"Не розумів, що далі робити". Його вигнали з інтернату як "безперспективного", а він став лідером збірної України: історія Тупчія
Рік тому збірна України з волейболу вперше в історії вийшла у Лігу націй. Торік "синьо-жовті" здивували весь світ, до останнього боровшись за місце у плейоф.
24 червня українці розпочнуть другий ігровий тиждень Ліги націй 2026, матчем проти гранда – команди Бразилії. Розпочнуть "золотим" поколінням, до якого нарешті повернувся Олег Плотницький.
Проте до ЛН збірна пробилася без нього, і до плейоф її вела інша людина.
Василь Тупчій уже тривалий час залишається найкращим діагональним збірної України. Його шаленої сили удари, силові подачі та точні блоки неодноразово рятували сети та приносили команді перемоги.
Важко уявити сучасну збірну без нього. Ще важче – сучасні результати. А його могло і не бути у волейболі…
Все почалося з жіночої команди
Історія Тупчія розпочалася з випадку. А якщо точніше – з випадкової пропозиції для сестри. Він народився у невеличкому селищі Копайгород Вінницької області. Одного разу, коли хлопець навчався у 5-му класі, у школі з'явився Адольф Георгійович Ліщук.
Тренер хотів створити дівочу команду, тому прийшов до мами хлопчика та спитав, чи не проти вона, щоб до команди доєдналася сестра Василя. Мати була не проти, але за однієї умови.
"Мама сказала – нехай ходить, але якщо ви берете Іру (так звати сестру. – ред.), то беріть і Васю. Він, звісно, не дуже хотів, бо це була жіноча команда, але також мене взяв. Тож я тренувався з дівчатами.
Хоча то було важко назвати тренуваннями – просто ходив по спортзалу, аби дома не сидіти. Через рік прийшов ще один тренер, який вже набирав команду хлопців. Так і почалася моя кар'єра", – згадував той період Тупчій.
Василь з теплотою розповідає про першого тренера, називаючи його другим батьком – вони разом їздили на риболовлю, відпочивали. Ліщук хотів, щоб хлопець займався волейболом. І вже невдовзі він зробив важливий крок до мрії.
В інтернаті полюбив волейбол, в інтернаті міг його кинути
Василь опинився у спортивному інтернаті в Києві. То був 9-й клас, коли хлопець зрозумів, що хоче займатися волейболом професійно.
"Одного разу ми пішли подавати м'ячі – грали команди Суперліги: київський Локомотив та харківський Локомотив. Для мене це було щось неймовірне. Мені дуже сподобались рівень, атмосфера – багато людей було.
Напевно, в той момент я зрозумів, що також хочу професійно грати у волейбол, на такому рівні. І з того часу це почалося…", – згадував майбутній лідер збірної України.
Але… була серйозна проблема. Тупчій продовжував виступати за Вінницьку область на змаганнях – за інтернат грати не брали. Мовляв, були кращі.
Чому?
Через зріст. Тоді Василь був відносно невисокого зросту для волейболу, тому вже за рік його мрія ледь не стала недосяжною.
"...На жаль, недовго продовжилось, бо мене вигнали з інтернату, як неперспективного. Я приїхав додому в село. Вже не розумів, що далі робити, не було ніяких планів. У той момент був на волосині від того, щоб зав'язати з волейболом.
Думав іти десь підробляти, бо батьки не мали змоги фінансово допомагати. Я також зростав, мені хотілося щось собі купити, а в такому віці у волейболі просто неможливо заробити. Тому майже зав'язав зі своєю кар'єрою".
Що допомогло? Родина. Мама Василя привезла його до Вінниці, де хлопець вступив у коледж, в якому була волейбольна команда. Далі був університет, де створили команду та заявили її в Першу лігу.
Кар'єру Василя врятувала його дружина
Тупчій дебютував на професійному рівні за ВНАУ (Вінницький національний аграрний університет) – і цей момент з теплотою згадує і досі.
"Це була команда ВНАУ. Ми виступали в Суперлізі тоді. Я сидів на заміні, але пам'ятаю, як мене випускають – багато людей, всі аплодують, підтримують. В мене видався досить вдалий матч. Так я його і запам'ятав".
Далі були СумДУ, який довелося покинути через анексію Криму – у клубі почалися фінансові проблеми. А після того – закордонний вояж. Спершу – в Казахстан, потім – у Францію, зараз – в українські Барком-Кажани, які, щоправда, грають у Польщі.
І кожен період запам'ятався особливими моментами. У Казахстані, попри одні з найкращих умов для тренувань, доводилося жити в депресивному місці. Однак саме звідти Тупчія вперше викликали до збірної:
"Ми виступали в Івано-Франківську. Приїжджало багато людей, щоб нас підтримували. Тоді для мене це здавалося космічним рівнем. Ми грали проти Ізраїля, Австрії, грали вдома – це було чимось неймовірним".
У Франції навпаки – довелося 3 роки пограти за Араґо де Сет. Дуже приємні люди, маленьке містечко, схоже на Венецію, у якому дуже любили волейбол.
"Завжди буду згадувати цей клуб. То була просто величезна сім'я. Люди приходили на матчі, приносили їжу на тренування, завжди дарували подарунки. Йдеш містом, і тобі з якогось магазинчика кричать "Vasyl, ça va (Василю, як справи – прим.)". Могли пригостити круасаном чи багетом.
Неймовірна атмосфера на трибунах, завжди підтримка після ігор – неважливо, виграли чи програли. Там була фан-зона, де вболівальники завжди пили пиво. І ти обов'язково після матчу повинен туди зайти. А коли заходиш, тобі одразу наливають пива", – радісно розповідає Василь.
Однак не все було так добре.
Насправді, чи не головною причиною цього тексту є родина нашого героя. Якби не мама, він би не став волейболістом. Якби не дружина – не став би легендою збірної.
"Я був ще відносно молодий, коли зламав руку. Досить серйозна травма, вставили металеву пластину. Після травми грошей не було, а потрібна була реабілітація, треба було за щось жити", – згадує той період Василь.
Саме підтримка дружини Вікторії врятувала кар'єру Тупчія і майбутнє збірної України. І рятує й досі.
"Я тоді жив уже з дружиною, і якби не вона, напевно, зав'язав би з волейболом і все. Скажімо так, бувають досить часто думки, що все набридло. Але це короткочасні ситуації. У мене є гарна підтримка – сімʼя, дружина.
Відверто кажучи, вона стільки мого ниття витримала. А воно було, були важкі моменти. І це велика підтримка для мене", – додає він.
Збірна України: сльози, скандали і Ліга націй
"Родина більшість часу перебуває в Україні. Ти постійно дивишся ці новини рано і ввечері. Але не можеш просто так взяти й не дивитися їх. Тривоги, обстріли – це все негативно впливає"...
На початку 2022-го Росія розпочала повномасштабне вторгнення, яке зачепило родину Василя. Його сім'я живе в Україні, діти ходять в українську школу, знайомі служать у ЗСУ. Але Василь не хоче говорити про це.
Натомість згадує один з найбільш приємних моментів у кар'єрі. Того ж року Тупчій перейшов у Барком-Кажани, звідки й був викликаний на чемпіонат світу 2022 – тоді лише другий в історії збірної України.
Попри очікування, на тлі постійних обстрілів та активних бойових дій на батьківщині, українці показали чудові результати – найкращі в історії. У групі впевнено обіграли Пуерто-Рико та Туніс, пропустивши вперед лише Сербію.
А далі – 1/8 фіналу та матч проти Нідерландів. Міцна команда, але далеко не гранд. І Україна громить суперника, не віддавши жодного сету! Навіть не випустивши жодного разу за 20 очок.
Чудова гра від "золотого" покоління, на яке вже чекав чвертьфінал і господарі турніру – Словенія. 12 тисяч глядачів, матч за вихід у півфінал ЧС.
"12 тисяч людей на арені – це було щось неймовірне. Коли ми співали гімн – сльози реально з'являлися на очах. І атмосфера, від того, де ти знаходишся – це найбільш пам'ятний момент у збірній", – згадує той матч Тупчій.
Перший сет, неймовірна серія в середині гри та комфортна перемога 25:18. Жаданий півфінал так близько. Навіть друга партія, яку забрали суперники, викликала надію – все ж, відіграли 2 сетболи та програти лише на "більше/менше".
Однак третій сет вже лякав – 19:25. А четвертий виявився фатальним – рахунок 19:24, у суперників 5 матч-пойнтів. Україна відігрує перший, потім другий, третій, навіть четвертий і… віддає вирішальний розіграш.
Поразка, за яку боляче, але ніяк не соромно.
Далі були "срібло" Євроліги, "бронза" Кубку претендентів, чвертьфінал чемпіонату Європи. І скандал між провідними гравцями та федерацією через зміну головного тренера. Замість латвійця Угіса Крастіньша, який і "виховав" те золоте покоління, прийшов аргентинець Рауль Лосано, і отримав серйозну проблему.
Одразу 8 збірників не приїхали до національної команди. Це Олег Плотницький, Ілля Ковальов, Дмитро Терьоменко, Горден Брова, Тимофій Полуян, Ян Єрещенко, Віталій Щитков і наш герой.
Тренер впорався з викликом, зумів виграти Золоту Євролігу 2024 та ще й вперше в історії вийти у Лігу націй – головний турнір у волейболі. Після того лідери повернулися.
Повернулися, щоб сяяти в Лізі націй.
Як же це було чудово! Яскравий старт, перемоги над топовими збірними та боротьба за плейоф до останнього матчу.
Чи не найбільше сяяв саме Тупчій. Він завершив турнір на 11-му місці у рейтингу найкращих атакувальних гравців: набрав 185 очок за 12 матчів. З них – 157 атаками, причому реалізував майже 50% всіх спроб.
І переміг команду, за яку вболівав – зіркову, грізну, але, будьмо відвертими, послаблену відсутністю лідерів Японію. Так, 3:2, так, на тайбрейку, але це перемога над топовою командою. Тупчій же набрав 16 очок за гру, ставши одним з найкращих.
"Звісно, запам'яталася гра проти Японії. Це була команда, яка мені дуже подобається, я за них завжди вболівав. І тут ми їх обігруємо… Неважливо, яким складом вони грали, це максимально сильна команда", – розповідає Василь.
Що далі: блогерство чи тренерство?
Якщо відверто, і те, і те. Тупчій хоче залишитися у волейболі й після завершення кар'єри – відкрити власний зал та тренувати дітей. Для цього він зараз працює над медійною впізнаваністю – записує відео, активно веде соцмережі.
З чого все почалося? З прикладу.
"Багато знайомих з іноземних клубів вели свої соцмережі. Я вирішив, чому так не можу? Так і почав знімати. До того ж в Україні медійність спортсменів на низькому рівні. А це і розвиток, і популяризація волейболу та спорту загалом.
Так потрібно робити всім – показувати, розповідати. Бо це цікаво людям, дітям, вони дивляться і прагнуть до чогось. Потрібно робити і не соромитись. Звісно, це нелегко, коли займаєшся професійним спортом і ще ходиш знімаєш. Але часу більш-менш вистачає, тому намагаюся знімати, показувати, розповідати", – пояснює Василь.
В Інстаграмі у Тупчія майже 8,5 тисяч підписників, в Телеграмі – близько 4-х, в ТікТоці – понад 11 тисяч.
…
Василю 34 роки, вже скоро на зміну йому прийде нове покоління (а там перспектива у хлопців не менша). Але він і досі залишається одним з найкращих, і за стартові матчі Ліги націй 2026 вже вийшов у лідери збірної.
Тож слідкуйте за збірною України в Лізі націй і насолоджуйтеся грою Тупчія.
Бо щоб полюбити волейбол, не обов'язково чекати випадку.