Вожак вовчої зграї пішов на пенсію: історія культового генменеджера Quick Step Патріка Лефевра
У вівторок, 10 грудня велокоманда Soudal Quick Step оголосила про те, що наприкінці року Патрік Лефевр покине посаду генерального менеджера, яку 69-річний бельгієць незмінно обіймав з моменту заснування проєкту в 2003 році. Його замінить Юрген Форе, який приєднався до команди всього рік тому. Сам Лефевр заявив, що готував Форе як заміну самому собі. Проте все це виглядає як хороша міна при поганій грі: контракт бельгійця був розрахований до кінця 2026 року, і складається повне враження, що Патрік покидає своє дітище не за власним бажанням.
Втім, покидає не остаточно: він отримає місце у виконавчій раді разом з власником клубу, Зденеком Бакалою, самим Форе та Оретом Ван Зілом. Залишається лише зрозуміти, ким буде Лефевр у новій структурі – свого роду патріархом і духовним наставником, чи просто весільним генералом.
Як би там не було, за десятки років управління велокомандами бельгієць став, без будь-якого перебільшення, культовою фігурою та одним із найуспішніших генеральних менеджерів у історії велоспорту. Його відхід за значимістю для світу велоспорту можна порівняти з виходом на пенсію легендарного екстренера Манчестер Юнайтед, сера Алекса Фергюсона. Ми ж згадаємо кар’єру Лефевра та спробуємо зрозуміти, що ж дозволило йому стати настільки культовою постаттю для світу велоспорту.
Коротка кар’єра велогонщика
Патрік Лефевр народився 6 січня 1955 року в містечку Моорследе, яке розташоване у Фландрії – регіоні, де велоспорт є справжньою релігією. Саме велогонки з раннього дитинства полонили серце молодого Лефевра, і у 21-річному віці він підписує свій перший професійний контракт – з командою Ebo-Cinzia, у складі якої проводить два роки.
Після цього Патрік іде на підвищення, підписуючи контракт з Marc Zeepcentrale – Superia. Перший рік у складі цього колективу стає найкращим у професійній кар’єрі Лефевра-велогонщика: він виграє престижну одноденку Куурне – Брюссель – Куррне та етап іспанської Вуельти. Проте вже наступний, 1979 рік стає останнім у кар’єрі Патріка. Бельгієць завжди був людиною зі стратегічним мисленням, і вже у 24 роки він зрозумів, що бути просто велогонщиком – недостатньо масштабно для нього: він хоче керувати командами.
Ранні менеджерські роки
Менеджерську кар’єру Лефевр розпочинає в тому ж клубі, де завершив кар’єру гонщика, Marc Zeepcentrale – Superia, яка до того моменту змінила свою назву на Marc–Carlos–V.R.D.–Woningbouw. Там він отримав посаду спортивного директора – друга ланка керівництва велокоманди. У кожному клубі спортивних директорів декілька (залежно від розмірів команди), вони підпорядковуються головній людині проєкту, генеральному менеджеру. В той час, як останній здійснює загальне стратегічне управління командою, спортивні директори керують діями спортсменів безпосередньо в гонках, продумуючи та реалізовуючи командну тактику.
На жаль, 1980 рік, який став для Лефевра дебютним у ролі спортивного директора, водночас став останнім в історії Marc–Carlos–V.R.D.–Woningbouw: через брак фінансування команда закрилася. Проте сам Патрік встиг проявити себе та отримав запрошення до Capri Sonne–Koga Miyata, де провів наступні два роки.
Ще два роки – і Лефевр знову іде на підвищення: у новостворену команду Lotto. За іронією долі, через багато років ця команда, яка досі існує під назвою Lotto Dstny, стане найбільш принциповим суперником проєкту самого Лефевра, непримиримі конкуренти впродовж багатьох років вестимуть запеклу боротьбу за звання головної команди Бельгії.
Lotto з самого початку свого існування був проєктом дуже амбітним, і в його складі Патрік пізнає смак перших гучних директорських успіхів: Пол Хагедоорен та Марк Сержант у 1985 та 1986 роках відповідно стають чемпіонами Бельгії, а той же Сержант у 1987 році виграє етап на Тур де Франс.
Проте наприкінці 1987 року шляхи Лефевра та Lotto розходяться, і наступні кілька років він проводить у командах TVM і Domex Weinmann. Це можна вважати кроком назад у кар’єрі легендарного бельгійця, проте у 1992 році він повертається на велику орбіту, отримуючи запрошення від новоствореної італійської команди GB-MG Maglificio.
Цей проєкт від самого початку свого існування поставив собі за мету стати командою топ-рівня. За три роки у цій команді Лефевр встиг попрацювати з такими зірками велоспорту, як Йохан Мюзеув, Маріо Чіполліні, Давіде Ребеллін, Андрій Чміль, Франко Баллеріні, Зенон Яскула, Франко Кйоччолі та інші. З багатьма з них Патрік ще неодноразово перетнеться у своїй менеджерській кар’єрі.
З таким неймовірним підбором виконавців гучні успіхи не могли не прийти: Чіполліні штампував перемоги на етапах Джиро д’Італія та Тур де Франс, Кйоччолі став третім у загальному заліку Джиро-1992, а Зенон Яскула потрапив на подіум Туру-1993. Проте головним успіхом можна назвати перемогу Мюзеува на Турі Фландрії 1993 року. Йохан у підсумку стане однієї із ключових постатей у менеджерській кар’єрі Лефевра.
Перехід у Mapei
Працювати у такій команді, як GB-MG Maglificio, з задоволенням можна було б ще багато років, проте у 1995 році Лефевр отримує пропозицію, про яку в середині 90-х міх лише мріяти будь-який спортивний директор чи гонщик – від Mapei. Ця команда була створена у 1993 році однойменнім італійським гігантом хімічної промисловості, чий патрон Джорджо Скуїнці (футбольним уболівальникам він відомий як колишній власник Сассуоло) хотів створити беззаперечно найсильнішу команду в світі.
І йому це вдалося: за 9 років у період з 1994 по 2002 року Mapei 8 разів завершувала сезон на вершині рейтингу UCI. У 1994 році, ще до приходу Лефевра, Тоні Рьомінгер виграв Вуельту, Париж – Ніцца та Тур Країни Басків. Разом з Патріком у 1995 році до команди приєдналися його зіркові підопічні по GB-MG Maglificio: Мюзеув і Баллеріні. Всі вони були зірками одноденних гонок, і, попри те, що у 1995 році Рьомінгер виграв Джиро д’Італія, поява Лефевра та компанію назавжди змінила лице та пріоритети Mapei в сторону одноденних гонок.
Домінування на них було тотальним. На "Королеві класик", Париж – Рубе, Mapei у другій половині 90-х перемогла 5 разів за 6 років, при цьому тричі забираючи перші три місця на фініші. Роки йшли, всі головні зірки Mapei залишалися у складі, до них приєднувалися нові герої – Андреа Тафі, Оскар Фрейре, Паоло Беттіні та інші. Наприкінці 90-х стало очевидно, що команда перенасичена зірками першої величини, далеко на всі з яких отримували достатньо можливостей проявити себе. У той же час Скуїнці почав поступово скорочувати бюджет своєї суперкоманди.
Domo – Farm Frites
Усе це створювало ідеальні передумови або для розколу Mapei на дві частини, або просто для масового відтоку зірок у різні команди. В підсумку у 2001 році реалізувався перший варіант, при чому очолив розкол саме Лефевр, при тому, шо під кінець 90-х у ієрархії команди він піднявся від спортивного директора до генерального менеджера.
Патрік вирішив створити свою команду під назвою Domo – Farm Frites. Ключовою фігурою нового проєкту став Мюзеув, який перейшов із Mapei разом зі своїм багаторічним вірним зброєносцем Вілфредом Петерсом, а також Лайфом Хосте, Фредом Родрігесом і Акселем Мерксом – сином легендарного "Каннібала" Едді. Також команду підсилили чинний чемпіон світу Романс Вайнштейнс, Сервес Кнавен, Роббі МакЮен і легендарний французький гірник Рішар Віранк, який переживав непрості часи у кар’єрі після допінгового скандалу з Festina. У 2002 році до команди приєднався Франк Ванденбруке.
Успіхи прийшли одразу. У 2001 році Domo – Farm Frites у найкращих традиціях Mapei забрала всі три місця на подіумі Париж – Рубе, у 2002 році Мюзеув приносить Лефевру ще одну перемогу в "Північному пеклі", а Віранк ознаменував своє повернення красивою перемогою на етапі Тур де Франс із гірським фінішем на легендарній Мон Вонту.
Quick Step
Перші кроки
Здавалося б, для Лефевра у новому проєкті все іде добре. Проте у 2002 році Скуїнці придбав Сассуоло та вирішив зосередити усі свої зусилля (в тому числі фінансові) на футболі, припинивши фінансування Mapei. Цим і скористався Лефевр, який об’єднав свою Domo – Farm Frites і залишки Mapei, створивши нову суперкоманду, головним спонсором якої став бельгійський виробник підлог Quick Step. Саме ця команда і стала проєктом всього життя для легендарного бельгійця, у який він вкладав усю свою душу та зусилля протягом наступних 22 років.
Зібравши під своїм крилом більшість зірок двох своїх попередніх команд, Лефевр на цьому не зупинився. На початку 2003 року до команди із US Postal перейшов 22-річний талант, який на своєму дебютному Париж – Рубе у 2002 році сенсаційно фінішував у топ-3. Звали цього хлопця Том Боонен, і він на багато років наперед стане центральною фігурою та справжнім символом команди.
Свою нову команду Лефевр вирішив будувати за лекалами попередніх, зосереджуючись на класичних одноденках і перемогах на етапах Гран турів. Перший сезон для нового проєкту вийшов неоднозначним: Паоло Беттіні виграв Мілан – Санремо та групову гонку чемпіонату Італії, Рішар Віранк переміг на етапі Тур де Франс, завоював горохову майку найкращого гірника та навіть на один день (при чому, вперше в кар’єрі) приміряв жовту майку. Проте, на північних класиках Quick Step була бита Петером Ван Петегемом із Lotto. Дербі двох головних команд Бельгії зароджувалося саме тоді.
Створюючи нову команду, Лефевр надалі бачив центральною фігурою проєкту свого старого товариша, Мюзеува. Проте виявилось, що перемога на Париж – Рубе-2002 стала його лебединою піснею. У складі Quick Step "Фламандський лев" у 38-річному віці, переживши важку травм коліна, був блідою тінню самого себе, і завершив кар’єру в 2004 році не на мажорній ноті.
Золоті роки Боонена та Беттіні
Ставка Лефевра на Мюзеува не виправдалася, і саме тому підписання Боонена було доленосним рішенням – він став для команди рятувальним кругом. У 2005 році Том перетворився з просто перспективного одноденника та спринтера на зірку світового велоспорту першої величини, вигравши Тур Фландрії, Париж – Рубе, два етапи на Тур де Франс та групову гонку чемпіонату світу – неймовірний сезон.
Втім, колосальних успіхів у ті часи досягав не лише Боонен. Паоло Беттіні у 2004 році став олімпійським чемпіоном у груповій гонці, після чого по два рази ставав чемпіоном світу та переможцем Ломбардії. Мілан – Санремо-2006 виграв інший італієць, Філіппо Поццато. Втім, він вирости у суперзірку так і не зумів: та перемога так і залишилася для нього єдиною в кар’єрі на Монументах.
Що стосується самого Боонена, то у 2006 році він виграє Тур Фландрії вдруге поспіль, цього разу – у веселковій майці чемпіона світу. Проте на Париж – Рубе повторити успіх не вдалося: перемогу здобув Фабіан Канчеллара. Знаменний момент: то був перший гучний успіх "Спартака" на Монументах. У подальшому саме легендарний швейцарець стане головним суперника Боонена та всього Quick Step. Втім, пік кар’єри Канчеллари був ще попереду, а Quick Step після невдало сезону весняних класик у 2007 році зумів реабілітуватися на Тур де Франс: Боонен виграв ще два етапи та завоював зелену майку найкращого спринтера.
У 2008 році Quick Step повернув собі звання гегемона північних класик. Боонен двічі поспіль виграв Париж – Рубе, а на Турі Фландрії у 2008 та 2009 роках сенсаційно тріумфував Стейн Девольдер. І його успіхи – чудова демонстрація почерку роботи Лефевра. Бельгієць перейшов у Quick Step із Discovery Channel як універсал і перспективний багатоденник, проте Патрік миттєво зліпив з нього топового майстра північних класик.
"Вовча зграя": перехід у статус андердогів
Тим часом монстр під назвою Фабіан Канчеллара дозрів до того, щоб стати домінуючою силою у світовому велоспорті, і у 2010 році швейцарець просто катком пройшовся по Боонену на Турі Фландрії та Париж – Рубе, завдавши Тому, напевно, найбільш болісних поразок у його кар’єрі. Втрата спринтерських якостей, проблеми з наркотиками – кар’єра "Торнадо Тома" поступово йшла на спад. 2012 рік став його лебединою піснею: як і у своєму золотому 2005 році, він виграв Тур Фландрії та Париж – Рубе в один сезон. Проте зробив він це за відсутності травмованого Канчеллари, і всі прекрасно розуміли: протистояти здоровому та оптимально готовому "Спартаку" Боонен уже не здатен.
Все це ставило Лефевра перед новою, незвичною для нього реальністю: найсильніший гонщик у пелотоні на північних класиках тепер був не у його, і діяти з позиції сили Quick Step уже не міг. І, варто сказати, Патрік блискуче призвичаївся до нових обставин. Не маючи у своєму складі фаворита №1, він робив ставку не на якість, а на кількість. Лефевр виставляв на гонку декількох претендентів другого ешелону, які вели боротьбу по-командному гнучко та винахідливо: участь у ранніх відривах, численні атаки з усіх боків. За такий стиль ведення гонок Quick Step отримав красиве та максимально влучне прізвисько: "вовча зграя".
Саме завдяки таким командним діям Quick Step свої перемоги на Монументах здобували Нікі Терпстра, Каспер Асгрен і Філіп Жильбер, якого Лефевр підібрав у статусі збитого льотчика та допоміг пережити другу молодість у кар’єрі. Такі успіхи виставляли на перший план саме тактичну майстерність Лефевра та його спортивних директорів – чистої води "тренерські" перемоги.
Зазначимо також, що у 2010 році команду Quick Step придбав чеський бізнесмен Зденек Бакала. Лефевр залишався генеральним директором проєкту та зберігав усю повноту влади, проте із власника команди перетворювався на найманого працівника.
Рай для спринтерів
Втім, наскільки б винахідливим з тактичної точки зору не був Quick Step на Монументах, Лефевр прекрасно розумів: виступаючи у ролі андердога, штампувати перемоги на найпрестижніших одноденках із такою ж регулярністю, як у 90-х та 2000-х, він уже не зможе. А, значить, потрібно шукати нові способи досягати гучних успіхів. І Патрік почав перетворювати свою команду на машину зі здобування перемог на етапах Гран турів, скориставшись тим, що ця ніша звільнилася після закриття HTC Columbia у 2011 році.
При чому, Лефевр зразу пішов з козирів і у 2013 році запросив у команду найкращого спринтера світу, Марка Кевендіша, який знаходився у пошуках нового місця роботи після невдалого експерименту зі Sky. Перший рік співпраці з британцем був досить плідним: 5 перемог на етапах Джиро та 2 – на Тур де Франс. Проте другий сезон вийшов невдалим: Кевендіш пропускав Джиро д’Італія та Вуельту, а з Туре зійшов у результаті падіння на другому етапі, у підсумку не принісши команді жодної перемоги на супербагатоденках за рік.
І саме в цей час у Лефевра почала повною мірою проявлятися нова риса характеру. Патрік, який протягом кар’єри ставився до ключових гонщиків своєї команди, того ж Боонена, як до рідних синів, перетворився на цинічного боса, який діє за принципом "незамінних людей немає". Співпрацю з Кевендішем у 2015 році припинили, на його місце запросили більш молодого Марселя Кіттеля, який за два роки приніс команді ще 7 перемог на етапах Тур де Франс. Співпрацю з німцем припинили, оскільки він вимагав різкого підвищення зарплати.
На місце Кіттеля прийшов Фернандо Гавірія, далі були Елія Вівіані, Сем Беннетт, повернення Кевендіша, Фабіо Якобсен… Лефевр міняв штатних спринтерів, немов рукавички, відмовляючись від них як від відпрацьованого матеріалу, щоразу як у їх кар’єрі наставав спад, або коли вони вимагали підвищення зарплатні. Проте команда від цього не страждала: кожен з них, приходячи в Quick Step, приносив проєкту багато перемог.
Самі спринтери також були готові до такого формату співпраці, оскільки були впевнені: роки, проведені у команді Лефевра, будуть для них найкращими у кар’єрі: Патрік створив ідеально злагоджений спринтерський поїзд, у якому перемагати міг будь-який сильний фінішер. Статистика більш ніж красномовна: Кіттель, Вівіані та Якобсен після відходу з Quick Step на трьох більше не здобули жодної перемоги на Гран турах, Гавірія – лише одну за 7 років, Сем Беннетт і Кевендіш – по дві.
Поява Алафіліппа
Втім, було б неправильно говорити, що Лефевр перетворився на цинічного та бездушного боса: у нього з’являлися нові гонщики, до яких він ставився як до рідних синів. Перш за все, це Жуліан Алафіліпп. Він з’явився у системі Лефевра у 2013 році, потрапивши спочатку до Etixx IHNed – молодіжної команди Quick Step. Вже за рік француз опинився в основній команді, розпочавши свій шлях до статусу однієї із найяскравіших зірок світового велоспорту.
Перемоги на Мілан – Санремо, Страде Б’янке, три титули переможця Флеш Валлонь, два титули чемпіона світу в груповій гонці, перемоги на етапах Джиро та Вуельти, 6 перемог на Тур де Франс та горохова майка гірського короля у 2018 році – далеко не повний перелік успіхів, яких досягнув Алафіліпп у статусі гонщика Quick Step. Проте, як тільки у кар’єрі Жуліана настали непрості моменти – Лефевр не панькався і з ним: публічна критика, звинувачення у надмірній любові до алкогольних напоїв і в тому, що француз не відпрацьовує своєї величезної зарплати. І для Алафіліппа 2024 рік, як і для самого Лефевра, став останнім у проєкті: провівши усю кар’єру в структурі Quick Step, він переходить у команду Фабіана Канчеллари, Tudor.
Лефевр і генеральщики
Протягом усієї кар’єри Лефевра його пріоритети були зосереджені навколо найпрестижніших одноденних гонок та окремих етапів супербагатоденок. Стосунки Патріка з генеральними класифікаціями Гран турів завжди були досить прохолодними. Рішар Віранк, який був однією з головних зірок проєкту в перші роки існування Quick Step, на той час уже був занадто віковим, щоб претендувати на загальний залік Тур де Франс: він обмежився завоюванням двох майок гірського короля та перемогами на окремих етапах.
Хуан Мануель Гарате у команді Лефевра перетворився на мисливця за окремими етапами, обмежившись лише сьомим місцем на Джиро д’Італія-2006, співпраця з талантовитим, але специфічним колумбійцем Хосе Рухано не склалася, а Кевін Зеельдреєрс так і не виправдав тих величезних авансів, які йому видали в молодості.
Роки йшли, і все частіше ходили розмови про те, що відсутність успіхів Лефевра у загальних заліках Гран турів – це наслідки невміння Патріка працювати з гірниками та багатоденниками, а не специфіка розподілу його пріоритетів. І у 2014 році бос Quick Step вирішив таки спробувати зробити ставку на багатоденника, запросивши зі Sky віцечемпіона Джиро, Рігоберто Урана. Вийшло непогано, у 2014 році колумбієць вдруге поспіль фінішував другим на "Корса роза". Проте після невдалого сезону-2015 сторони припинили співпрацю.
У 2019 році Алафіліпп завдяки ранній перемозі з відриву захопив жовту майку лідера Тур де Франс, і несподівано довго втримував її, у підсумку фінішувавши п’ятим у загальному заліку. Втім, усі розуміли, що це – імпровізація та разовий випадок, який, скоріше за все, більше ніколи не повториться. Звичайно, були голоси, які закликали Лефевра спробувати зліпити з Жуліана генеральщика, проте це не входило в їхні плани, і, як показало майбутнє, такий вибір був абсолютно вірним.
Евенепул: останній великий проєкт Лефевра
Останнім великим гонщиком-проєктом для Лефевра став його співвітчизник, Ремко Евенепул. Він розпочинав свій спортивний шлях у футболі, був капітаном юнацької команди Андерлехта та викликався до збірної Бельгії у своїх вікових категоріях. Проте у 17-річному віці Ремко зробив вибір на користь велоспорту та буквально зразу почав досягати значних успіхів, перетворившись на головного таланта покоління.
Евенпул домінував на юніорському рівні, виграючи найпрестижніші гонки з такою величезною перевагою, що на нього доволі швидко повісили ярлик "нового Едді Меркса". Боротьба за такого вундеркінда велась дуже серйозна, і виграти її зумів саме Лефевр.
І саме Ремко приніс Quick Step першу в історії перемогу в загальному заліку Гран туру, вигравши Вуельту-2022. Попри це, скептики сумнівалися у здібностях Евенепула як генеральщика, тому слова генерального менеджера "вовчої зграї" про те, що він хоче виграти з Ремко Тур де Франс, сприймалися неоднозначно. Тим більше, що зміна пріоритетів Лефевра призвела до того, що результати команди на споконвічній "своїй" території, північних класиках, останніми роками значно погіршилися, за що Quick Step отримував чимало справедливої критики на свою адресу.
Попри невдачу Евенепула на Вуельті-2023, Патрік не припиняв вірити у свого нового "золотого хлопчика", і вибудував сезон-2024 команди навколо підготовки лідера до "Великої петлі". Заради цьому генменеджер Quick Step уперше за багато років навіть вирішив не везти на Тур чистого спринтера, залишивши за бортом одного із найкращих фінішерів світу, Тіма Мерліра.
Евенепул посів на Турі третє місце, проте такий результат у протистоянні з двома інопланетянами, Тадеєм Погачаром і Йонасом Вінгегором, довів, що у Ремко як генеральщика є величезний потенціал. Оскільки велоспортом він почав займатися у досить пізньому віці, ймовірно, стелі можливостей бельгійця ми досі навіть близько не знаємо.
Останніми роками у шосейний велоспорт зайшло багато нових грошей, зокрема це стосується Red Bull, яка стала титульним спонсором команди Bora Hansgrohe. Бюджет оновленого проєкту значно збільшився, що дозволило австро-німецькій команді вийти на трансферний ринок. Свої зусилля вони спрямували саме на підписання Евенепула, пропонуючи йому зарплату в розмірі 10 мільйонів євро на рік. Це робило би Ремко найбільш високооплачуваним гонщиком світу, проте Лефевр вступив у свою останню велику битву в ролі генерального менеджера Quick Step, і виграв її, зумівши знайти для своєї головної зірки нефінансові стимули залишитися в проєкті.
Те, наскільки відчайдушно Патрік бився за Евенепула, і які грандіозні плані з ним будував на наступні роки – ще один доказ тому, що, цілком імовірно, Лефевр пішов на пенсію не за власним бажанням. На плечі його спадкоємців лягає дуже важкий тягар – замінити настільки легендарну та культову постать не лише для Quick Step, а і для всього світового велоспорту, не розгубити ту величезну спадщину та переможні традиції, які заклав 69-річний бельгієць у своєму дітищі.
1 Гран тур, 22 Монументи, 19 золотих нагород чемпіонатів світу, 124 перемоги на етапах Гран турів, майже 1000 перемог сумарно – колосальний послужний список Лефевра на чолі Quick Step, який робить його одним із найбільш успішних генеральних менеджерів у історії велоспорту. Колоритний і контроверсійний бельгієць іде на пенсію живою легендою.