Влада Харькова: Досвід і шлях, який уже подолано, дозволяють мріяти про "золото" Олімпійських ігор
2025 рік став для української шпажистки Влади Харькової найкращим у кар'єрі. 27-річна уродженка Ужгорода стала чемпіонкою світу в особистих змаганнях та виграла "золото" європейської першості разом з командою.
Наприкінці року редакція "Чемпіона" включила фехтувальницю до 10 найкращих (3 місце) спортсменів року в Україні. Також Владу було відзначено щорічною премією УП 100 в категорії "спорт".
У 2026 році спортсменка взяла невеличку творчу паузу перед олімпійським відбором, який розпочнеться наступного року.
У великому ексклюзивному інтерв'ю нашому виданню Влада Харькова розповіла про:
- особистісний ріст;
- медитацію;
- особливості роботи з Ігорем Рейзліним (особистим тренером);
- заняття боксом з відомим українським бійцем;
- зустріч з Кличком;
- роботу над своєю психологією;
- зйомки у кліпі гурту "Бумбокс";
- музичні вподобання та частку українського репертуару в плейлисті;
- переїзд до Києва в 13-річному віці;
- важливість соціальних мереж для сучасного спортсмена;
- чи прийняла би пропозицію знятися у кіно;
- конкурс краси з далекого дитинства;
- олімпійську мрію на Лос-Анджелес-2028.
***
– 2026-й для вас – рік перезавантаження. Після чемпіонату світу ви брали участь лише на турнірі в Будапешті. Як почуваєтесь зараз і чи вдалось все ж таки відновитись повноцінно?
– Почуваю себе чудово. Я взяла паузу після чемпіонату світу, аби відновитись. Тільки зараз я нарешті почала відчувати, що повертаються і сили, і бажання, і енергія жити, творити та насолоджуватись. У Будапешті (етап Кубку світу. – ред.) змагання були в насолоду, результат став очікуваним, але мені було приємно зустріти своїх людей із команди, людей зі світу фехтування, поспілкуватись і відчути цей змагальний настрій.
– Ще чотири місяці тому ви говорили про те, що швидше за все пропустите чемпіонати Європи та світу. Це рішення актуальне станом на зараз?
– Я просто розумію, що сезон вже добігає кінця. До чемпіонатів Європи та світу залишився лише один турнір. З погляду на те, що я пропустила майже весь сезон, розумію, що не готова, і забирати місце людей, які готувались до цього цілий рік, неправильно. Тим більше, я досі тримаюсь у світовій шістнадцятці, або навіть у десятці, хоч і покинула четвірку національного рейтингу.
Я за чистий та відповідальний відбір, тому в цьому сезоні навіть за великого бажання виступати на чемпіонаті світу та чемпіонаті Європи, я просто не встигала відібратись туди. Тому, цей сезон – велика вірогідність, що головні турніри я пропускаю.
– Як пройшов час вашого відновлення? Чим займались та надихались?
– Насправді, перший період був максимально лінивим для мене. У мене взагалі не було ані сил, ані бажання тренуватись. Тобто не хотілось жодних тренувань: ані фітнесу, ані пробіжок, нічого. Перші декілька місяців я просто відновлювалась і при цьому не змушувала себе щось робити. Це був період для себе.
Чим займаюсь? Багато читаю, дізнаюсь нового, зустрічаюсь із друзями, в мене є час, аби зайнятись тим, на що в мене з 9 років, коли я почала займатись фехтуванням, не було часу. Я приділяю увагу своїй сім'ї, гуляю з собакою. Це такі буденні, прості речі, які є дуже важливими для мене.
– Ви завжди говорите, що місцем і містом вашої сили є рідний Ужгород. Як часто буваєте вдома?
– Так, я їздила в Ужгород і на цвітіння сакур, і просто на свята до батьків. Це набагато легше, бо зараз в мене немає обмежень за часом і за поїздками. Це батьківський дім, я приїжджаю туди і відпочиваю, але більше часу я все одно проводжу в Києві. Тут я живу і створюю свій власний дім.
– У розмові з нами Роман Свічкар (чемпіон Європи з фехтування на шпагах. – ред.) ставив вас як приклад людини, що стала емоційно стійкою, зосередившись на психології. Зокрема розповідав, як ви відкрили для себе медитації, чим надихаєте його на це. Розкажіть детальніше: як медитація допомагає вам у спорті та житті?
– Дуже цікаво, що він відзначив мою емоційну стійкість. Я б себе такою не назвала (сміється).
Мабуть, через те, що в мене немає цього від природи, я й зайнялась медитацією. Якраз перед Олімпійськими іграми в Парижі. Сезон 2024 року був вкрай напруженим, на мені була дуже велика відповідальність за команду, бо я була тією людиною, хто завершував поєдинки в командних зустрічах.
Також була дуже велика конкуренція всередині команди, тобто потрібно було не просто відібратись на Олімпійські ігри, а ще й встояти в національному рейтингу. Я відчувала цю напругу, бо був дуже великий страх втратити можливість та дитячу мрію.
Кожного дня я прокидалась із великою тривогою, і зрозуміла, що мені потрібно підключати щось, що може мене заспокоїти. Почала медитувати і практикувати медитацію на змаганнях. Я вважаю, саме це дало мені можливість відкрити великий потенціал мого фехтування і отримати такі результати, які я показала. Саме відтоді й практикую.
З Ромою ми розмовляли про це, я йому порадила спробувати. Наскільки мені відомо, він знайшов свою методику, і казав, що він щось робить, що допомагає йому, і результати це підкріплюють.
– Як відбувається процес медитації під час змагань: безпосередньо перед турніром чи перед кожним виходом на поєдинок?
– Узагалі, я практикую і на тренуваннях, і на змаганнях. Це безперервний процес.
Моя найбільша проблема – це тривожний розум. Він не давав мені можливості зосередитись та розслабитись. Постійні думки на кшталт: "що, якщо не вийде", "як було в минулому"... Таких роздумів було надто багато.
Усе починається з того моменту, коли я прокидаюсь. Я постійно дихаю, концентрую на увагу. Тільки-но відчуваю, що мої думки пливуть не в ту сторону, повертаюсь до дихання.
На чемпіонаті світу як прокинулась і почала дихати, так і завершила це робити після того, як виграла свій фінальний укол.
Ніби дуже просто, але це працює.
Мистецтво медитації на доріжці: Влада Харькова – про формулу успіху та омріяне золото чемпіонату світу
– Після чемпіонату світу вас почали називати королевою пріоритетів, через те, що ви забирали поєдинки останнім уколом. У вирішальні миті концентрувались на моменті чи навпаки, відганяли від себе усілякі думки?
– Фехтування – дуже цікавий вид спорту, бо ще пів року до того, у мене був період, коли останні уколи я програвала. Я підходила до Богдана Нікішина і казала: "що зі мною не так, чому я не можу завершити".
У вирішальні моменти на чемпонаті світу не дозволяла собі думати ні про що. Я розуміла що мій мозок набагато повільніший, ніж мої інстинкти. Тому нічого не планувала в голові.
Ідея полягала в розумінні, що та як робити. І моє тіло, і мої інстинкти набагато швидше можуть відчути та побачити, навіть на якомусь тваринному рівні, що робити.
Тому, я просто поверталась до дихання і максимально намагалась спустошити свій мозок та свою голову, аби дати можливість тілу робити те, що воно знає і вміє.
– Можливо, дасте пораду спортсменам, яким важко контролювати власні емоції?
– Першою чергою, я би рекомендувала не концентрувати всю свою увагу на одній справі.
Є такий приклад зі стільцем: коли ти сидиш на стільці, в якого лише 1 ніжка, то він завжди буде хитким, а коли в тебе є принаймні 2-3 ніжки – це вже дає тобі стабільність.
Мені здається, усім спортсменам потрібно починати, перш за все, з ментальності, тренувати її. Для цього є різні вправи з м'ячами, і концентрація.
Кожен знайде свої методи, і як це буде працювати. Хтось, наприклад, працює з ментором. Чим раніше ви почнете працювати над власною психологією, тим краще. Я впевнена на сто відсотків, що у професійному спорті ми всі чудово підготовлені, але ключову роль грає те, як ти вмієш і можеш використовувати те, що ти надбав за всі роки роботи. А друге – це бути всебічно розвинутим, мати різні інтереси в житті, розвиватись у різних сферах.
Це розвиває тебе як особистість і дає заспокоєння. Адже ти розумієш, що світ для тебе відкритий, а ти – відкритий для світу.
– Раніше одним із ваших хобі було 3D, чи займаєтесь ним зараз?
– Ні, вже завершила цим займатись. Це був цікавий період мого життя, але він уже в минулому.
– В Інстаграмі ви ділитесь тим, що почали займатись боксом разом із Сергієм Радченком. Як вам цей досвід?
– Я сподіваюсь, що скоро ви побачите і другу частину нашого розважального шоу (сміється).
Насправді, це дуже складно, бо в боксі дуже багато координаційних рухів, які треба поєднати в одне.
Фехтування – теж складний вид спорту з огляду на координацію рухів, але через те, що я займаюсь ним з дитинства, виходить нативно.
Коли я вперше спробувала бокс – це поламало мій мозок. Проте це дуже круто розвиває мене. Процес дуже захопливий.
Сергій – неймовірний вчитель та хороша людина, тож із ним цікаво займатись боксом.
– Бокс для вас – один зі способів перезавантаження чи ще один інструмент вдосконалити свої вміння та навички, які можна використати у фехтуванні?
– Колись мій тренер Дмитро Рейзлін сказав, що "потрібно пробувати максимально все в житті. Це буде лише допомагати у фехтуванні".
З цією думкою я завжди починаю нові захоплення, бо розумію, що це не тільки цікаво і круто, а ще й допоможе мені в спорті.
Тобто це баланс – нейронні зв'язки розвиваються. Це дасть мені можливість наступного сезону вийти з якимось доповненням, з чимось новим.
– Слідкуєте за боксом? Я знаю, що у Конча-Заспі ви доволі часто перетинаєтесь зі збірною України з боксу, оскільки тренуєтесь в одному залі.
– Так, ми тренуємось разом з нашими боксерами. До речі, якось тренувались разом з Кличком (мова про Володимира. – ред.). Якщо відверто, за боксом я не слідкую (посміхається). Звісно, великі події для України не пропускаю, такі як поєдинки Олександра Усика, але більш глибоко – ні.
– Вдалося поспілкуватися з ним? Можливо, отримали чемпіонські поради від легенди?
– Це було два окремі тренування – тренування в нього і тренування в нас. Ми поважаємо кордони один одного, і ми всі розуміємо, що тренувальний процес не треба порушувати. Але після Олімпіади у Парижі Кличко (мова про Віталія. – ред.) нам вручав нагороди. Він зробив мені комплімент, і для мене це дуже приємна подія в житті. Це єдина комунікація, але така, яка запам'яталась мені.
– Ще одне ваше натхнення – це фортепіано. Ви розповідали, що в дитинстві вміли грати лише "Собачий вальс" (одна з найпростіших мелодій для гри на фортепіано, яка не є вальсом з погляду музичної науки. – ред.), зараз список композицій, які ви можете зіграти, розширився?
– Відверто кажучи, я вивчила одну мелодію і на ній зупинилась. (сміється). Всюди по світу, де я бачу фортепіано, граю Ван Гога (п'єса для піаніно композитора Вірджініо Аієлло. – ред.) Усі дивуються, радіють, і мені радісно. Щиро – це все, що я вмію. У дитинстві був "Собачий вальс", зараз – Ван Гог.
Це моя історія: вивчити щось одне і насолоджуватись. Зараз піано в мене стоїть, і поки я до нього не повертаюсь.
– Якщо говорити про музику загалом – ви більше полюбляєте класику чи українських виконавців, чи, можливо, зарубіжну музику?
– У мене це дуже по-різному: буває, що я дуже люблю слухати класику. Дуже люблю органну музику та живі концерти. Але водночас, якщо подивитись у мій Spotify, то там мікс усього: електроніка, українські пісні, класика. Усе залежить від настрою.
– Повернімося до українських виконавців. Ви знялись у кліпі "Бумбокса". Слухаєте їхню музику перед тренуваннями чи змаганнями?
– Я дуже люблю цю групу. У них є хіти, які дуже давно в моєму плейлисті. Для мене це така ностальгія, коли я вмикаю їхні треки. Я щаслива, що є частинкою цього проєкту.
Крім того, у нас є багато молодих виконавців, яких я дуже люблю. Це і моя знайома Роксолана – дуже крута та енергійна. Мене надзвичайно тішить, що українська музика виходить на якісний, високий рівень.
Колись у мене було 2-3 українські композиції у плейлисті, зараз – щонайменше половина – українська музика.
– Чи сподобався вам досвід зйомок кліпу "Імперії впадуть"? Що було найскладнішим?
– Насправді, вся ця індустрія дуже складна. Це об'ємний процес, який займає тривалий час. У кадрі все відбувається швидко, але сам процес – ємкий. Це дуже цікаво, але я не можу сказати, що це легко.
– Уявімо в майбутньому вам запропонують знятись у фільмі чи серіалі, погодитесь?
– Це зовсім інші навички. У більшості випадків мене знімають у масці. (посміхається). Там я можу проявляти будь-які емоції, бо мене не видно. А ось зйомка в фільмі – зовсім інше.
Мені це було б цікаво – стовідсотково. Робота з камерою для мене дуже складна, але челенджова. Це дуже захоплює.
Для мене це було б чимось новим і складним, бо щось невідоме.
Точно погодилась би. Було б цікаво спробувати. Це виклик.
– Яку роль більше б хотіли зіграти в кіно: лиходійку, добру героїню, чи, можливо, спортсменку?
– Мені здається, зіграти позитивного героя мені було б легко, а ось когось із лиходіїв – складніше. Думаю, багато хто хоче зіграти саме добряків.
Якось я читала статтю про одного актора із "Гри Престолів", і там розповідали, наскільки до нього пристала його роль, що він не може довести світу, що в житті – геть інший.
Тому думаю, краще починати з хороших героїв.
– Слідкуючи за вашим Інстаграмом, складається враження, що ви дуже любите фотографувати та фотографуватись. У вас дуже естетичні та красиві фото. Соцмережі для вас – це місце для натхнення чи майданчик для популяризації фехтування?
– Різні люди по-різному дивляться на світ. У мене з Інстаграмом цікаві стосунки – мені все не подобається. Хотілося б знайти цікавий стиль та формат, який би я хотіла доносити до людей. Власне через те, що я цей стиль не можу знайти, нічого майже не викладаю. І це проблема.
Дуже вдячна за такий відгук, однак я в пошуку цього естетичного бачення, бо воно для мене дуже важливе. У мене відбувається чимало подій в житті, але не виставляю це, бо десь щось недосконало виглядає, або мені щось не подобається візуально.
Напевне, ця проблема з часом зникне сама собою і я зрозумію, що це насправді не так вже й важливо. При цьому мені дуже хотілось би нести естетично-ідеологічні сенси.
– Наскільки важливо професійному спортсмену розвивати соцмережі?
– Неймовірно важливо! Це те, що я не змогла зробити. Це мій біль.
Я чемпіонка Європи та світу з 20-річним досвідом у професійному спорті, і водночас цього не достатньо бізнесам, індустрії для того, аби співпрацювати зі мною. У мене немає охоплень, немає великої кількості підписників.
Я нікого не виню в цьому. Недостатньо бути просто хорошим спортсменом, принаймні поки що в Україні. Є бізнес, який зацікавлений в тому, аби продавати продукт. Очевидно, що їм потрібний баланс успішності та того, щоб люди, які будуть бачити цей продукт, його дійсно побачили.
Вважаю, усім молодим спортсменам просто конче потрібно працювати над власним іміджем. У багатьох спортсменів є уявлення, що ось зараз я виграю медаль і до мене одразу прийдуть контракти. Але коли ти стаєш чемпіоном, контракти до тебе не приходять, і ти не розумієш, чому.
Це не лише про перемоги. Потрібно підготувати себе як особистий бренд до цих перемог. Не після перемог, а робити це задовго до.
– Дивно, що футболіст умовного "ЛНЗ" має більше підписників за чемпіонів Європи та світу?
– Поки не зрозуміла цього для себе. Водночас мені б дуже хотілось, аби в моєму випадку це була органічна історія. Тобто аби я не змушувала себе зробити щось, щоб отримати взамін.
Я чудово розумію, моїх перемог недостатньо. Глядача треба чимось зацікавити, але тут постає важливе питання: "А чим?". Еммм (сміється).
Це процес та пошук. У нас некомерційний та не сильно розкручений вид спорту, тому глядачі сюди самі собою не приходять і не підписуються на тебе.
Соціальні мережі – це робота, вона дуже об'ємна і досить важка. Я дивлюсь на спортсменів, яким це вдалось, і захоплююсь ними, тому що вони молодці.
– Чи не думали, наприклад, як Олексій Середа знімати влоги зі змагань та зборів?
– Це гарна ідея. Після чемпіонату світу я зрозуміла, наскільки важливо будувати свій імідж. Отже, як тільки повернусь в робочий процес, то думаю, що буду його висвітлювати. Це, дійсно, може бути цією цікавою стороною, яку глядач хотів би подивитись, а я б хотіла показати.
– У дитинстві ви були за крок до того, аби взяти участь у шкільному конкурсі краси, однак обрали переїзд до спортивного інтернату. Чи немає незакритого гештальту і бажання взяти участь у подібному конкурсі на рівні України чи навіть світу?
– Узагалі ні, немає такого бажання і такого відчуття. Напевне, у дитинстві я була зовсім іншою. І з часом дуже змінилась. Раніше дуже любила фотографуватись, любила увагу, а зараз навпаки, часом навіть тікаю від цього. Мені здається, це було б великим навантаженням для мене, занадто великим.
– Переїзд до столиці зробив вас дорослішою в моменті?
– Абсолютно так. Він навчив мене багатьом речам. А зараз у дорослому житті в мене відбувається зворотний процес, і це дуже дотепно. Зараз я вчуся бути менш відповідальною, відпускати контроль, довіряти процесу, тягнусь до сім'ї, до чогось такого, що я не мала в дитинстві.
Переїзд навчив мене багатьом речам, але водночас – це така собі гіперфіксація на певних речах.
Зараз мені потрібно саме вчитись відпускати себе та контроль. Тож, тут дві сторони медалі.
– Чи задумувались ви коли-небудь про те, що якби відмовились переїжджати та відтягнули той момент на декілька років, чи стали б тією, ким є зараз?
– Складно відповісти, насправді. Але я знаю точно, якби залишилась в Ужгороді, не змогла б досягти тих результатів, які маю зараз.
Думаю, тут безліч факторів відіграють свою роль. Коли ти їдеш до Києва, ти один. Ти зосереджуєшся та береш відповідальність за своє життя, свої вчинки. У тебе є фіксація та водночас обмеженість у тому, що ти робиш. Живеш у спортивному середовищі, і все твоє життя зосереджене навколо спорту.
Коли ж ти вдома, у тебе є батьки, розслабленість, друзі. Навіть якщо згадати про той конкурс краси – це по суті те, що здатне відволікти й повести геть в іншу сторону.
Київ дав мені все, що у мене зараз є.
– У більш дорослому віці ви розпочали тренуватись із Дмитром Рейзліним, та якось розповідали, що це змінило ваше ставлення до фехтування…
– Я не можу сказати, що все перевернулось саме з ніг на голову, воно просто почало нашаровуватись.
Рейзлін відкрив для мене світ дорослого фехтування. Я вважаю, тренуватися з ним було дуже правильним, хоч і важким рішенням. Він – дуже досвіченна та мудра людина. Також мій тренер відкрив для мене світ літератури, музики, роздумів, поезії. Розширив мій світогляд і фехтування.
Дуже багато тренерів на певному етапі зупиняються. Досягають певного рівня і перестають. Він же їздить на кожні турніри, постійно розвивається та ніколи не зупиняється.
Це дає таке натхнення та стимул спортсмену наслідувати тренера. Рейзлін неймовірно мені допоміг. Він прекрасний спеціаліст – кращий з найкращих.
Мені дуже пощастило, що він розгледів цей потенціал саме в мені, бо не всіх бере (сміється).
– У збірної України зараз дуже досвідчені спеціалісти. Крім Рейзліна, це і Богдан Нікішин. Як розповідали інші фехтувальники, будь-хто з команди після тренування може залишитись та індивідуально попрацювати з ними. Чи допомагає вам досвід цих тренерів?
– Богдан Нікішин, Ігор Рейзлін, Андрій Орліковський – усі вони передають нам свій досвід.
Особливо якщо ми говоримо про Нікішина та Рейзліна. Обидва тільки-но завершили кар'єру та розпочали тренерську діяльність. Вони дуже відкриті до змін, співпраці та розмов. Мені здається, у роботі з жінками – це дуже важливо. З нами потрібно розмовляти, нас потрібно розуміти, підтримувати та мотивувати.
Богдан дуже добре з цим справляється, хоч йому неймовірно складно, бо він не може зрозуміти, як одного дня можна виграти все, а наступного – програти усім. Такі особливості жіночого спорту.
Кожен із керманичів горить своєю роботою. Наші наставники бачать потенціал і це не може не заряджати.
До того ж, вони щиро та відкрито діляться своїм досвідом. Це дуже важливо.
– Наступний рік буде відбірковим на Олімпійські ігри. У Парижі-2024 ви увійшли до вісімки найкращих. Я впевнена, цілі на Лос-Анджелес-2028 – геть інші. Наскільки змінились ваші амбіції?
– Звісно, апетити ростуть.
Є така фраза – перш ніж стати чемпіоном, ти маєш стати чемпіоном у власній голові. Досвід показує, що маленькі успіхи будують велику перемогу. Кожна поразка – це маленька перемога, яка веде до чогось більшого.
Мені здається, на минулих Олімпійських іграх, оскільки вони були для мене першими, я була новачком у порівнянні з тими, хто пройшов декілька циклів. Свій бій я програла ментально, а не технічно. Звичайно, здобуваючи перемогу за перемогою – формуєшся як спортсмен, з'являється розуміння, що можу вигравати, а головне – заслуговую на це.
У 2024-му я обпеклась, але зробила після цього велику роботу і досягла високих результатів.
Думаю, що з моїм досвідом до Америки буду їхати із зовсім іншими відчуттями. Я б не хотіла говорити про очікування, бо вони зазвичай вбивають насолоду і лише заважають.
Досвід і шлях, який уже подолано, дозволяють мріяти про "золото" Олімпійських ігор.
– Думки, що ви чемпіонка світу, вже закріпились у голові?
– Відчуваю, це навіть заважає. Не хотіла би про це думати. Бо як тільки ти починаєш про це думати – втрачаєш концентрацію на моменті. Напевне, у цьому й заключається вся легкість та важкість нашого буття – ми аж надто багато думаємо або про минуле, або про майбутнє.
Потрібно бути тут і зараз. Усі подібні роздуми тільки розганяють хвилювання. Мені дуже хочеться, першою чергою, насолоджуватись справою і своїм фехтуванням, а все інше – обов'язково прийде.
– Де морально легше фехтувати: в особистих чи командних змаганнях?
– В особистих, звичайно. Там ти несеш відповідальність тільки за себе. Програв – сам домовився з собою (посміхається), знайшов собі відмазки. З командою таке не працює. У команді відповідальність не тільки за себе, а й за всіх. Це важко – для мене значно стресовіше працювати в команді, ніж в особистих змаганнях.
– Але ж у команді завжди є підтримка від дівчат...
– Це дуже допомагає. Мені подобається, що ми всі – одне ціле. Якщо в когось не виходить, не кидаємось одна на одну. Усі прекрасно розуміємо, що це живий процес.
Підтримка від дівчат надзвичайно допомагає як у складні моменти, так і в хороші. У складні – тим, що ти відчуваєш, що тебе не звинувачують та приймають. Тебе розуміють. У хороші – ще більше додає впевненості.
Я завжди знаю, за спиною люди, які радіють і проживають зі мною все.
– Ставите собі планку на 2027-й? Яку позицію в світовому рейтингу хотілось би підкорити?
– Стовідстоково хочу бути в шістнадцятці світового рейтингу.
Плани – най-най. Дуже хотіла би бути в трійці світового рейтингу. Ну, і звісно, виграти чемпіонат Європи та чемпіонат світу. Це дуже допоможе у відборі на Олімпійські ігри.
Хоча у нас в пріоритеті на відбір – команда. Коли відбирається команда – їде чотири людини, а коли відбирається хтось в особистих – одна.
Тому командою, по-перше, більше шансів, а, по-друге, хочеться, аби більше людей мали можливість прожити цей цінний і неймовірний досвід.