Іво Бітетті — легенда Лаціо й чемпіон із регбі та водного поло, який заарештував Муссоліні

Навряд ім'я Іво Бітетті скаже вам багато. Це спортсмен зі спільноти Лаціо, син Оліндо Бітетті, який був дотичний до клубу якщо не з моменту заснування (бо на той момент йому було 13 років), то з перших років після.

Його родина мала аристократичне походження з Королівства Обох Сицилій — це державне утворення існувало певний час у XIX сторіччі, та об’єднувало Сицилію і південь Апеннінського півострова. Його столицею був Неаполь.

Але перенесемося в часі. У Франції добігає до завершення Олімпіада. Зокрема, вчора пройшли вирішальні зустрічі у водному поло серед жінок, а чоловіки розіграють комплект золотих нагород сьогодні. Іво досягав великих успіхів у цьому виді спорту, прославляючи в Італії ім’я клубу Лаціо, який і близько не обмежується футболом.

Гліб Скрипченко розповідає історію видатного спортсмена, а Чемпіон продовжує висвітлювати найважливіше у спорті й через призму історичного досвіду.

...Саме він, "лаціале" душею й серцем, заарештував Беніто Муссоліні 27 квітня 1945-го року. А за кілька місяців після, мабуть, головної події в житті, виграв у складі "орлів" чемпіонат Італії з водного поло.

LazioWiki

Іво народився 11 лютого 1919-го року і починав спортивний шлях як плавець. Тренувався на легендарному стадіоні "Фламініо", котрий у наші дні президент Лаціо Клаудіо Лотіто постійно обіцяє реконструювати і зробити домівкою "б’янкочелесті" недалеко від самого центру Рима.

Але плавання та водне поле — не єдині сфери занять Бітетті. Також він займався регбі. У сезонах-1947/1948 та 1948/1949 Іво виграв чемпіонат країни і з цього виду спорту, граючи за команду Регбі Рома. Зважаючи на назву, варто уточнити, що цей клуб не мав і не має жодного стосунку до футбольного клубу Рома, та має інші кольори.

Та повернімося до основного сюжету. У 1943-му році, після капітуляції Італії, Іво звільнився з військової служби, яку через плеврит проходив у кабінетах. Він оселився неподалік швейцарського кордону, адже Рим не був найбезпечнішим місцем для проживання.

У тих краях на півночі Італії Бітетті познайомився з бійцями "Бригад Гарібальді" — партизанами, котрі боролися за звільнення країни від німецько-нацистських окупантів. Вони зображували на прапорі Італії червону зірку та називалися на честь великого об’єднувача Італії.

Тут варто зазначити — нема жодних свідчень, що Бітетті сповідував комуністичну ідеологію — безперечно, таку ж нелюдяну, як нацизм і фашизм. І ми як українці відчули це, на жаль, дуже сильно. Іво точно був противником режиму Муссоліні та нацистської окупації земель своєї Батьківщини, й активна протидія цим злим силам на Апеннінах дуже часто відбувалася, на жаль, саме з боку лівих сил, а не ліберальних чи консервативних. Контекст виключно такий.

LazioWiki

Комунізм — зло, а люди, які його сповідували, були так само одурманені, як і ті, що сповідували нацизм і фашизм. Власне, аналогічно лунатиме й про теперішній час.

Тож німці масово тікають за межі Італії. Іво був дуже розумною людиною — зокрема, мав вищу економічну освіту й знав німецьку мову. Як тільки друзі з числа партизанів подзвонили Іво й попросили допомогти — він на велосипеді прибув на місце. Іво був перекладачем партизанів, тож саме він вів із німцями всю комунікацію, наказував складати зброю, ставив уточнюючі питання.

Власне, складання зброї було єдиною вимогою італійців до німців. Ті не заперечували. Бітетті записував імена та прізвища окупантів, аж тут почув рідну італійську. Спочатку зі сторони німців пішли відмазки про сп’яніння й погане самопочуття одного з їхніх вояків.

Обеззброєні німці ніяк не могли завадити спробам Іво та його побратимів перевірити, чи нема тут якоїсь підстави. Коли один з італійців торкнувся цієї персони — з неї злетіла каска. Тоді все стало на свої місця.

Так, в кінці колони з двох сотень гітлерівців був один їхній вірний союзник — так званий "дуче". Людина, що привела Італію до політичних репресій та вбивств інакомислячих, вела загарбницькі війни за кордоном, довела до окупації та військових дій на самій території Італії. І робила це, використовуючи маніпуляції, самовільно трактуючи історію та сіючи ненависть. Постійно.

Іво, котрий на той час був абсолютно цивільною людиною, одразу повідомив про "знахідку" командира дивізії з позивним Арденте, й згодом у цей день Муссоліні помістили до місцевого готелю в Донго, що в провінції Комо регіону Ломбардія. Німців, до речі, всіх таки відпустили.

LazioWiki

Гадаю, чимало хто знає, що було наступного дня, 28 квітня, Муссоліні та його коханку Клару Петаччі одні комуністи-партизани в інших забрали й розстріляли. Якщо говорити конкретно, це зробив Вальтер Аудізіо. Далі їхні тіла було повішені в Мілані.

А зараз до деталі, яка може вас сколихнути.

Коли Бітетті арештовував дуче, в нього знайшли валізу з паперами. На запитання Бітетті Муссоліні відповів, що це секретні звіти "Інформаційної служби". Розповідає сам Іво:

"Муссоліні благав мене викинути все в озеро, щоб уникнути ускладнень для тих бідолах, які працювали над цим і чиї імена з'явилися на аркушах. Звернувшись до Арденте, я сказав: "Я не знаю, що робити... Я не розумію англійської...". Арденте погодився викинути валізу в озеро. Коли ми приїхали ввечері в Донго, де був маленький готель, де перебував Муссоліні, ми взяли маленький човен на середину озера і кинули цю синю валізу у воду, засунувши каміння всередину, щоби вона потонула.

Через рік Вінстон Черчилль з'явився на озері (насправді, це сталося вже на початку вересня 1945 року) з метою отримати своє листування з Муссоліні, де той обіцяв йому Ніццу, Савойю і Корсику (якийсь час ці французькі землі знаходилися в італійській окупаційній зоні) в обмін на вихід Італії з війни. Черчилль знав, що ці компрометуючі документи існують, і хотів їх отримати. Він поїхав туди, але йому сказали, що Муссоліні наказав викинути їх в озеро, де вода дуже глибока. Однак, Пертіні (соціаліст, майбутній президент Італії, а тоді – учасник опору і противник будь-яких перемовин із дуче) наказав його вбити".

Виходить, позбавлений будь-якої влади Муссоліні вмів вести перемовини з людьми зі зброєю, які ненавидять його понад усе в житті. І не пропади у водах та валіза — ой як багато цікавого ми би прочитали, і ой як багато людей, схоже, мали б іншу долю. Але навряд диктатор всерйоз переживав за цих персон — гадаю, він робив прохання викинути валізу суто на випадок, якщо виживе сам.

А головна цікавинка ситуації в тому, що про роль Іво світ дізнався далеко не одразу. Бітетті дав інтерв’ю на цю тему журналісту та історику спорту Марко Імпільї, але просив його не публікувати. Він посилався на купу божевільних навколо, які прославляли Муссоліні та сповідували фашизм уже в ті часи, коли Італія стала на шлях демократії.

LazioWiki

Також Іво було неймовірно боляче за новий імідж Лаціо, який створили ультраправі фанати. Зокрема, тут мова про угрупування Іррідучібілі, яке з часом почало займати північну трибуну "Стадіо Олімпіко". Вони трактували на свій лад історію клубу, який в часи фашизму не пішов на об’єднання в Рому за наказом злочинної партії. І який, скажемо поміж слів, у 1974-му році виграв своє перше скудетто на чолі з Томмазо Маестреллі, котрий в роки Другої світової втік з італійської фашистської армії та приєднався до партизанів.

Бітетті любив Лаціо до кінця своїх днів. Зокрема, займаючись справами ветеранів і легенд клубу. Схоже, своїм небажанням висвітлювати історію він натякав, що якщо публічно її розповість, фанати ультраправих поглядів оголосять його ледь не ворогом клубу і будуть щонайменше надсилати погрози.

Все про цю історію Іво Бітетті розповів лише 12 серпня 2002-го, рівно за півтора роки до смерті. Вона знайшла купу підтверджень, адже з подій на той момент минуло ще не так багато часу, і названі ним позивні та описи людей збігалися зі свідченнями та письмовими згадками, знайденими із сили-силенної інших джерел. Та й більш за все Бітетті просив ніде своє інтерв’ю не публікувати, тому вигадати щось задля власної слави однозначно не було його метою. Аудіо й текст розмови були поширені вже після його смерті…

Помер Бітетті 12 лютого 2004-го, за день після свого 85-річчя. Крізь усе життя він проніс героїчну історію, бо важко уявити, чи не опинився би без його допомоги мерзенний диктатор десь на затишних пляжах у теплих краях.

А ще Іво проніс любов до Лаціо – клубу, чиї небесно-блакитні кольори історично символізують Грецію, батьківщину Олімпійський ігор. І це прекрасно, що в нього і зараз є чимало тифозі, які намагаються змінити образ "б’янкочелесті", створений фашистськими фан-угрупованнями. Хоча ті, на жаль, іноді й досі подають сигнали…

Гліб СКРИПЧЕНКО, для Чемпіона