Історія дня. Як українська ведуча стала кармою для збірної Росії
Спортивна ведуча Суспільного Юлія Пазенко в Парижі працює вже на своїй шостій Олімпіаді. Її журналістський старт відбувся в Турині-2006, далі були Пекін-2008, Ванкувер-2010, Лондон-2012, Токіо-2020, а також Паралімпіада в Ріо-де-Жанейро-2016.
Збираючись в колі колег, ми її іноді не без гумору називаємо кармою для збірної Росії. В ексклюзивному інтерв’ю Чемпіона Юлія розкрила цю історію, а також пригадала про пограбування в Турині, сльози розпачу та щастя на Олімпіадах та своєму першому ефірі в ролі ведучої.
Пограбування та сльози у прямому ефірі
— Пані Юлія, колеги мені казали, що для поразки збірної Росії з хокею на зимовій Олімпіаді достатньо, щоб на цей матч приїхала Пазенко. Давайте розкриємо цю історію?
— На своїй першій Олімпіаді в Турині-2006 я потрапила на чвертьфінал Росія — Фінляндія. Росія була фаворитам, але поступилася, що для багатьох стало несподіванкою. Тобто історія, яка відбувається вперше, може бути випадковою. Але потім, у Ванкувері-2010 я знов прийшла на чвертьфінал Росія — Канада. І канадці зрештою виграли 7:3. Тоді й виникла історія з кармою.
Шкода, що на трьох наступних зимових Олімпіадах у 2014, 2018 та 2022 роках я працювала з Києва, тож не мала можливості відвідувати матчі "нейтралів". Результати їх виступів на цих хокейних турнірах відомі. Тому висновки робіть самі.
— На дебютній Олімпіаді з вами трапився прикрий випадок — пограбування в готелі. Але, здається, ця історія закінчилася хепі-ендом?
— Так. В один із перших днів я залишила свій рюкзак у номері, спустилася поснідати. А коли піднялася, то його вже не було. В рюкзаку були документи, техніка, гроші. Потім зʼясувалося, що відбувся збіг обставин, який допоміг знайти пропажу. Як виявилося, рюкзак вкрали прибиральники-підлітки з неблагополучних сімей.
Але кинули його в іншому номері, коли почався шум. Гроші взяли собі у кишені. Коли приїхала поліція та знайшла у них євро в перемішку з гривнями, стало зрозуміло, що це мої гроші. Так я побувала в італійському відділку поліції. Але заяву на цих підлітків вирішила не писати, сподіваюся, вони зробили висновки. Для мене було головне, що повернули мої речі, документи, і я змогла працювати далі.
— Як на цей випадок відреагувала адміністрація готелю?
— Як вибачення подарувала мені величезну голову пармезану та пляшку дорогого вина. А у популярній туринській газеті написали, що українську журналістку пограбували місцеві працівники. І ця замітка є у мене досі, мені її вислала працівниця готелю поштою.
— Які емоції викликає Олімпіада в Парижі?
— Якщо брати до уваги мої особисті враження, то це неймовірні поєднання від здійснення дитячої мрії, побувати у Парижі, та спортивної мрії — попрацювати в столиці Франції на Олімпіаді. І якраз складалося так тут і зараз.
Під час церемонії відкриття я працювала на локації біля Ейфелевої вежі. З чудовим краєвидом. І, попри те, що був дощ, шалена злива, я стояла і дивилася на Ейфелеву вежу під час лазер-шоу. Коли Селін Діон співала "Гімн коханню", я дивилася на вежу і плакала від щастя. Якщо чесно, після народження дітей, саме від щастя я плакала вперше.
— Прогнозую, що серед українських спортивних ведучих саме ви найчастіше плакали в етері.
— Бо це Олімпіада, тут завжди емоції. А я людина дуже емоційна. І завжди щира — в ефірі чи поза ним. У Токіо я плакала разом з нашою борчинею Аллою Черкасовою, яка перед Іграми обіцяла синові приїхати з медаллю. Після її програшу у півфіналі ми з нею плакали у мікстзоні за втраченим шансом здобути золото. Проте згодом, коли Алла виграла бронзу, вона знову плакала, говорячи через екран "Синочок, я змогла!". І я плакала разом з нею, бо я на той момент вже була мамою і розуміла, наскільки важливим є це досягнення для Алли.
— А через два дні до вас прийшла Людмила Лузан.
— Вона виграла бронзу в одиночних змаганнях і, даючи інтервʼю, зі сльозами на очах, сказала: "Мамо, це для тебе. Ти дуже цього хотіла!". Лузан плакала, я стояла у мікстзоні і теж не могла стримати сліз. Ми обіймалися. І ось таких емоційних моментів дуже багато. Ці сльози радості чи розпачу на Олімпіадах бувають мало не щодня.
Емоційно важко у будь-якому випадку. Особливо, якщо це сльози розпачу. Серце розривається, коли дивишся, як люди готувалися 4 роки і тут за секунду чи хвилину вони програють та втрачають свою мрію. Причому для когось це будуть останні Ігри. Але, з іншого боку, радість перемоги на Олімпіаді також у стократ сильніша, ніж будь-де.
Не потрібно рятувати ефір
— Якого виступу від України очікуєш у Парижі? Поки наші сподівання не дуже виправдовуються…
— Аналітики компанії Gracenote нарахували нам 13 нагород і 17 місце в неофіційному командному заліку. Я теж сподіваюся, що з десяток нагород ми маємо здобути. Я була на поєдинку нашого дзюдоїста Богдана Ядова, у якого батько служить в ЗСУ. Бачила, як він дійсно прагнув перемоги. Коли вийшов до нас у мікст-зону, він плакав. Потім підійшов, вибачався.
Просто важко знайти слова, щоб описати, наскільки наші спортсмени хочуть здобути медалі. Наскільки вони налаштовані, розуміють, що це важливо в такий момент. Хочеться, щоб кожен із них, кожен із цих 140 спортсменів, повернувся із медалями, бо я розумію, наскільки їм було складно готуватися до цих Ігор. Кожен із них заслуговує на цю медаль.
Мені здається, що для нас, українців — спортивних журналістів, уболівальників — вони всі мають бути переможцями. Тому що виступати та готуватися до Олімпіади у такий складний час і намагатися тут боротися із найсильнішими представниками світу — це вже гідно моральної медалі за волю до перемоги та прагнення не здаватися за будь-яких обставин.
— До вас дуже добре ставився ще легендарний спортивний коментатор Сергій Савелій. Пам‘ятаю, як ласкаво називав вас "землячка" у соцмережах. Чим ви підкорили його серце?
— Так, Сергій Степанович — це дійсно дуже близька і дорога для мене людина. Його вже немає з нами, хоча про це навіть зараз мені важко говорити. Він родом також із Полтавщини. Я з міста Лубни, а він із села Кулажинці Гребінківського району. Сергій Степанович постійно наголошував на нашому "земляцтві".
Дійсно з теплотою до мене ставився, підтримував, що б не сталося. Завжди говорив: "Землячко, все буде добре". І теж його така фраза, яка мене дуже підтримувала, коли щось ставалося під час ефіру, особливо на перших періодах роботи: "Не потрібно рятувати ефір, він сам себе врятує".
Коли барабанять коліна
— Ведучою ви працюєте з 2013 року?
— Так. До цього починала як журналіст. Потім стала редактором прямих ефірів новин та різних студійних програм. У 2013 році випала нагода стати ведучою. Це був справжній виклик. Памʼятаю свої перший ефір на новинах, де у мене у прямому сенсі трусилися ноги. Добре, що я стояла за стійкою і цього не було видно. Але я прекрасно чула, як барабанять мої коліна. Хоча за плечима уже булит10 років роботи у прямому ефірі по той бік камери — як редактор ефіру, який керує, підказує ведучим.
Проте, коли ти стаєш перед камерою, це зовсім інше відчуття. І, якщо чесно, то навіть зараз присутній цей мандраж під час кожного ефіру. Хоча, з іншого боку, якщо ти не відчуваєш мандраж, вайб прямого ефіру, тоді, вочевидь, потрібно завершувати там працювати.
— Ви також працювали на Паралімпіаді в Ріо-де-Жанейро-2016. Яка історія є звідти?
— З Бразилії я привезла найпамʼятніший талісман. Наш плавець Максим Крипак здобув 8 нагород ( 5 золотих). Я в Ріо багато працювала у мікстзоні саме на басейні, була поруч з нашими плавцями щовечора і фактично першою зустрічала їх після запливів у мікстзоні, ділила з ними радість чи розпач. У якості презенту ща мою роботу Максим подарував імені іграшку, яку вручали медалістам на нагородженні.
— Ваш чоловік відомий футбольний коментатор Андрій Столярчук. Як часто в родині піднімається тема спорту?
— Краще запитайте, коли вона опускається. Ми постійно говоримо про спорт. Сперечаємося, підколюємо один одного у якихось нюансах. Але це дуже допомагає нашій родині розуміти одне одного. Бо далеко не кожен чоловік витримає дружину, яка може бути тижнями у відрядженнях. Або приїжджати додому о 3 ночі, тому що працювала на студії. І при цьому у нас двоє малих дітей, турботу про яких Андрій в такі моменти бере на себе.
Ми з чоловіком любимо свою роботу і розуміємо, наскільки вона є важливою для нас обох. Спорт — це дійсно той магніт, який колись притягнув нас один до одного, і він досі обʼєднує нашу родину.
— Можливо, завдяки спілкуванню з вами чоловік почав цікавитися якимось видом спорту, який не цікавився до цього? Або ви почали дивитися футбол, бо його коментує Андрій?
— Це відбувається паралельно. Бо є види спорту, які ми з дитинства любили — це біатлон і футбол. Хоча в якийсь момент я більше уваги приділяла олімпійським видам спорту, відійшовши від футболу. Але в останні роки довелося повернутися до "гри мільйонів", адже, починаючи від ЧС у Катарі, я є ведучою і футбольних студій на Суспільне Спорт.
Був минулорічний ЧЄ U-21, де наша молодіжка вперше в історії відібралася на Олімпіаду. Потім Євро-2024. Тому знову заглибилася у футбольну тематику. Андрій мені допомагає розбирати якісь нюанси. Вдома часто обговорюємо не лише студії, власну роботу, а й футбольні моменти. Обмінюємося думками. Для мене його думка авторитетна. Я знаю, наскільки скрупульозно Андрій підходить до вивчення правил. Розбуди його опівночі, він на памʼять розкаже всі правила та регламенти УЄФА.
Андрій любить бокс, як і будь-який чоловік. Я менше за ним стежу, хоча топові бої дивлюсь. А загалом можемо дивитися все, бо спорт прекрасний у будь-якому прояві. Зазвичай, коли у нас вихідний, ми можемо ввімкнути телевізор і залипнути на якусь тенісну трансляцію або велоспорт. Якщо там змагаються українці, ми завжди раді це подивитися. Спорт у нас вдома присутній завжди. Чи то в трансляціях, чи то в грі в шахи, чи в настільний хокей, чи у футбол в коридорі з дітьми. Це невідʼємна частина нашого життя.
— А ви вказуєте на помилки чоловіку? Дивитися матчі, які він коментує?
— Оскільки я свого часу у школі була призеркою олімпіад із української мови, то десь я можу вказати на якісь мовні помилки, огріхи. Бо стосовно футболу я навряд можу конкурувати на рівні знань з Андрієм. Це його спеціалізація, а я ведуча широкого профілю. Охоплюю багато видів спорту, але не настільки глибоко, як коментатори, які роками «ведуть» окремі види.
— За ці 20 років у вас було відчуття втоми, перегорання на роботі? Бо стільки років у спортивній журналістиці не всі можуть витримати.
— Якщо чесно, то ні. Наша робота на ТБ достатньо різноманітна. Зазвичай, я веду спортивні новини — це різні види спорту, різні емоції, різні змагання. Але новини часто перебиваються студійним контентом, Олімпіадами, чемпіонатами Європи і світу. Змінюється специфіка роботи. Зараз я на Олімпіаді працюю більше як кореспондент, а вдома я ведуча. Свого часу я працювала як редактор — це також зовсім інша специфіка.
Мій "роман" з телевізійним спортом почався у 1994 році, коли вперше побачила Олімпіаду на ТВ, вболівала за Оксану Баюл і коли вона перемогла, то стрибала так, що пружини на батьківському дивані повилазили. Відтоді спорт досі не набридає. Вже 30 років! І думки йти кудись в інший напрямок журналістики теж ні разу не виникали. Я інколи жартую, що зі спортивною журналісткою мене розлучить лише пенсія (і то не точно!).
Максим Розенко, Чемпіон, з Парижу
Соломія Романюк, Микола Дендак, Чемпіон