Непереможне Динамо, менеджерське самогубство Шахтаря та історичний рекорд Інгульця. Підсумки сезону УПЛ
Сезон УПЛ завершено. Він був складним, далеко не топовим, але, по-перше, дуже цікавим – а по-друге, у такий складний час добре вже те, що ми в змозі проводити будь-які футбольні турніри. Чемпіон підсумував основні враження від 34-го чемпіонату незалежної України.
Третя зірка для Динамо
З Колосом і Чорноморцем довелося понервувати, але в підсумку кияни можуть пишатися: вони все-таки стали єдиною командою Європи, яка виграла чемпіонат без жодної поразки.
Для цього, звісно, довелося кілька разів пройти по лезу. З тим же Шахтарем Динамо рятувало нічиї на 87-й і 93-й хвилинах; з Ворсклою не просто програвали до 71-ї хвилини, а врятувалися завдяки голу Пономаренка – навряд чи план Шовковського полягав саме в цьому.
І все ж – цей сезон кияни пройшли рівно, жодного разу по-справжньому не впавши. До офіційного оформлення титулу динамівці й нічиїх собі дозволяли не більше двох поспіль.
Хтось скаже, що різниця в класі між Динамо і більшістю суперників по чемпіонату величезна, але УПЛ у цьому плані далеко не унікальна.
Хіба менша різниця в класі між ПСЖ і рядовими представниками Ліги 1? Баварією і багатьма командами Бундесліги? Лудогорцем і пересічними болгарськими командами? Але всі вони хоч раз, але програвали – Динамо ж набирало очки, як курочка по зернятку.
Напевно, якщо намагатися охарактеризувати цю перемогу одним словом, найбільше підійде слово "вистраждали". Естетики в середньостатистичній грі киян було небагато (хіба що Ванат щось одноосібно вигадував), але на полі всі безупинно працювали. Звідси і камбеки з Шахтарем, і відсутність поразок.
Історичний провал Шахтаря
Дано: ти двічі поспіль виграєш чемпіонат, маючи у своєму розпорядженні чудовий український склад, значна частина якого ще й має величезну перспективу завдяки молодості. Після цього ти вкладаєш величезні кошти в посилення складу, сам відмовляєшся від багатьох лідерів – і... показуєш результати не просто гірші, а найгірші за майже 30 років.
Попереднього разу Шахтар закінчував сезон поза першою двійкою 1997 року. Тоді, щоправда, він упав аж на десяте місце, проблеми і близько не рівня нинішніх – але, в будь-якому разі, всі ці 28 років Шахтар фінішував вище, часто маючи диспозицію набагато гіршу.
Невертон у Шахтарі два роки, за цей час він вийшов в основі на 15 матчів УПЛ – проти 38 у запасі. У Егіналду 13 ігор в основі (і 34 на лавці), у Педрінью – 14 проти 13, у Вінісіуса – 18 проти 12, у Марлона (Марлона, за якого заплатили 12 мільйонів євро!) – 15 проти 12, в Еліаса – 3 проти 11, в Аліссона – 3 проти 8...
Ніхто з них не зміг стати незамінним, найважливішим – і в матчі, коли вирішувалася доля плейоф Ліги чемпіонів, навіть Пушич довів число бразильців у "старті" до мінімуму. Матч проти ПСВ почали дев'ять українців і лише два бразильці – причому Педро Енріке був по ходу гри вилучений.
Що ви накоїли, панове Палкін і Срна? Команда з українським кістяком відмінно грала, до 2024-го стала ще й досвідченою – але від її лідерів клуб став позбуватися, по черзі.
Зубков просто феєрить у Туреччині, Сікан набагато скромніший – але він добре грав за Шахтар. Егіналду ж на жодному відрізку не демонстрував ту результативність, яка б мотивувала ламати те, що працює.
При цьому "контрольна закупка" була гранично нерівною. Зубков і Сікан змушують себе згадувати, тому що вони добре грають – але Степаненко змушує робити те саме, тому що на його позиції вакуум. У Шахтаря немає опорника – і він пропускає однакові голи в "класичному" в чемпіонаті та кубку. Пропускає із зони, де, по ідеї, перебував би Тарас, якби він не поїхав в Еюпспор.
Зараз, досить імовірно, з Еюпспора дехто приїде. Арда Туран гарно почав у чемпіонаті Туреччини: вивів глибоко периферійну команду з другого дивізіону у вищий, посів у ньому шосте місце. Непогано, але це точно достатньо, щоб претендувати на місце в клубі, який витрачає десятки мільйонів євро?
Менеджмент Шахтаря, так усіма розхвалений, викликає все більше запитань. Не виключено, що Срна просто запитав Степаненка, як йому новий тренер – і позитивної характеристики від багаторічного партнера по команді йому вистачило, щоб лобіювати кандидатуру Турана.
Історичний сезон Олександрії
Динамо виграло 17-й чемпіонат України, Шахтар провалив сезон, але на втіху взяв Кубок, УПЛ загалом відкотилася в рейтингу коефіцієнтів так низько, що навіть друге місце гарантувало путівку тільки в Лігу конференцій – і в такій ситуації Олександрія стала другою. Треба бути чесними: через роки й десятиліття її досягнення пам'ятатимуть саме так.
Дуже шкода, бо цей сезон був, без перебільшення, історичним. Команда Ротаня набрала 67 очок, здобула двадцять перемог. Знаєте, скільки разів за всю історію чемпіонатів України стільки збирала команда, яка називалася не Динамо і не Шахтар? Зоря з Дніпром-1 у першому після повномасштабного вторгнення сезоні взяли стільки ж. Але тоді, як мінімум, Динамо ще не зрозуміло, куди потрапило і повністю провалило сезон.
Якщо ж лізти в сиву давнину, то виділяються сезони Чорноморця-1995/96 і -94/95. В обох випадках одесити набирали по 73 очки і вигравали 22 матчі – але на дистанції в 34 тури. Металіст, такий розкішний і багатий Металіст Ярославського навіть у "срібному" сезоні жодного разу не набрав понад 66. Та що там "срібні" призери – Динамо в 1993-му чемпіоном стало, вигравши 18 матчів із тридцяти!
Гра Олександрії вражала своєю сучасністю. Дуже технічна, комбінаційна команда не залежала від лідера: навіть коли Безерра отримав травму, бомбардиром став Цара. Олександрія розкривала гравців: Єрмаков провів дуже класний сезон, зігравши 15 матчів на нуль. Олександрія продовжувала кар'єри: Філіппов, Шабанов, Ковалець показали в провінції другу молодість.
Олександрія реанімувала: Калюжний уже в серйозному віці став найкращим опорником чемпіонату. Олександрія змушувала суперників боятися кожного кутового: розіграш корнерів у її виконанні став окремим видом мистецтва, так класно підопічні Ротаня розбирали суперників.
Особливість цієї Олександрії – в тому, що ніхто навіть не обіцяє "продовження банкету". Ротань і як гравець усю кар'єру провів у топклубах – контракт в Олександрії в нього до кінця сезону, і за один цей сезон він став претендентом на оффер від команд не лише в Україні, а й за кордоном.
У ветеранів цей сезон може стати лебединою піснею, легіонери приїжджали в Олександрію заради перепродажу, Єрмаков Олександрії і не належить... Цей сезон Олександрії на кшталт курортного роману – пригода, про яку всі від самого початку знали, що вона ненадовго.
Від цього воно тільки яскравіше і незабутнє.
Успіх не можна купити... якщо ти не в АТБ
Вибачте за "рекламність" підзаголовка, але у випадку з Поліссям усе вийшло дуже по-споживчому. Другий сезон поспіль клуб із Житомира демонструє величезні проблеми в грі та менеджменті, але другий сезон поспіль не знаходиться достатньо стабільних команд, які б не залишили його без єврокубків.
Минулого сезону звільняли Калитвинцева заради Шищенка. Цього – Ашура заради Максимова. За два сезони тільки на посаді тренера спробували себе чотири фахівці – і майже на всіх позиціях футболістів плинність кадрів була такою ж непропорційною.
Число новачків за два роки у вищій лізі перевалило за 30, усі вони такої якості, що можна було б створити три боєздатні команди – не кажучи про те, що і в першоліговому складі були такі класні футболісти, як Козак.
Полісся тупцює на місці, перебирає гравців і тренерів – але в наші важкі часи й утримання позицій можна вважати успіхом. Інше питання, що надалі цього може перестати вистачати: Карпати набирають міць, у цьому сезоні вони ставали сильнішими від місяця до місяця... Утім, про це в наступному пункті.
Рух Руха... у Карпати
Міські дербі – не для українського футболу. Інакше складно пояснити, чому будь-які спроби організуватися в будь-якому місті рівне суперництво зазнають такого швидкого краху.
І ФК Харків уже через кілька дуелей з Металалістом припинив існування, і ФК Львів вистачило на дві гри з Карпатами – і тут, варто було Руху почати на рівних грати з "левами", як "леви" просто скупили всіх найкращих.
Засуджувати Рух і його президента за це складно – не забуваємо, в який час ми живемо. Складно всім, горизонт планування у всіх унікально короткий – але все ж, як не вистачає нашому футболу історичних протистоянь.
Нові, амбітні проєкти – це здорово, але в УПЛ наступного сезону команд, які хоча б із минулого століття грають без розформувань, буде 3-4. Динамо, Шахтар, Зоря – і Ворскла, яка може вилетіти.
Шість пенальті Паламарчука
І все ж головним хайлайтом усього сезону я б назвав не події в Динамо, Шахтарі чи Олександрії. Олексій Паламарчук, ім'я якого до останнього часу було невідоме 99% фанатів навіть українського футболу, вписав своє ім'я в історію. Воротар Інгульця відбив шість пенальті поспіль!
Це рекорд за всю історію українського футболу, стільки раніше не відбивав жоден воротар ні за сезон, ні – якщо рахувати саме сейви – взагалі.
Паламарчук подарував магію там, де її ніхто не чекав. Людина, яка тільки на четвертому десятку почала грати на рівні вищої ліги, команда, яка весь сезон обіцяла-обіцяла, але так і не відкрила арену, дивом не була знята – і, власне, навіть такий подвиг не врятував Інгулець від вильоту. Але ж подвиги і відбуваються не тільки в ідеальний час в ідеальних умовах. Паламарчук показав те саме "impossible is nothing", у яке ми всі вірили в дитинстві.