідний дід загиблого у 2014-му Жюля Б'янкі.
І якщо навіть у Формулі-1 в ту епоху просто доїхати до фінішу часто бувало складним завданням, то що казати про Ле-Ман, який від самого початку позиціював себе як перегони на витривалість, що випробовували, в першу чергу, техніку на міцність. А ще одним фактором стала погода – дощ то приходив, то йшов, перетворюючи трасу на справжній водяний лабіринт.
З п'яти Форд GT40, що домінували, в строю залишився лише один – той самий, за кермом якого по черзі сиділи Родрігес і Бьянкі. Пройшовши за 24 години 331 коло, мексикано-бельгійський дует здобув перемогу.
Звісно, хлопчики з Мехіко мріяли зробити це разом. Але й цього разу Педро довелося домагатися успіху "за двох".
У тіні Лотуса
Сезон 1969 року у Формулі-1 для Родрігеса знову виявився хаотичним і невдалим. Його постійно переслідували технічні проблеми, а загальна ситуація в команді була вкрай нестабільною: частину перегонів Педро пропустив, а решту провів спершу в BRM, а потім у Феррарі.
До чемпіонату 1970 року з'явився хоч якийсь проблиск надії. Починаючи з другої гонки, Родрігес знову був за кермом BRM, і машина дозволяла хоча б у половині заїздів добиратися до фінішу. На Гран-прі Бельгії Педро здобув другу перемогу в кар'єрі, і над подіумом "королівських автоперегонів" нарешті зазвучав гімн Мексики.
На жаль, цей тріумф виявився останнім у кар'єрі гонщика. А головна національна мелодія повернулася у Формулу-1 лише через 50 років. Що стосується чемпіонату 1970 року, далі його повністю контролював Йохен Ріндт на непереможному Лотус 72 від Коліна Чепмена.
Решта команд боролися за місця, що залишилися, і цей бій був щільним. Як і в типовому сезоні того часу, чергувалися злети і падіння. У наступних семи гонках Педро лише двічі зміг без проблем пройти дистанцію, фінішувавши четвертим в Австрії та Канаді.
Спроба ж знову спробувати смак шампанського вдалася лише на Гран-прі США, де Родрігес прийшов другим – поступившись лише молодому бразильському генію Емерсону Фіттіпальді.
Трагічний сезон 1971
Початок чемпіонату 1971 року знову вселяв надію: після чотирьох етапів на рахунку Родрігеса було два очкових фініші, один з яких – друге місце на Гран-прі Нідерландів. Мексиканець, звісно, мріяв про нові успіхи. Однак подіум у Зандворті став останнім у його житті, а ця історія стрімко наближалася до свого фіналу.
У перерві між етапами Формули-1 Педро вирішив узяти участь у перегонах на спорткарах "Інтерсерсія", що проходили на німецькій трасі Норрісрінг, за кермом Феррарі 512 M.
На 12-му колі під час різкого гальмування відірвалося праве переднє колесо, і машина врізалася в стіну, після чого загорілася.
Педро Родрігес помер незабаром після того, як його витягли з-під уламків. Та пристрасть до швидкості, яка була сенсом їхнього життя, стала причиною загибелі і старшого з братів.
Спадщина
Навіть понад півстоліття потому в рідній Мексиці брати Родрігес залишаються культовими постатями, а їхній ризикований стиль пілотажу вважається еталоном сміливості і надихає нові покоління любителів швидкості.
Хоча їхні досягнення можуть здатися скромними на тлі чемпіонів світу, Педро і Ріккардо Родрігес назавжди залишилися в історії Формули-1 і "24 годин Ле-Мана". А цими вихідними "королева автоспорту" приїде на трасу, яка гордо прославляє їхні імена.