Віктор Дідух — український паралімпійський чемпіон Парижа-2024 поборов рак та збудував академію настільного тенісу у рідному селі
На Паралімпіаді в Парижі гравець у настільний теніс Віктор Дідух здобув бронзу у змішаній парі з Іриною Шинкарьовою. І єдине у своїй кар’єрі особисте паралімпійське золото. Загалом у спортсмена за плечима дев'ять титулів чемпіона Європи, два золота світової першості та п’ять паралімпійських медалей: командне золото в Ріо-2016, особисте і командне срібло в Токіо-2020 і дві медалі з Парижу-2024.
Віктор Дідух після перемоги у фіналі Паралімпіади-2024
"Я знав, якщо будуть метастази, то я себе пристрелю"
Чотирнадцять років тому, 23-річний гравець збірної України з настільного тенісу Віктор Дідух повернувся з чемпіонату Європи в Чехії. Тоді він помітив, що ліва нога набрякла. Лікарі діагностували хондросаркому – злоякісну пухлину. Два роки хвороба вперто не відступала.
— У мене трошки був шок. Мама ж тільки три роки, як померла від раку. Я знав, що якщо будуть метастази, то я себе пристрелю. Не хотів мучитись. Навіть придумав, як це зроблю – із саморобної рушниці.
За два роки Віктор пережив п’ять операцій. Вже після них ліву ногу нижче коліна майже не відчував. Її довелось ампутувати. Так Дідух втратив ногу, але переміг рак.
— Після операції думки були такі, що є ще права нога. І взагалі в мене є все, що треба для життя. Я попросив принести мені ракетку і м’ячик в лікарню, так ніби мені байдуже, що ноги немає. Хоча може й насправді так не було. Але я робив усе, щоб всі менше за мене хвилювались. Брат тоді порадив мені не "вимахуватись".
Віктор взяв ракетку в руки у 5 років під впливом батька. Тато не був професійним тренером – працював директором школи й вчителем іноземної мови. Але любив настільний теніс і вдома в родини був тенісний стіл, відбувались сімейні турніри між батьком і чотирма синами. Двоє з них стали спортсменами. Зараз Олександр Дідух особистий тренер Віктора.
— Старші брати завжди грали, не було гаджетів, не було, що робити. Весь час крутився з ними. То не було так, що я професійно грав. Просто стукав. Професійний спорт почався пізніше.
Перші перемоги в паралімпійському спорті
За 10 місяців після ампутації, у вересні 2013-го Віктор Дідух виграв свій перший чемпіонат Європи серед паралімпійців. У 2014-му став чемпіоном світу. Так почалась нова сторінка його спортивної кар’єри та життя.
— Мені хотілось потрапити на перші Паралімпійські ігри. Потрібно було свою академію будувати, гроші заробляти. Ідея з академією мені прийшла ще до ампутації, у 2002-му. Коли перший раз за кордон поїхав. Там я зрозумів, що не треба їздити туди, треба просто перейняти досвід і зробити щось подібне тут.
У 2016-му Віктор став паралімпійським чемпіоном в команді з Максимом Ніколенком і Михайло Поповим, а їхнім тренером був старший брат Віктора – Олександр Дідух.
— Тоді отримав гроші за золото і купив землю у своєму селі. Тут був колишній колгоспний тік. Чи складно було? Другий раз вже не зроблю такого життя. Треба було багатьом людям "дорогу перейти", гроші вкласти, а повертаються вони довго.
Ферма, на місці якої побудовано тенісну академію
Це не грошовий проєкт. Але легше підготуватися до Паралімпіади, коли ти маєш свій зал. Спочатку треба створити умови. Мусиш глибше змінюватися, щоб стати чемпіоном. Усі мої перемоги – це побічний ефект академії.
"Я б на місці китайця у себе легко виграв"
Зараз Віктору 37 років. Він батько двох доньок, живе з сім’єю на Львівщині у селі Андріївка. Зустрічає мене на подвір’ї своєї академії.
Віктор Дідух з донькою Яною
Після приїзду з Парижу чоловік намагається думками нарешті вийти з гри, але численні відвідувачі повертають його назад за тенісний стіл. Під час нашої розмови, він то дає інтерв'ю у прямому ефірі місцевого радіо, то приймає телефонні вітання.
— Молодець Вітя! Ти справжня людина і патріот. Я дивився всі матчі. І от що бачу: ти без ноги, а вони всі з ногами, – говорить чоловік у слухавці.
— То така класифікація, – сміється Віктор, – мій український протез кращий, ніж їхні китайські ноги.
У Вікторового суперника в матчі за золото – Шуай Жао з Китаю немає лівої руки. Саме йому він поступився три роки тому у фіналі Паралімпіади в Токіо. Натомість у паризькому матчі за чемпіонство в п’яти партіях зміг дотиснути китайця і виграти 3:2.
— За порадою свого тренера Сашка Дідуха, я змінив накладки на ракетку. Це зробило її твердішою, і дало результат. А готувався, я як і раніше. Суперник не змінився, тільки мені здавалося, він більше нервувався – хотів стати великим, чотири рази поспіль виграти Паралімпіаду. Це на нього трохи тиснуло.
Перед грою за золото Віктор уявив, яким щасливим приїде додому, навіть якщо здобуде "срібло". З легкою душею вийшов за стіл.
— Я б на місці китайця у себе легко виграв. Він багато в чому не справився, а я зміг то побачити. Далі просто грав. А коли тільки граєш, не думаєш, що в тебе якась місія, то робиш все ліпше. Я знав, що більшість уболіває за нього. Усі грали в Паралімпіаду – китаєць грав в Паралімпіаду, а я грав у теніс. Єдине, якби програв, було б жаль. Бо плакали б діти. Дружина дуже переживала і друзі.
"Хотів би щоб Олександр Усик мене поздоровив і приїхав до нас в Академію"
Найважчий матч в Парижі Віктор зіграв у чвертьфіналі проти шведа Еміля Андерсона, де поступавшись 0:2, здобув вольову перемогу – 3:2 і гарантував собі медаль.
— Я важко відходив від змішаних пар. Сильно виснажився, організм все ж стає старшим. Щастя після чвертьфіналу було багато. Просто подумав, що вже є медаль, основне завдання виконав. Потім грав у задоволення. Всі пазли склались. Мій брат Сашко каже: "Щоб такі матчі грати треба бути трохи звихнутим на голову". І я входжу в той стан, я агресивний, з людьми не говорю.
Після перемоги вже приймав вітання, найбільш приємно, що знайомі військові дзвонили-писали, хотів би щоб Олександр Усик мене поздоровив, то було б класно. І щоб приїхав до нас в Академію. Я собі навіть вуса зробив, як в Усика, бачиш?
"Яка різниця ти паралімпійський чемпіон чи ні? Треба працювати далі"
Якщо своє золото з Ріо Віктор вважав, лише початком своєї кар’єри та стартом втілення мрії – Академії настільного тенісу, то золото з Парижу називає символом продовження всього, що він почав. Призові, які отримає за медалі, а це загалом 180 тисяч доларів, планує вкласти в розвиток академії, а частину віддасть на потреби Збройних сил України.
— Це золото буде початком інших кар'єр, інших людських життів. У мене життя не зміниться. Зараз все одно треба палити котел в залі, проводити тренування, самому тренуватися, дітей тренувати. Яка різниця ти паралімпійський чемпіон чи ні? Треба працювати далі. Але те, що воно зараз на слуху, може допомогти, наприклад, пораненому військовому чи дитині з інвалідністю. Показати, що можна щось робити, досягати. Тоді й моя академія буде потрібна. Якщо я змотивував хоча б одну людину – це добре.
З 2017-го в Академії настільного тенісу Віктор вже встиг змотивувати та навчити десятки дітей, дорослих, військових та цивільних з інвалідністю.
Поруч зі спортивним залом, спортсмен звів готель з їдальнею. Є тут і відоме в селі кафе "МакДідух", а скоро буде ще й салон краси. Сюди приїжджають на декілька тижнів брати участь в тренувальних зборах і турнірах. Та коли Віктор тільки починав будівництво – часто чув докори, щодо розташування Академії саме в селі.
Кафе біля тенісної академії Віктора Дідуха
— Я не вибирав будувати в місті чи селі. Я вибирав чи буде академія в селі, чи її не буде взагалі. Земля в місті коштує, як уся академія. Будувати її в місті на той час було неможливо.
"Якби не моя дитина, я б не став паралімпійським чемпіоном"
Саме в залі академії Віктор готувався до Паралімпіад, чемпіонатів Європи та світу. Тут він тренує і своїх дочок Діану і Яну. Для старшої – 10-річної Діани він є особистим тренером.
Віктор Дідух з донькою Діаною в дитинстві
— Якби не моя дитина, я б не став паралімпійським чемпіоном. Кожного разу, коли мені набридає нервуватися, я змучений, а вона хоче пограти, то ми йдемо на тренування. А поки я з нею граю, я й сам тренуюся, вагу тримаю, з бажанням граю. Важливо, саме з бажанням грати. А я так граю, коли моя дитина в залі.
"Щоб бути сильним в спорті – треба бути звихнутим"
В червні цього року в Академії настільного тенісу відбулись всеукраїнські змагання серед військових і ветеранів з пораненнями Кубок Воїнів. Спочатку учасники грали в теніс, а потім куштували фірмову страву від Віктора Дідуха – борщ на вогнищі.
— Як вже не вмітиму в теніс грати, то буду варити борщі.
Але поки Віктор у спорті, то займається готуванням лише своїх фірмових страв. І наголошує, що справжній спортсмен, на його думку, не має хобі.
Віктор Дідух
— Щоб бути сильним в спорті – треба бути звихнутим. Що більше годин натреновано, тим краще. Якщо ти маєш хобі, ти вже витрачаєш час на нього.
Хоча, напевно, альтернативою хобі для "звихнутого спортсмена" Дідуха є його академія. Він тут і водій, і тренер, і кризовий менеджер, іноді навіть кухар й будівельник.
— Встигаю тренуватись до дев'ятої ранку, поки телефон мовчить. То легко. А тяжко, коли тобі дзвонять, дратують, а ти тренуєшся в той момент. Коли ж ти встав, кави випив, прийшов на тренування. В залі свіженько, чистенько. Розігрався, ніхто тебе не чіпає, пограв, то це дуже легко. Як казали в дитинстві: "Зробив діло, гуляй сміло".
Віктор поцінувач таких висловів і навіть вигадує свої. Донька Діана цитує тата: "Грайте, вигравайте, але не в мене". А Віктор додає: "Академія то не сильно, академія, то результативно!"
Як і після срібла Паралімпіади в Токіо, із золотом Парижу Віктор теж не говорить чітко про свої спортивні цілі на наступні 4 роки.
— Я не хочу готуватися до Лос-Анджелесу, але знаю, що я буду готовий скоріш за все. Це неминуче. Чому би зараз не грати на змаганнях, якщо я ще можу грати. Йти на виграш важко, але чого ні. Я ж буду тут з дітьми тренуватися, з Діаною. Мені раз на день вистачає. Якось я точно буду готовий, а перед Паралімпіадою піднатисну. Треба тільки знову спортивної злості набратися.