Піонери турецького футболу, команда біженців, матч під бомбардуваннями. АЕК – більше, ніж клуб
"Чемпіон" розповідає про непросту й суперечливу долю суперника Шахтаря.
У середу, 14 жовтня, в одному з матчів Ліги чемпіонів візьме участь клуб, який дуже давно залишив рідну землю. Залишив, рятуючись від геноциду варварів. Залишив давно: жоден із гравців нинішнього складу не застав матчів на батьківщині. Проте він зберіг свою ідентичність і просто в назві увічнив назву рідного міста. І навіть падіння дуже-дуже низько та шлях із самих низів не стали для клубу приводом замінити в назві місто, з яким він уже, здавалося б, не пов'язаний...
Стоп, скажуть багато читачів. Шахтар за все XXI століття не опускався нижче третього місця. Він, звісно, вже понад десять років називається донецьким, не проводячи матчів у Донецьку, але в будь-якому разі це беззаперечний гранд. А річ у тім, що долі "гірників" та їхнього сьогоднішнього суперника дуже перегукуються. Можливо, доля суперника навіть трагічніша, хоча тут кожен вирішує сам.
Початок: захоплення грецької діаспори Стамбула, втеча від геноциду, так багато в одній літері "К"
Кожен, хто не прогулював у школі уроки історії, запам'ятав: Стародавня Греція – це не лише територія сучасної Греції, а й узбережжя Туреччини. Власне, щоб це запам'ятати, можна навіть замість уроків ходити в кіно: та сама Троя, про облогу якої зняли один блокбастер, а про шлях із неї – інший, розташована на території нинішньої Туреччини.
Греки, найрозвиненіша цивілізація свого часу, швидко освоювали нові й нові території, на території тієї ж України допливали до Криму й узбережжя Азовського моря. Той факт, що вони засновували колонії зовсім поруч, через Егейське море, тим паче не має дивувати.
Відповідно, коли римський імператор Костянтин у IV столітті вирішив заснувати місто в надзвичайно важливій із погляду торгівлі точці (Мармурове море, фактично кордон Європи та Азії!), основу його населення становили греки. Власне, вони жили тут і раніше: у менших за масштабом, але численних поселеннях.
Греки становили основу населення Константинополя півтори тисячі років тому, але майже весь цей час їм доводилося відстоювати право на життя в цих межах. Місто, яке багато століть було одним із найважливіших і найбагатших у світі, постійно зазнавало нападів арабів, болгар, варварів, переживало хрестові походи... Ми не виняток: у легенди увійшов щит князя Олега на воротах Константинополя – історія значною мірою легендарна, але все ж заснована на поході на Царгород.
До речі, про Царгород. Мультикультурність разом з експансією найрізноманітніших народів подарувала цьому місту безліч назв: Константинополь, Візантій, Стамбул, Нова Рома, Царгород... Офіційно Стамбулом він став у 1453-му – коли під час, можливо, головної облоги в історії людства армія Мехмеда II перетворила християнську твердиню на оплот ісламу.
Як жили й помирали місцеві греки в наступні століття? Найдоречніша відповідь на обидва запитання: по-різному. Не намагатимемося розставити всі акценти в цьому питанні: інші люди захищають дисертації про один-два епізоди цього, без іронії, надзвичайно складного культурного й геополітичного питання. Нас цікавить кінець XIX і початок XX століття – час, коли до Стамбула, одного з найбільших портів світу, уже дісталася футбольна наука, якій довелося якось пристосовуватися до специфічних реалій.
Зараз, звісно, Стамбул асоціюється з Галатасараєм, Фенербахче та Бешикташем – але були часи, коли місцевим підданим-мусульманам забороняли грати у футбол. У тому самому районі Галата, який дав назву Галатасараю, перший футбольний клуб заснували саме християни, греки. Він, "народжений" 1875 року, навіть називався дуже по-грецьки: Гермес.
І османи ж дозволяли "невірним" так називати клуб! Історія взаємин греків із турками дуже складна й багатошарова, але окремі "відлиги" змінювалися ріками крові. Загалом до певного часу турецькі греки навіть користувалися привілейованим становищем (історія Галатасарая та Фенербахче починалася в "підпіллі", з гри під забороною, тоді як християнам ніхто нічого не забороняв), але після Першої світової та турецько-грецької війни 1919–1922 років ставлення до них можна було охарактеризувати одним словом: різанина.
Навіть слово "геноцид" недостатньо чітко характеризує масштаби. У 1914–1923 роках у Туреччині було знищено від 300 до 900 тисяч людей грецького походження. І це в країні, населення якої, за різними оцінками, становило 11–13 мільйонів осіб, й ц еще про геноцид вірменів не забуваємо... Загалом убивали всіх, хто бодай нагадував грека, і тим, хто мріяв вижити, залишався один варіант: тікати.
Серед утікачів були й ті, хто не став вигадувати нічого оригінального й обрав новим місцем проживання Афіни. Вони намагалися зберегти колишні звички, захоплення – і, зокрема, засновували футбольні клуби. Саме такі люди трохи більше ста років тому заснували "Атлетичний союз Константинополя" – грецькою скорочено АЕК.
Історії Шахтаря та АЕКа, звісно, різняться. Якщо перші виїхали вже в статусі "східноєвропейської Барселони", з величезним бюджетом і музеєм трофеїв, то нещасні греки тікали з Туреччини мало не вплав – і створювали абсолютно новий клуб, без правонаступника.
Але АЕК (як і ПАОК, літера "К" у назві якого означає те саме) став символом цілої культури. Культури, безперечно, із трагічною долею: складно навіть уявити масштаби тієї різанини, яку влаштували в Туреччині мусульмани. Але ця культура постійно нагадує, що грецьке є не лише на захід від Егейського моря, і що Стамбул починався з Константинополя. До речі, АЕК водночас нагадує, що двоголовий орел – символ не наших ворогів, а православ'я. Цей геральдичний символ зображено на емблемі клубу.
Історія: перші після богів, кістяк чемпіонів Європи, повернення з царства Аїда
Більшу частину історії АЕК провів у почесному статусі третього клубу країни: найкращого після двох великих – Панатінаїкоса й Олімпіакоса. Водночас завдяки одній віхі в історії "двоголового орла" його вболівальники можуть дивитися зверхньо навіть на ультрас титулованіших грандів.
Євро-2004 подарувало всій Греції навіть не мрію, бо навряд чи багато хто мріяв виграти турнір, а справжню казку. Отто Рехагель створив найепічнішу перемогу з часів Геракла й Зевса – а найлегендарнішими його воїнами були представники саме АЕКа.
Капітан тієї команди Теодорос Загоракіс; захисник, який ні до, ні після того Євро не грав так блискуче, Міхаліс Капсіс; чудовий опорник Костас Кацураніс; два Василі, які виходили на заміну, Ціартас і Лакіс – усе це АЕК. Та й Траянос Деллас просто приїхав на турнір із Роми, а загалом віддав АЕКу більше років кар'єри, ніж будь-якому іншому клубу. Фактично чемпіонський пазл склався з гравців АЕКа та ПАО, із добротним підсиленням легіонера – натомість внесок Олімпіакоса був незначним.
У чемпіонаті такий потужний кістяк приніс АЕКу... четверте місце. Казка є казка, її не можна розфасувати й розподілити між іншими командами та сезонами. У Греції заправляли легіонери, і за часів, коли Олімпіакос міг, наприклад, підписати Рівалдо й до останніх хвилин останньої гри не пускати до плейоф ЛЧ Ліверпуль, який згодом виграє турнір, "двоголовий орел" здобував чимало перемог.
Водночас були часи, коли афіняни й самі підписували зірок, зокрема того самого Рівалдо. На жаль, це їх і згубило: у 2013-му клуб через великі фінансові проблеми понизили до третього дивізіону. Сам Деллас кинувся на амбразуру: розпочав тренерську кар'єру й витягнув команду з пекла (хоча в цьому випадку, звісно, радше з царства Аїда) за два сезони.
Після повернення клуб перебудувався напрочуд упевнено. Перше чемпіонство здобули вже на третій сезон, у 2018-му, тоді як усі "контрольні закупівлі" титулу не приносили: попереднього разу Лігу Етнікі АЕК виграв аж у 1994-му. У двадцяті "двоголовий орел" здобув ще два чемпіонства, дедалі більше нагадуючи найсильніший клуб Греції. Нехай у цьому є чимала заслуга занепаду Олімпіакоса (Марінакісу значно важливіший Ноттінгем Форест), усе одно це має викликати повагу.
Тут і зараз: чемпіон Європи, бомбардир із Реала, "новий Модрич"
Зараз АЕК, попри ренесанс грецького покоління, являє собою дуже строкату суміш представників різних національностей. Як це регулярно буває з грандами Ліги Етнікі, "двоголовий орел" збирає справжню солянку, нерідко з вікових гравців. Зараз на "Ая-Софії", окрім очікуваних представників Сербії, Хорватії, Греції, Албанії та Болгарії, зібралися футболісти з Італії, Португалії, Румунії, Угорщини, Швейцарії, Фінляндії, Камеруну, Руанди, Анголи, Гондурасу й навіть Мавританії!
Хто головні зірки?
Жоау Маріу. Переможець чемпіонату Європи-2016 у складі збірної Португалії, який виступає на позиції вінгера. Щоправда, останніми роками Маріу відверто котиться вниз і вже навіть у Греції став запасним. У матчі з Волосом, утім, Маріу нещодавно відзначився гольовою передачею. Із Шахтарем він зустрічався майже рівно рік тому – і, хоч тоді й забив, двічі програв у складі Бешикташа.
Ловро Модрич, перепрошую, Ловро Маєр. Хорватського атакувального півзахисника років десять тому називали "новим Модричем", але все йде до того, що Лука завершить виступи за збірну значно пізніше за Ловро. Кар'єра не склалася, що тут сказати: дуже невдалим виявився перехід у розквіті сил до Вольфсбурга. З іншого боку, вилетів із Бундесліги та переїзду до Греції Маєр зазнав лише у 28 років, тож на рівні Суперліги може феєрити. Шість матчів у чемпіонаті принесли чотири асисти.
Лука Йович. Про колишню зірку Айнтрахта й одного з головних провалів Реала наш Роман Синчук написав у своєму матеріалі.
Барнабаш Варга. Учасник найпохмурішого епізоду Євро-2024. Після жахливого зіткнення в матчі із шотландцями бомбардир збірної Угорщини зазнав черепно-мозкової травми. Форварда навіть виносили за ширмою, і в якийсь момент ішлося про виживання гравця – але він повністю відновився й продовжує вражати результативністю.
Узагалі таланти Варги заслуговують на те, щоб його згадували не лише й не стільки у зв'язку з тим зіткненням. Він – суперзірка угорської ліги, який три роки поспіль забивав 20 і більше м'ячів за сезон. Виклики до збірної теж увінчалися успіхом: у тридцяти матчах за національну команду Барнабаш забив 15 м'ячів. У шести матчах поточного сезону за АЕК він забив шість м'ячів, але швидко травмувався, тож головною ударною силою "двоголового орла" залишається Йович.
Травмований і основний воротар команди Томас Стракоша, тож проти Шахтаря вийде італієць Альберто Бріньйолі. Цей нічим особливим не примітний голкіпер провів майже всю кар'єру або в Серії B, або на лаві запасних сильніших команд – але зміг увійти в історію в матчі з Міланом.
Беневенто сезону-2017/18, у якому Бріньйолі був основним, переписав усі антирекорди не лише Серії A, а й усіх вищих ліг "великої п'ятірки". Сезон "відьмочки" розпочали з чотирнадцяти поразок поспіль! І коли в гості до Беневенто приїхав Мілан, це здавалося одним із найпередбачуваніших матчів сезону. Але на останніх хвилинах саме Бріньйолі прийшов до чужого штрафного майданчика й урятував нічию 2:2 – перше очко клубу в сезоні та взагалі в історії виступів у вищій лізі.
Мабуть, ця чорна серія могла перерватися тільки так: результативним ударом воротаря, який, наче розряд дефібрилятора, привів команду до тями. "Відьмочки", звісно, усе одно вилетіли, але виграли шість матчів і набрали цілком пристойне 21 очко. Саме Беневенто став клубом, де зміг гідно заявити про свої ідеї Роберто Де Дзербі: він очолив команду в грудні, зумів перезавантажити її гру (Бріньйолі забивав уже за нього) й отримав пропозицію від Сассуоло.
І, звісно ж, більше не можна ігнорувати слона в кімнаті, а точніше – нашого гравця.
Український слід: раніше голденбой та "Ісус", зараз – Олександр Зубков
В Афінах завжди любили запрошувати українців. Наприкінці дев'яностих АЕК наважився призначити головним тренером Олега Блохіна, який привів "двоголового орла" до другого місця в чемпіонаті. Саме під його керівництвом відбувся товариський матч... під бомбардуваннями НАТО.
У 1999 році, коли бомбардування Югославії Північноатлантичним альянсом сягнули піку, саме афінський клуб поїхав зіграти з Партизаном товариський матч на його полі. Гру, яка увійшла в історію як "Матч миру й солідарності", навіть не дограли – але не з тієї причини, про яку ви подумали, а через братання з уболівальниками в другому таймі. Цікаво, чи не шкодує зараз наш голденбой про участь у такому проєкті.
Значно пізніше за АЕК пограли й чимало наших. Для Олега Венглинського це був єдиний закордонний досвід (усього три голи за сезон і повернення в Україну), для Дмитра Чигринського – друга закордонна подорож після Барселони (п'ять років і одне чемпіонство, зате дуже довгоочікуване), для Євгена Шахова – "зрада" після ПАОКа.
І ось тепер – Зубков. Відверто кажучи, після чудового відрізка в Трабзонспорі можна було очікувати від Олександра переходу до статуснішого клубу. У Туреччині українець набрав такої форми, якої не мав ні до, ні після, – треба бути Мо Салахом, щоб посунути лідера команди... Водночас зараз Зубков і в Греції не вражає: швидко опинився на лаві запасних, відзначився результативними діями лише в прохідному кубковому матчі з Пансерраїкосом (8:1). Утім, річ може бути й у тренері, постать якого викликає велике несприйняття.
У греків, як бачите, є своя історія любові із сербами, і черговим представником цієї нації в Афінах став Марко Николич. Ця людина вже значно після початку повномасштабного вторгнення працювала в московському ЦСКА, після якого й очолила АЕК. Ще мінус один привід для Зубкова переходити до такої команди – при тому, що він, за традицією українських футболістів за кордоном, напевно не обговорює "політичні" моменти, місця в основі він позбувся.
Водночас Николич – сильний тренер: ЦСКА він привів до перемоги в Кубку, а АЕК – до чемпіонства, першого за три роки. Робить ставку на оборонний, силовий футбол, і той самий Маріу міг виявитися зайвим у його схемах саме тому. Підсилення Йовичем, Зубковим, Маєром – сильний хід для зміцнення позицій клубу, але сьогодні, гадаю, ми всі одностайно хотітимемо, щоб "двоголовий орел" зазнав поразки.