Ярослава Магучіх: Хочу стрибати ще вище
2024 рік став найуспішнішим для зірки України в легкій атлетиці Ярослави Магучіх. Вона стала олімпійською чемпіонкою у стрибках у висоту, побила світовий рекорд, що тримався із 1987 року та втретє поспіль стала переможницею Діамантової ліги. Ярославу ще й визнали найкращою легкоатлеткою року в Європі.
У розмові з президентом Асоціації спортивних журналістів України Олександром Гливинським Магучіх підбила підсумки насиченого на перемоги року, розповіла про спілкування зі світовим рекордсменом Мондо Дюплантісом та поділилася планами на майбутнє.
– Ярославо, 2024-й – це рік Ваших унікальних досягнень, рік Вашого успіху, коли Вам фактично все вдалося. Зараз цей рік завершується і Ви колекціонуєте трофеї. Ви входили у цей рік із призом Асоціації спортивних журналістів України, як найкраща атлетка 2023 року, незалежно від гендеру. А роком раніше були визнані найкращою атлеткою саме серед жінок. Скажіть відверто, чи на фоні усіх інших призів та визнань не губиться визнання українських спортивних журналістів ?
– Зовсім ні, у мене одна зі статуеток стоїть, до речі, вдома. Саме від Асоціації спортивних журналістів України. Насправді мені дуже приємно отримувати ці нагороди, тому що все ж таки це визнання в різних сферах діяльності. Не лише у спортивній сфері, а й серед журналістів. Мені приємно отримувати ці нагороди, і це дає мотивацію працювати далі, стрибати ще вище і вище. Ви правильно сказали, що 2024-й був один з найуспішніших років моєї кар'єри. Я сподіваюся, що це тільки такий перший мій успішний рік, це початок. Вірю, що таких років буде ще багато. Є сили, є мотивація працювати та стрибати ще вище.
– Торік на щорічній церемонії АСЖУ Ваш приз ми вручили Ользі Саладусі. Це саме цей приз зараз у Вас вдома?
– Так (усміхається).
– Я чув з інших інтерв'ю, що у вас є спеціальна прихожа, де ви зберігаєте усі призи, але там вже мало місця…
– Ой. Так. Місця там вже не вистачає ні для чого. Чесно, треба нову шафу для нагород.
– Цього місяця Ви отримали одразу три призи від НОК – за три своїх унікальних досягнення у 2024-му і були визнані найкращою українською атлеткою у трьох різних місяцях року. Поруч ще й четверта відзнака – від ще однієї української організації. На фоні такої вражаючої колекції доречно згадати, що рекордсменкою за числом нагород НОК "Найкращий спортсмен місяця" є Ольга Харлан. А скільки у Вас загалом пам’ятаєте?
– Я не рахувала, але якщо за дорослі змагання, то десь 5-6. Ще мало. Ще трохи треба пострибати (сміється). В Олі там, здається, якщо я не помиляюся, 12 чи 13. Тобто ще достатньо треба працювати.
– Я запитав про Олю недарма, тому що цього року саме Оля і Ви будете двома головними конкурентками за перемогу в опитуванні АСЖУ на звання найкращого атлета року. Що Ви думаєте, з приводу цієї конкуренції? Чи вона вас мотивує?
– Заряджає, тому що дуже приємно, коли в Україні є багато топових спортсменів, які представляють нашу країну на міжнародному рівні, піднімають наш прапор. В Олі вже 5 Олімпійських ігор за спиною, і з нагородами. І це мене теж мотивує, тому що все можливо. Можливо досягти успіху, можливо вибороти багато олімпійських нагород. Є ж всі шанси.
– Коли Ви вперше почули в своєму житті про Олю Харлан?
– Ой, вперше в житті, напевно, ще коли я була юною спортсменкою. Тоді Оля, я пам'ятаю, виграла спортсменку року. І я така: "Вау, це круто!". Для мене тоді приїхати в Національний олімпійський комітет, щоби отримати ці нагороди, отримати це визнання від українців, це було круто.
Але особисто ми з Олею познайомилися лише на цій Олімпіаді. Особисто, не через соціальні мережі. Вона мені передала естафету: вона ж першою повернулася з Олімпійських ігор, давала багато інтерв'ю, ми з нею зустрічалися у серпні, потім бачилися ще й на зустрічі з президентом. І після цього вона сказала: "Все, я тобі естафету передаю, далі твоя черга". І так йде моя черга (усміхається).
– Цього року Ольга Харлан стала найтитулованішою українською атлеткою в олімпійській історії. Ви також досягнули унікальних вершин. Хто переможе цього року в опитуванні АСЖУ, як ви думаєте, Ви чи вона?
– Це складне питання, насправді.
– Кому би віддали пальму першості?
– Це дуже непросто. Журналісти будуть обирати, голосувати. Але, звичайно, іноді таке буває, що виграють обидва (сміється). У нас такий випадок трапився у стрибках у висоту на минулих Олімпійських іграх, коли Тамбері і Баршим розділили перше місце й було два золота. Тож таке трапляється, тому подивимося.
– Справді, усі ми з великою інтригою чекаємо результатів. Але я впевнений, що кожна із вас отримає приз, навіть якщо хтось набере більше балів в опитуванні. Бо ви обидві заслуговуєте на особливий приз. Повертаючись до початку цього року, коли був чемпіонат світу у приміщенні, де Нікола Оліслагерс Вас перемогла. Наскільки це засмутило тоді?
– Так, тоді я була срібною призеркою чемпіонату світу в приміщенні. Звичайно, спочатку я трішечки засмутилася, але потім я зрозуміла, що це був просто момент, коли Нікола була готова краще, ніж я. Коли ти не перша, ти розумієш, що ти десь не допрацював, десь не вклався, а значить треба працювати: є ще сили, є бажання, і ти хочеш ставати кращою версією самої себе.
Але я все одно була рада тій срібній нагороді, тому що нагорода є нагорода. Будь-яка нагорода важлива, особливо у нинішній складні часи, тому що ми представляємо нашу країну на міжнародній арені. Коли ти виграєш її, в тебе більше шансів поспілкуватися, розповісти людям, журналістам про події в Україні.
– Нікола виграла тоді, але Ви взяли реванш на Олімпіаді – на найбільш значущому змаганні чотириріччя. Ви вірите у певний баланс фортуни?
– Так, я вірю. Тому що, в принципі, на Олімпіаді ми показали однаковий результат: два метри стрибнула і вона, і я. Але я взяла висоту з першої спроби, а вона – вже з третьої. І це, в принципі, дало мені цю золоту нагороду. Як завжди каже моя тренерка Тетяна Володимирівна: "На важливих змаганнях треба стрибати все з першої спроби". І, нарешті, я до цього дійшла. Коли на Олімпійських іграх я стрибнула все з першої спроби, то виборола золото.
– Коли у Парижі Нікола, в останній спробі, підкорила два метри, чесно скажіть, хвилювання було у цей момент?
– Трішечки з'явилося, але я, в принципі, була готова боротися далі. Однак більше хвилювання було, коли вона стрибала третю спробу, адже я стрибала після неї. Тож та третя спроба була така, відповідальна: або ми продовжуємо боротьбу, або вже все, змагання завершуються. І я така: "Що буде далі?".
– Коли ви стрибали 2,04, Оліслагерс вже припинила боротьбу…
– Так, я вже перенесла третю спробу на 2.04. Але не склалося.
– Чому не вдалося тоді? Адже Ви уже гарантували собі золото. Мотивація була не та?
– Насправді, багато факторів. Олімпійські ігри – це Олімпійські ігри. Як би ти себе не налаштовував, що ти не хвилюєшся, що в тебе все під контролем, але… Все ж таки раз на 4 роки такі великі змагання. І психологічно трішечки десь там, у глибині свідомості, це "записується". Тобто були трішки хвилювання і недопрацювання в техніці розбігу. Але нічого. Як я казала раніше, перша Олімпіада – це наче було тренування. Зараз вже є золота нагорода. Тобто наступний раз треба ще вище стрибати.
– Наскільки важко Вам стрибнути саме у третій спробі, коли вже розумієш, що вона може бути остання?
– Не важко. За свою кар'єру, в принципі, я багато разів брала висоту з третьої спроби. Звичайно, завжди хочеться з першої, щоби не витрачати занадто багато енергії на стрибки. Звісно, коли у тебе є перша спроба, ти наче "на релаксі". Коли залишаються ще дві, то теж таке: "ще є два стрибки, спокійно". Але коли з'являється вже третя спроба, то в голову одразу лізе: "Треба брати, по-іншому ніяк".
– То все ж підтискає психологічно?
– Ну, ні (усміхається), тому що, наприклад, у мене після Олімпійських ігор був етап Діамантової ліги у Лозанні або в Цюриху, зараз не пам'ятаю… Ні, це був Цюріх, був сильний дощ. І я не змогла взяти 193 з двох спроб, і тоді перенесла останню спробу на висоту 1,96. І взяла її.
Тоді в моїй голові крутилося: "Якщо я зараз не стрибну 196, то я буду восьмою або дев'ятою". І я така: "Ну, щось це, взагалі, результат – "не дуже". Не хочеться бути дев'ятою". Я розуміла, що якщо візьму 196, продовжу боротьбу. І так я стала першою. Тому що стрибнула й змогла взяти цю висоту.
– Як Ви самі кажете, Тетяна Степанова налаштовує Вас стрибати з першої спроби, тож у Вас має бути психологічний тиск саме на першій спробі, бо інакше тренерка буде незадоволена. Ви, якщо не боїтеся, то, принаймі, остерігаєтеся цього?
– Та ні, такого вже нема. Але я розумію, коли з першої спроби якусь висоту не взяла, скажімо, 193-195, але із запасом вилетіла, то я бачу з її погляду: "Як так? Як так можна було не стрибнути?". Але це все робочі моменти – це змагання. Коли я не стрибнула, підходжу до неї й вона вже дає мені настанову, знаходить такі слова для мене, щоб я от прям стрибнула.
– Взагалі, у легкій атлетиці спілкування тренера з атлетом – дуже специфічне, порівняно з іншими видами спорту. Адже тут тренер не має можливості давати свої настанови постійно. Тут наставник мусить обмежуватися лише кількома фразами…
– Так, але це й не потрібно, тому що кілька фраз тренер сказав тобі, налаштував, а ти вже потім сам себе доналаштовуєш. Вже йде самоналаштування, щоби стрибнути. І ти обдумуєш, як ти це зробиш.
– У сучасній легкій атлетиці, крім Вас, є ще один видатний стрибун, який вражає світ рекордами, щоправда, з жердиною – Мондо Дюплантіс. Чи є у вас спілкування з Мондо? Збоку здалося, що він дещо дистанційний чоловік...
– Насправді, ні, так здається збоку. Звичайно, у нас було спілкування, тому що ми всі в одній команді – Puma Family, і в нас було багато конференцій і заходів разом. Власне, провідні спортсмени від Puma у легкій атлетиці – це Вархольм (бігун на 400 метрів з бар’єрами – О.Г.), Дюплантіс і я.
Коли я раніше приїжджала, я завжди казала: "От я сиджу тут між вами: з одного боку – рекордсмен світу зі стрибків з жердиною, з іншого – світовий рекордсмен з бігу на 400 метрів з бар'єрами. Коли вже у мене рекорд буде? Я хочу доєднатися до вас!" (сміється). І тоді я така: "Так, я точно одного дня приєднаюся до вас!". І так трапилося, що цього року я таки приєдналася до них і мене вже також представляли як рекордсменка світу.
– Коли Ви усвідомили, що Ви – рекордсменка світу?
– Вже так, вже усвідомила й збагнула. Насправді, коли ти щойно стрибнула, ти сильно цим не переймаєшся, бо у думках у тебе – підготовка до Олімпійських ігор, адже саме це – найголовніший старт сезону. А після Олімпіади – знову змагання… І ось коли вже усі турніри закінчилися, сезон завершився, ми так сіли й спокійно подумали: "Ну, так, побила світовий рекорд, який тримався 37 років. І ми досягли цього спільною працею з Тетяною Володимирівною, ми разом це зробили". І ти сидиш, і не віриш, що ти твориш історію українського спорту… Ось ти – тут і зараз. І потім така: "Вау, круто!". Але я хочу творити й далі, стрибати ще вище і вище.
– Ви ж, розумієте, наскільки унікального досягнення досягли: і світовий рекорд, і золото Олімпійських ігор, і ще й Європа, адже вона була цього року. Тобто це буде дуже складно повторити, чи не так?
– Складно, але я тренуюся для того, щоби бути найкращою у своїй справі, тому прагну завжди вдосконалюватися. Цей рік ми присвятили зміні техніки розбігу: ми кілька разів змінювали мій розбіг, і все ж таки прийшли до формули успіху й встановили світовий рекорд. Але насправді світовий рекорд – це не лише фізичні здібності, треба бути готовим ментально до цієї висоти: стрибати, і не боятися. І треба, щоби всі зірки зійшлися.
– А що Мондо Дюплантіс казав про Ваші стрибки, і чи Ви робили йому компліменти щодо його рекордів?
– Мондо, справді, унікальний: кожні змагання стрибати світовий рекорд, я не знаю, як він це робить! Поки що мені так не вдається (сміється). Я ще працюю над цим. Скажімо, після свого рекорду я відновлювалася: майже тиждень не робила технічних вправ, технічно стрибкових.
Ми постійно вітаємо одне одного з успіхами. Навіть ще до того, як я стрибнула світовий рекорд, але в мене були гарні результати, він мене вітав, і я його теж вітала. Для мене те, що він робить – світовий рекорд, знову світовий рекорд, і знову світовий рекорд! Ну, він – просто найкращий: вже побив, здається 11 власних рекордів! Це дуже круто! Просто слів нема. Це неймовірна мотивація покращувати свої результати.
– Як він Вас називає – Ярослава, чи якось інакше?
– Рося. Як в інсті підписано, так і називає.
– А ви його – Мондо?
– Мондо, так. У нього, взагалі, ім'я Арман Дюплатіс, але Мондо, він взяв собі псевдонім, і тепер він з ним.
– Псевдонім на весь світ. До речі, коли ви отримали золоту олімпійську нагороду на арені "Стад де Франс", наступного дня він побив світовий рекорд (6.25 м) у третій спробі. Ви тоді мали можливість це побачити?
– Сам рекорд я не бачила, тому що тоді вже мене забрали після нагородження на велику кількість інтерв'ю, тож чергове досягнення Мондо я пропустила. Але я бачила його спроби до цього. Я вже була за стадіоном, коли почула гул стадіону: було зрозуміло, що є новий світовий рекорд.
– Чи це буде Ваша нова мета: наступного разу встановити світовий рекорд на найпрестижніших змаганнях, як-от Олімпіада або чемпіонат світу?
– У мене, звичайно, є мета покращувати свій результат на головних стартах сезону, але, звичайно, є ще мрія встановити олімпійський рекорд, тому йдемо до цього, через 4 роки побачимо.
– Для того, щоб побити олімпійський рекорд, треба стрибнути на Іграх 2.07. Саме так, як було у той день перед світовим рекордом, так?
– Так, 2.07 з другої спроби, а от 2.10 з першої. Взагалі це було щось таке зовсім неочікуване, тому що тривала підготовка до Олімпійських Ігор. Коли я стрибнула 2.07, це вже був рекорд України – наче все, завдання виконане. І, в принципі, тоді така думка крутилася у голові: "Стрибати, не стрибати?", адже попереду – Олімпійські ігри. Але все ж таки вирішили стрибати, тому що я сказала собі: "Спробую одну спробу, а там як вийде". І воно вийшло!
– Якщо говорити про такі змагання, як чемпіонат світу чи Олімпійські Ігри, все ж таки основна концентрація йде на боротьбу із суперниками? Думок про рекорди немає?
– Основна боротьба взагалі завжди сама з собою. Я не сильно дивлюсь на суперниць: мене цьому Тетяна Володимирівна навчила з дитинства. Я борюся сама з собою, я хочу перевершити свій же стрибок. Ну, і з планкою ще боротьба, бо її треба перестрибнути. Тому я не звертаю уваги, як стрибають інші дівчата, але, звичайно, я можу й поплескати, коли лежу, але я не дивлюся самі стрибки.
– А як Ви дізнаєтеся, як стрибнула інша?
– Дізнаюся з реакції публіки. Або є табло, яке я бачу лежачи. Намагаюся лягти так, щоби мені було видно табло, щоб я бачила, коли мені слід стрибати далі, за ким я йду, і чи скоро дійде моя черга.
– Але ж конкуренція у секторі виглядає по-різному. Одна справа, коли ви стрибаєте і у вас постійно є перевага, а інша справа, коли боротьба йде "ніздря в ніздрю". Це на вас не впливає?
– Я на це не зважаю, на мене це не впливає.
– Навіть коли дівчата беруть, одна за одною, скажімо, 2.00, 2.01, 2.02…
– Ні, не впливає, аж ніяк.
– До речі, за моїми спостереженнями Ви почали інколи усміхатися перед стрибком. Не так, звичайно, як Нікола Оліслагерс, яка завжди усміхається, але інколи трапляється момент…
– Осяяння? (усміхається)
– Так. Що це означає? Ви так себе налаштовуєте, чи ви просто відчуваєте, що, мовляв, я розслаблена? Бо ці усмішки не завжди бувають перед стрибком.
– Насправді, вони дуже рідко бувають, тому що зазвичай я дуже зосереджена, думаючи про те, що мені треба зробити, як розбігтися. Але от перед світовим рекордом я йшла собі така усміхнена й думала: "Все – на рекорд! Знову спроби!". У мене ж уже були спроби на світовий рекорд до цього – у 2022 році. І це був такий другий раз, коли я пробувала побити цей рекорд.
Але насправді, перш за все, мені здавалося, що я була доволі втомленою, тому що, на жаль, використала забагато енергії на малих висотах: 195 взяла з другої спроби, 201 – з другої, 203 – з другої та 207 – теж з другої… Одним словом, чотири спроби просто так пішли – в нікуди. І тут – 210… Але, відверто кажучи, я так налаштовувалася, у мене були думки такі: "Це ж яке свято буде!". І я думала чомусь саме про це – про свято в Україні. І ось так вийшла на старт, думаючи: "Якщо я стрибну, це буде просто свято зараз". І так вийшло, що я стрибнула, і я дуже задоволена, що все ж таки усі наші зусилля, те, над чим ми працювали з тренеркою, усе спрацювало, і я стрибнула.
– Стрибки висоту – це головне у Вашому житті?
– Ну, це моя сфера діяльності, це мій заробіток на цю мить. Тому так, стрибки висоту – це справа, яку я обожнюю, і хочу нею займатися. Але, звісно, ще родина. Найголовніше у житті – це родина і любляча людина.
– Це ж саме Тетяна Степанова побачила у вас стрибунку, чи не так? Адже Ви починали з бар'єрного бігу, а тренерка була фахівцем саме у цьому виді легкоатлетичної програми?
– Так, вона була спеціалісткою у бар'єрному бігу, але коли ти приходиш у легку атлетику, то пробуєш всі види – біг, стрибки в довжину, метання, висоту. І в мене було так: я і бігала з бар'єрами, і стрибала у висоту. У мене навіть зараз, якщо зайти на мій профіль у Світовій атлетиці, є один результат з 2017 року – 100 метрів з бар'єрами, які я бігла на "Олімпійському сузір’ї Придніпров’я" на відкритті стадіону "Олімпійські резерви" у Дніпрі. І цей результат досі у мене зазначений у профілі! Але потім ми зрозуміли, що мені більше подобається висота, і краще виходять саме стрибки, тому вирішили, що все ж таки висотою будемо займатися й вдосконалювати навички.
– Тобто Фемке Бол Ви би точно не стали, адже вона бігає аж 400 метрів з бар’єрами?
– О, ні, так далеко – ні! (сміється) Про біг з бар’єрами спочатку йшлося, тому що я якраз бігла такими широкими кроками, але на 400 метрів – ні. Зараз я дуже рада, що ми вибрали саме стрибки у висоту.
– 1 грудня Світова атлетика назве найкращих атлетів року. Ви також там претендентка на нагороду. Наскільки хвилюючий цей момент?
– Це дуже хвилююче, тому що в мене є і від World Athletics нагорода "Зірка, яка сходить" за 2019 рік, тому що тоді я встановила юніорський рекорд світу 2.04. Його ще не побили, до речі. Він тримається вже 5 років… Звісно, момент хвилюючий і конкуренція така добра, дуже хочеться й там… 1 грудня поїдемо туди, будемо на цьому нагородженні.
– Визнання найкращою атлеткою Європи стало для вас вагомим і цінним досягненням?
– Звичайно, тому що, по-перше, це визнання моїх спортивних досягнень, по-друге, для мене це була ще одна можливість нагадати під час трансляції, що ми продовжуємо боротися за нашу незалежність.
– Ми дякуємо вам, що надихаєте своїми досягненнями усіх нас, у тому числі й спортивних журналістів. Скажіть, як ви сприймаєте роботу спортивних журналістів?
– Я хочу побажати вам ще більшого натхнення і сил освітлювати всі наші результати, тому що зараз в нас багато спортсменів, які гідно представляють нашу країну на міжнародному рівні. Дякую вам за вашу працю! І хочу відзначити, що зараз спортивні журналісти працюють набагато краще, ніж колись: всі знають, що я стрибаю в висоту (сміється).
– А ось таке несподіване питання: Ви коли-небудь пробували стрибати з жердиною?
– З жердиною, до речі, ніколи не стрибала, тому що я ніколи не займалася ані акробатикою, ані спортивною гімнастикою. Колись разом зі мною стрибала дівчинка, і вона якось вирішила спробувати. Ну, їй захотілося. І вона після тієї спроби вся була у синцях, тому що із жердиною, там виходи... Це зовсім інше… І вона тоді каже: "Ні, не моє". Добре, що нічого не зламала.
– Ярославо, скажіть, яким буде наступний рік?
– Переможний. Дуже хочеться, щоби в наступному році була наша найголовніша перемога, і закінчилася війна, і наші люди змогли повернутися додому з різних країн світу, і ми відбудували нашу країну, і жили в мирній атмосфері.
– І ви тоді зможете частіше бувати у Дніпрі, де буде спокійніше. Зараз, коли Ви у Дніпрі, коли неспокійно, спускаєтеся в укриття?
– То спокійно, то неспокійно, так. Але іноді я дуже міцно сплю, тому що я втомлююсь, і я не чую нічого, а потім дізнаюсь з новин, що десь було. Але ось таке життя, в принципі.
Олександр Гливинський
Відповідальний редактор – Микола Дендак