Вероніка Марченко: Дуже хотілося потрапити на Олімпіаду командою
Українська стрілкиня з лука Вероніка Марченко розпочала виступи у кваліфікації Олімпіади-2024. Українка набрала 657 очок та отримала 25-й номер посіву. В 1/32 фіналу суперницею Марченко стане 19-річна дебютантка Олімпійських ігор, представниця Китайського Тайбею Лі Чай Ци.
В олімпійському селищі Вероніка Марченко відповіла на запитання журналістів. Слова 31-річної українки передає кореспондент Чемпіона Максим Розенко.
— У нас була одна дівчинка, Анастасія Павлова. Я взяла ліцензію на Європейські ігри першою. Потім вона також взяла ліцензію. Але в нас могла бути тільки одна. І ліцензія була одна, між нами обирали, на той момент Настя була сильніша, тому на Європейських іграх їй надали перевагу.
— А на Олімпійські ігри вона не змогла ліцензію взяти?
— На Олімпійські ігри — так.
— Як взагалі сталося, як ви зібралися на те, щоб в останньому турнірі, де можна було відібратися, ви взяли ліцензію. Як тоді налаштовувалися, які були думки?
— Дуже хотілося взагалі командою потрапити на Олімпіаду. Я завжди їздила в складі команди. Це ще один шанс на медаль, ще одна вправа, тому дуже хотілося командою. Ми були весь час близько-близько і весь час нам трішечки не вистачало. Насправді дуже хотілося, щоб хтось представляв жіночу команду. Я переймалася цим і дуже старалася, щоб завоювати цю ліцензію, бо це важливо і для України, і для мене особисто, і для нашого виду спорту також.
— Як ви налаштовувались, що собі сказали?
— Я не можу сказати, що я щось собі прям говорила. Старалася себе заспокоювати, тримати себе в руках, тому що брати ліцензії насправді досить складно. У нас цього разу дуже змінилися правила, зробили цей відбір жорстким. Раніше в нас треба було потрапити у вісімку, і командою також можна було легше взяти. А зараз це тільки медальні місця. На чемпіонаті світу минулого року було тільки три ліцензії командні. А нас було 160 жінок, наприклад, і там для 50 команд. То дуже складно. Тому вже я розуміла, що це останній шанс. Я себе настроювала, що треба робити максимум того, що я можу. Загалом в мене виходило. Головне було зібратися і на кожен постріл змусити себе зробити якнайкраще, як це можна.
— Який постріл вирішував все? Це не завжди останній, буває таке, що якийсь запалив?
— Ну, скажімо так, я перемагала цей спаринг, і в останній серії переможній мені потрібно було попасти 10 — тоді я перемагаю або продовжую далі. Тобто в мене був ще шанс продовжувати далі. І я попала цю десятку і якраз дуже вона мені допомагала, щоб вже це все закінчити. Бо так би я далі змагалася і вже не відомо, як би далі було. Надіюсь, що нормально, але загалом я попала 10 — і все закінчилося.
Вероніка Марченко
— Як ви святкували?
— Олімпійська ліцензія — це, звісно, круто, але це не кінець, тому на цьому святкування ніякого не було. Я не вважаю, що це щось таке, на чому треба сильно зупинятися. Так, це дуже важливо, але далі треба було продовжувати тренуватись, тому ми й продовжували. Не так багато часу в нас залишалося до Олімпійських ігор, буквально місяць, тому не можна розслаблятися в такий момент, скажімо так.
— От ви так кажете, і мені здається, що у нас спочатку, на момент повномасштабної війни, цінності змінилися і до ліцензії, і до спорту, до всього по-іншому почали ставитись.
— Можливо, і так. Я, наприклад, більше відчуваю відповідальність. Я завжди хотіла олімпійську медаль, а зараз ще хочеться, щоб і весь світ бачив, що Україна сильна і вона бореться на всіх фронтах. Це досить важливо для України — здобути олімпійську перемогу.
— Які подальші стратегічні плани? Чи це буде залежати від виступу на Олімпіаді?
— Я думаю, що залежатиме, так. Але наразі я не збираюсь там закінчувати, бо я це дуже люблю і це моє життя. Тому я буду далі цим займатися. Я не можу зараз сказати, це все залежить в принципі від результатів, від олімпійських результатів. І я стараюся не заглядати. Можу сказати, що з початку війни змінилось те, що далеко неможливо планувати. Тобто хочеться зробити тут і зараз, а там вже як буде.
— У вашому виді спорту ще не повернули росіян? Йдуть якісь розмови?
— Вони хочуть, вони пробиваються. Більше білоруси хочуть, подають на наступний. Вони на чемпіонат Європи хочуть пролізти. Подають людей, які ніяк не прилеглі до ніяких там структур військових. Хочуть, щоб там хоча б когось допустили, але поки що, слава Богу, ні. Я сподіваюся, що їх так і не допустять. Тому поки що все робиться, щоб їх не було і дуже добре, що їх немає, вони не заслуговують на це.
— Але ви зараз з кінцями повернулися, ви ж зі Львова наскільки я розумію, правильно?
— Так, ми відразу повернулися всі, хто там був, з різних міст, там були із Сум, і Настя, яка з Каховки, вона наразі проживає в Чернівцях. Всі повернулися додому. У Львові досить безпечно, але все одно буває. Все одно вдома краще, вдома спокійніше, вдома стіни допомагають.
Вероніка Марченко
— Генератор є?
— Так. Є. Нікуди ж без нього. До зими готуємося. У мене є можливість хороша, хоч і не найкраща, але хороша можливість тренуватися. Світло в нас не виключають. Хотілося б, звісно, більше простору, але в нас горів зал, і після цього трошки тіснимося, але нам дають найкращі можливі умови.
— Мені здавалося він давно згорів.
— Так. Ну, зал був дуже великим, і це приміщення, ця будівля була досить великою, тому відбудовувати його зараз досить складно. Нам дали місце на стадіоні тренуватися літом, зимою ми тренуємося на велотреку, нам виділили місце, тому тренуватися є де, і це добре. Світло там теж є, тому що це така досить велика установа, деколи буває всяке, але, скажімо так, мій вид спорту не вимагає якогось світла, я можу вдень постріляти при денному світлі, і це чудово, що я можу тренуватися в принципі в будь-яку погоду, в будь-який час.
— Встигли щось тут подивитися?
— Я ще не дуже встигла, тому що ми приїхали 22-го числа ввечері. Поки розмістилися, поки туди-сюди, нічого там дуже не бачила. На наступний день ми вже поїхали відразу, трошки відпочили, поїхали на тренування. Цілий день провели на полі. І ввечері вже ніде не гуляли, тому що теж треба було відпочити перед пристрілкою. Поки що до сьогоднішнього дня ми старалися набиратися сил, бо ми перші починаємо, так, досить швидко. Ми приїхали за 3-4 дні, тому ми старалися відпочивати. Зараз у нас буде час декілька днів, то ми може десь пройдемось.
— Ви погоду моніторите?
— Так, це дуже впливає. Ми моніторимо і просто готуємося до того. Наразі сьогодні була досить хороша погода, без опадів, це вже добре. Бо в нас змагання не зупиняються, не змінюються. Дощ, вітер, град. Хіба якщо гроза сильна та блискавка, тоді можуть зупинити. А так то в нас постійно змагання проводяться і це дуже впливає. Всі погодні умови впливають на політ стріли. Треба це все враховувати. І вітер — це одна з найгірших штук, тому що з ним важко боротися, скажімо так, і важко вгадати. Звісно, ми знаємо, що робити, але протягом 70 метрів він може змінюватися. Тому вітер — це важливо.