Розбіг, відштовхування, психологічні налаштування: на що звертати увагу під час перегляду стрибків у висоту
Україна завжди мала зірок світового масштабу у стрибках у висоту. У 1990-х Інга Бабакова здобула п'ять медалей чемпіонатів світу – золоту, дві срібні та дві бронзові. Вікторія Паламар тріумфувала на Універсіаді-2001, а Оксана Окунєва – на Універсіаді-2017.
Останніми роками неймовірні результати демонструють Ярослава Магучіх, Ірина Геращенко та Юлія Левченко.
Солідні успіхи мають і українські чоловіки. Зокрема, зараз на світовій арені яскраво виступає Олег Дорощук, який посідає перше місце у світовому рейтингу.
Раніше честь України прославляли Богдан Бондаренко – чемпіон світу, автор третього найвищого стрибка в історії – 2,42 метри, та бронзовий призер Олімпійських ігор-2016, Андрій Проценко – бронзовий призер чемпіонатів світу у приміщенні та просто неба, а також Юрій Кримаренко – чемпіон світу.
Як то кажуть, чим більше розумієш тонкощів, тим набагато цікавіше дивитися трансляцію.
Індивідуальний підхід до розбігу
Розбіг – один із ключових, а фактично визначальних елементів стрибка у висоту. Саме він створює необхідні передумови для якісного відштовхування, набору горизонтальної швидкості та подальшого перетворення її на вертикальну складову. При цьому універсального варіанту розбігу не існує: те, що ідеально працює для одного спортсмена, може бути абсолютно непридатним для іншого.
У сучасній техніці стрибка у висоту (фосбері-флопі) розбіг зазвичай складається з 9-14 кроків. Хтось від самого початку набирає високу швидкість, хтось поступово прискорюється, а хтось використовує більш рівномірний ритм. На характер розбігу впливають технічна підготовка, антропометричні особливості, фізичні якості та навіть те, як спортсмен навчався стрибати ще в дитинстві.
Юрій Кримаренко наголошує, що основні принципи розбігу закладаються на ранньому етапі підготовки, тому в дорослому спорті кардинально перебудувати цю частину техніки надзвичайно складно:
"Це все індивідуально. Все ставиться в дитинстві, залежить від першого чи наступних тренерів, їхнього бачення процесу. Перший тренер ставить дитині чи підлітку розбіг, адже в дорослому віці кардинально його не змінити. Люди дивляться на спортсменів і можуть помічати, що хтось біжить дуже швидко, хтось, навпаки, повільно. А в підсумку обидва беруть висоту чи не беруть.
На змаганнях у Гайльбронні всі могли звернути увагу, що Магучіх бігла швидко, а Паттерсон значно повільніше. А обидві взяли понад 2 метри. Тобто швидкість бігу чи кількість кроків – не показник кращого результату"
Тому під час перегляду змагань не варто оцінювати розбіг винятково за принципом "чим швидше, тим краще". Важливішими є стабільність ритму, контроль положення тіла, точність виходу на місце відштовхування та здатність спортсмена зберегти необхідну швидкість саме в останніх кроках.
Іноді глядач може помітити незвичну ситуацію – спортсмен раптово зупиняється під час розбігу, хоча вже почав рух до планки. З боку це може виглядати як прояв невпевненості або психологічного страху перед висотою. Проте далеко не завжди причина саме в цьому.
Чемпіон світу 2005 року пояснює, що найчастіше йдеться про технічну помилку або втрату необхідного ритму. Спортсмен краще за будь-якого глядача відчуває, що розбіг уже не складається за запланованим сценарієм. І в такій ситуації безпечніше перервати спробу, ніж виконувати відштовхування:
"Таке буває. Це не втрата впевненості. Спортсмен десь трошки збився по ритму, десь не так відштовхнувся, коли біг, можливо, щось відволікло. Але це буває рідко. Далеко не на кожних змаганнях атлет допускає таке.
Особливо це відбувається, коли піднімають нову висоту. Два-три сантиметри, а вже втручається психологічний фактор, коли спортсмен може засумніватися і в розбігу своєму, і в інших деталях. Починає розуміти, що для нової висоти треба десь зробити щось інакше, ніж на попередній".
Нова висота може вимагати більшої якості виконання, але не обов'язково означає необхідність повністю перебудовувати звичний руховий алгоритм.
Координація – від розбігу до польоту
Стрибки у висоту – це не просто поєднання швидкого розбігу та потужного відштовхування. Успішна спроба потребує надзвичайно складної координації всього тіла. Спортсмен має синхронізувати роботу ніг, рук і корпусу, зберегти необхідну траєкторію руху та правильно виконати цілу серію дій буквально за частки секунди.
Саме тому навіть незначна помилка на початковій стадії може позначитися на фінальній фазі – проходженні планки. За словами Юрія Кримаренка, спортсмен повинен добре відчувати положення власного тіла та контролювати кожну фазу стрибка:
"Стрибки у висоту – це не лише про розбіг. Цей вид спорту вимагає багато координації. Хто правильно все робить, той стрибає і підкорює висоти. Хто ні – той у стрибках не затримується".
Координаційні навички формуються системною роботою на тренуваннях. Окремі вправи можуть допомогти спортсмену краще контролювати тіло в польоті, однак вони не замінять правильної базової техніки:
"Є техніки для покращення координації – містки, перекати. Утім, все залежить від роботи "знизу". Те, як ти біжиш, як ти відштовхуєшся і як розбігаєшся. Якщо спортсмен потрапляє в ритм, відчуває себе, то все буде добре. Уже можна і "крутити" спиною, додаткову координацію руками пропрацьовувати, різні варіанти складання".
Тож під час перегляду стрибка варто стежити не лише за моментом, коли спортсмен долає планку. Значно цікавіше простежити весь ланцюг дій – від перших кроків розбігу до відштовхування та положення тіла у польоті.
Відштовхування – різниця між "робочою" та "неробочою" ногою
Ще одна принципова особливість стрибків у висоту – використання конкретної ноги для відштовхування. У більшості спортсменів одна нога є значно сильнішою та краще пристосованою для виконання цього руху. Саме її й називають "робочою".
Універсальне володіння обома ногами на однаково високому рівні – надзвичайно рідкісне явище. Юрій на власному прикладі пояснює, наскільки великою може бути різниця між двома ногами:
"Ще в дитинстві тренер бачить і ставить відштовхування на "робочу" ногу. Якщо стрибати не зі своєї сильної ноги, то ти не стрибатимеш високо. За моє спортивне життя мені розповідали, що людей, які з обох ніг стрибають однаково, – одиниці. Це, наприклад, десь 2,10–2,15 м. Це дуже-дуже рідко.
Якщо атлет стрибає 2,30 м з однієї ноги, то з "неробочої" хай стрибне два метри, хай 2,05 м. Зазвичай так. Я з лівої стрибав і 2,34 м, а з правої – десь 1,90 м (сміється - прим.). Ось такі різниці бувають".
Цей момент важливо розуміти глядачеві: для професійного стрибуна відштовхування – не просто механічний поштовх ногою. Це рух, який має бути максимально автоматизованим і відпрацьованим. Якщо спортсмен змушений змінювати звичну ногу або відчуває дискомфорт під час відштовхування, це може суттєво знизити якість спроби.
Особливо складною ситуація стає після травм. Навіть якщо фізичне пошкодження вже не створює гострого болю, спортсмен може ще тривалий час підсвідомо берегти травмовану ділянку. Через це змінюється механіка руху, а головне – зникає повна впевненість у відштовхуванні.
Кримаренко наводить приклад Юлії Левченко, яка після травми повернулася до виступів із бандажем на коліні:
"Ось Юлія Левченко відновлюється від травми, виступала в наколіннику. Вона виходить на старти, але немає впевненості в стрибку, в нозі. Вона трішки старається себе берегти, і вже не ті висоти стрибає. Після пошкодження нога вже може не турбувати, але ще треба час, щоб голова і психіка відкинули цю напругу".
Рухи руками, ритуали та психологічне налаштування
Перед кожною спробою можна побачити ще одну цікаву особливість – індивідуальні ритуали спортсменів. Хтось робить кілька характерних рухів руками, хтось відхиляє корпус назад, хтось візуалізує проходження планки, а хтось просто кілька секунд стоїть нерухомо перед початком розбігу.
Для глядача це може виглядати як елемент шоу або звичка конкретного спортсмена. Насправді такі дії часто виконують цілком конкретну психологічну функцію – допомагають сконцентруватися, відсіяти зайві думки та налаштуватися на знайомий руховий алгоритм.
"Це більше ментальне налаштування. Психологічно себе налаштовуєш, що і коли тобі треба зробити. Ірина Геращенко на останніх турнірах також рукою прокладала собі шлях (посміхається - прим.). Їй це дуже допомагає, тому вона так робить. Комусь таке пропрацювання також дає додаткову концентрацію. На когось це ніякого впливу не має, то спортсмен не робить подібного".
Для одного атлета це може бути спосіб візуалізації, для іншого – своєрідний "перемикач" у робочий стан, а для третього – просто звична частина передстартової рутини.
Чому Магучіх лежить перед спробами
Окремої уваги заслуговує звичка Ярослави Магучіх відпочивати лежачи у мішку. Саме ця особливість сформувала навколо неї образ "сплячої красуні", однак за ефектною картинкою стоїть цілком практичне спортивне рішення.
Постійно залишатися в активному стані протягом години або довше – означає витрачати енергію ще до того, як вона знадобиться для виконання стрибка.
Кримаренко пояснює, що відпочинок у такій ситуації є частиною грамотного розподілу сил:
"У випадку Ярослави їй доводиться довго чекати свого стрибка. Вона собі провела розминку, а стрибати починає вже від 1,90 м і більше. Іноді чекати такої планки доводиться годину, а то й більше. За цей час уже можна полежати, а потім знову зробити коротку розминку.
Вона ж не може цілу годину ходити, робити махи, інше. Ось Ярослава свідомо і обрала таке рішення – лежати в мішку, відпочивати, прокручувати думки в голові".
Водночас відпочинок не означає повної бездіяльності. Спортсмен має зберігати оптимальну температуру тіла та тонус м'язів, які будуть задіяні під час стрибка. Саме тому кожен атлет шукає власний баланс між відпочинком та підтриманням готовності:
"Хтось ходить, хтось бігає, інші вправи. Це варто робити, щоб не втратити відчуття м'язів, тепла тіла, бути готовим. Якщо будуть сидіти – вони засидяться, втратиться тонус м'язів, які потрібні для стрибка".
Стрибки у висоту є значно складнішими, ніж може здатися під час перегляду змагань. Глядач зазвичай оцінює лише фінальний результат – спортсмен подолав планку чи збив її. Однак за кожною вдалою спробою стоїть ціла система взаємопов'язаних рухів і психологічних рішень.
Тут важливо все: поєднання швидкості, сили, координації, техніки та психології. Від першого кроку і аж до приземлення на мати.