Блохін: Заробляв тисячу доларів на місяць
Сьогодні Олегу Блохіну виповнюється 72 роки. Він став першим українцем, якого визнали кращим футболістом Європи.
Пропонуємо вам матеріал Максима Розенка про видатного українського футболіста.
З Олегом Блохіним я познайомився у 2006 році в місті-курорті Белеку в Туреччині. Збірна України проводила там втягуючий збір перед чемпіонатом світу в Німеччині, а ми з колегою-фотографом прилетіли й оселилися в тому ж 5-зірковому готелі, щоб висвітлювати цю підготовку.
Потім ми познайомилися з батьком Блохіна Володимиром Івановичем. Незабаром його сину виповнювалося 55 років, нам були потрібні дитячі та юнацькі фото легендарного футболіста та тренера. 85-річний Володимир Іванович не запросив нас додому і виніс фото до машини. Ми почали.
Незабаром автор цих рядків зробив інтерв’ю і з мамою Блохіна Катериною Захарівною. Зателефонував їй на домашній телефон і 90-річна (!) жінка розповіла декілька цікавих історій про сина.
Далі було ще кілька зустрічей з Олегом Володимировичем. Квінтесенцію сказаного мені Блохіним і наводжу в цьому матеріалі.
— Пане Олеже, яку вправу Лобановського під час кар'єри футболіста не любили найбільше?
— Тест американських космонавтів. Нам доводилося перестрибувати з гирею через бар'єр.
— Гирі до ніг підвішували?
— (Сміється) Та ні, ми їх в руках тримали. Було там ще кілька вправ, після яких ми просто падали – 5 по 300, ще кілька тестів.
— Ідеологічне підґрунтя було в команді? У радянські часи на заводах влаштовували ідеологічну обробку людей…
— Було, як і всюди. З мене два рази знімали звання заслуженого майстра спорту. Правда, обидва рази потім повертали. Знімали за те, що не забивав м'ячі за збірну. Приїжджало керівництво, тренери розповідали про свої проблеми. Мовляв, Блохін перестав забивати. Керівництво приймало рішення: зняти звання "заслуженого". Пам'ятаю, як це трапилося в 1978 році. Тоді три місяці не забивав – при тому, що збірна раз на місяць грала.
— Гравці Динамо 70-80-х говорили, що дідівщина в команді починалася з Блохіна. Дійсно любили "напхати" молодим?
— Всі чомусь намагаються на мене нацькувати всіх собак. Що значить дідівщина? У команді в усі часи були більш досвідчені гравці. Була молодь. Я свого часу теж носив м'ячі та форму. Так що взагалі не можу зрозуміти, про яку дідівщину мова.
— Володимир Безсонов якось сказав, що горілки випив більше, ніж журналісти з'їли борщу. Він був поза конкуренцією в Динамо в цьому плані?
— (Сміється) Нехай Володя сам на це питання відповідає.
— Ви дослужилися в Динамо до звання майора МВС. Пам'ятайте, коли останній раз надягали військову форму?
— Коли майора отримав, тоді й одягав – років 35 тому. Потім, коли переходив з Динамо в австрійський Форвертс, намучився з цим офіцерським званням. Мені довго не давали "добро" на від'їзд. Говорили, як може радянський офіцер виїхати на заробітки до Західної Європи. Ледве-ледве відправили в запас.
— Ексзахисник збірної СРСР Вагіз Хідіятуллін із зарплати в 30 тисяч доларів на місяць, які йому платила Тулуза, перший сезон був змушений 29 тисяч відносити до посольства СРСР у Франції – радянським футболістам не можна було мати зарплату більше, ніж у посла СРСР. Вас, коли поїхали до австрійського Форвертсу, ця гірка чаша минула?
— Хідіятуллін їхав до Європи вже після мене. Я був, якщо не помиляюсь, другим радянським футболістом, який поїхав за кордон – після нападника Зеніта Анатолія Зінченка. Але Зінченко їхав до австрійського Рапіду по комуністичній лінії – свого роду для обміну досвідом. У Форвертс я отримував 1000 доларів на місяць. При чому виплачував з них партійний внесок три відсотки – як комуніст. А у посла була тоді зарплата близько 1200 доларів. Так що ділитися своєю зарплатою мені не довелося.
— Вважалося, що в Динамо Лобановського для футболістів рік йде за три – настільки важкі навантаження тренер пропонував гравцям. Як ви примудрилися відіграти в Києві понад 15 сезонів?
— Значить, вистачило запасу міцності. Унікумом був якоюсь мірою. Багато що було дано природою. Напевно, генетика позначилася. Мама до 92 років працювала завідувачкою методичного кабінету в Київській національної академії будівництва й архітектури. Пропрацювала там понад 50 років. До цього легкою атлетикою займалася, була першим номером збірної СРСР напередодні Олімпійських ігор у Гельсінкі-1952. Мала їхати до Фінляндії. Але не склалося – через моє народження.
Максим Розенко, Чемпіон
Відповідальний редактор – Микола Дендак