Лузан: Я відчувала, казала Насті, що ми можемо фінішем здивувати і так вийшло
Українські веслувальниці Людмила Лузан та Анастасія Рибачок здобули срібну медаль у каное-двійці на дистанції 500 метрів на Олімпійських іграх 2024.
Після виступу дівчата поспілкувалися зі ЗМІ про гонку та емоції.
— Дівчата, це був крутий фініш, але, чи відчували, що так багато програвали на половині дистанції?
— Лузан: Відчували. Ми з самого початку домовилися, що ми ні на кого не дивимося і робимо свою роботу. Якщо всі виїжджають, ми не лідери, ми все одно виконуємо свою роботу і від 200 м йдемо на фініш та віддаємо все, що у нас є. Так і вийшло. Справді, після 200 м я відчувала, що з кожним гребком ми зближуємося і зближуємося. Я не розуміла, що коїться і це неймовірні емоції, що ми здобули цю медаль. Знову підтвердили своє срібло на других Олімпійських іграх, не віриться, чесно.
— Вже коли наближалися до фінішу, відчували, що обходите інші екіпажі?
— Лузан: Відчували. Але, все одно тримали голову вниз, гребли та віддавали все. Це неймовірно, ми досі не віримо, що нам це вдалося.
— Рибачок: Ми завжди знаємо, що останні 200 м всі екіпажі витерплюють на зубах, вигрібають, як можуть, наша друга половина — наша фішка. Ми навпаки можемо злегка пройти першу, а у другій максимально додаємо і це працює досі. Ми користуємося цим.
— У вас була, мені здається, найбільша інтенсивність у другій половині, здавалося, що ще 50 м і китаянки будуть позаду.
— Рибачок: А ми багато програли?
— Ні, результати дуже щільні. До того ж з Канадою у вас був фотофініш, тобто срібло та бронза визначалися на фотофініші.
— Рибачок: Я дуже хочу подивитися.
— А ви не бачили, що у вас фотофініш?
— Рибачок: Ні. Ми взагалі не бачили.
— Лузан: Ми просто зійшли з дистанції, стали і навіть не вірили, я подумала, що я знову сплю.
— У канадійок ви виграли 0,06, а китаянкам поступилися 1,49.
— Лузан: Ну ми їм менше програли, ніж у Токіо.
— Рибачок: Але, знаєте, прикладом бере те, що мене рік не було. Люда три роки без перерв працювала, в Україні війна і, мені здається, ми зробили максимально.
— Лузан: Ми зробили все, що могли, ми залишили себе повністю на цій дистанції.
— Рибачок: У нас така підтримка, кричать трибуни, вдома рідні та близькі вболівають, тренери трусяться, чоловік з розуму сходить на трибунах, дитина вболіває…
— О, це усі бачили. Для вас, за відчуттями та емоціями, яка відмінність від того, що було в Токіо?
— Лузан: Зовсім все по-різному.
— Рибачок: Якщо чесно, зараз більше емоцій, хочеться від цього плакати. Це друга Олімпіада. Мене посадили в цю двійку назад після декрету із розрахунком на те, що будуть медалі. І так хотілося всім довести, що це зробили не дарма, що у мене повірила напарниця, тренери і мій чоловік з батьками, для мене ця медаль на вагу золота. Наші захисники, моєму чоловіку пишуть знайомі з фронту, що хвилюються за нас, вболівають, це не може нас не мотивувати. Це додає нам неймовірної сили.
— Лузан: Ми коли їхали в Токіо, тоді була ще така дитяча мрія — Олімпіада. Ми були такі наївні, хочемо перемоги на цих змаганнях. Зараз ми справді відчували велику відповідальність перед нашою країною, нашими захисниками. Нам хотілося якнайкраще виступити, щоб підняти прапор. Звісно, хотілося, щоб пролунав гімн, але хочеться, щоб про Україну говорили, що ми незламні, сильні, ми боремося і при будь-яких умовах ми будемо доводити, що Україна є і завжди буде. Дійсно, ця медаль дуже важлива для нас, для нашої країни і ми неймовірно щасливі.
— Рибачок: Нашу двійку запамʼятають на все життя після другої Олімпіади. Ми бʼємо рекорди.
— На одиночку сил вистачить?
— Рибачок: Знаєте, я думаю, що на одиночку ми підемо більш сконцентровані, бо вже є медаль і не буде такого хвилювання, як раніше. Ми підемо, як срібні призерки Олімпіади і зробимо все, що в наших силах.
— Ви наче набирали оберти з першого заїзду.
— Лузан: Так, ми так спокійно, не хотіли привертати увагу і думаємо, ну все, на фінал ми зберемося і віддамо всі сили.
— Рибачок: Ми виходили з води, а нам тренер каже: "Молодці, не привертайте увагу, нехай, взагалі, не думають про вас".
— Лузан: Ми собі не переживали, жартували, налаштовувалися, ми знали, що все, що від нас залежало, ми зробили на підготовці. І зараз потрібно на максимум вийти та віддати дистанцію: раз і все. Так і склалося.
— Ваш фініш — це як у фільмах, коли всі у напрузі до останнього моменту.
— Рибачок: Це наша фішка. Насправді ми у собі не сумнівалися, що ми віддамо всі сили. Ми навіть думали про те, що може бути 4-5 місце, але ми віддамо всі сили, ми перед собою будемо чисті та не буде такого, що десь недопрацювали, чогось не вистачило. Вийшло так, що ми надмаксимально відпрацювали на фініші.
— Лузан: Я навіть відчувала, казала Насті, що ми можемо фінішем здивувати і так вийшло.
— Рибачок: Я вам кажу, людина-екстрасенс.
— Перед стартом півфіналу помітив, що ви посміхнулися начебто, ви щось знали?
— Лузан: Ні. Знаєте, я просто була спокійна через те, що я знала, що це дистанція, як розминкова, ми пройдемо, свою роботу зробимо і з задоволенням чекатимемо фіналу. Тому у мене був спокій, впевненість у нас, не сумнівалася зовсім.
— Рибачок: У нас завдання на півфінал було потрапити у фінал.
— Що ви робите в період між півфіналом та фіналом?
— Рибачок: Відпочиваємо. Налаштовуємо один одного, підбадьорюємо, думаємо, які переваги у нас є, що потрібно робити, що ні, спілкуємося. Немає якоїсь напруженої обстановки.
— Лузан: Ми не тиснемо одна на одну, навпаки, хочеться з кожного зняти напругу.
— Рибачок: Так, щоб вільніше вийти на старт. Бо, знаєте, коли починаєш хвилюватися, трусить, ти вже не збираєшся з думками і силами, щоб вийти та показати максимум. Ми себе розслабляємо.
— Лузан: Робимо те, що маємо робити.
— Людмило, у вас підвіска з олімпійськими кільцями, давно вона у вас зʼявилася?
— Лузан: Це мені подарували на день народження.
— Цього року?
— Лузан: Так.
— Тобто на щастя?
— Лузан: Так, я дуже люблю її.
— З приводу ставлення на цих Іграх? Казали заклеїти щось на човні, ще якісь нюанси, поясните?
— Лузан: Ми не знали, що такі правила були ще задовго, що не можна писати нічого, окрім своєї країни. Тобто ні під яким наголосом, хто я і звідки, просто можна написати "з України". І ми вже з розумінням поставилися, звісно, ми засмутилися, що так. Ніхто цього не очікував, але, якщо такі правила і вони були вже давно, ми вже на цей момент нічого не змінимо.
— Рибачок: В принципі, це мій єдиний човен, який я сюди привезла. В мене немає ні додаткового, ні запасного, але дякую напарниці, вона взяла стільки всього, що на всю збірну вистачить.
— А скільки всього?
— Лузан: Я привезла сюди два човни і один мені привезла фірма якраз на дистанцію і ми змогли замінити, спробувати.
— Як вам у човні Люди?
— Рибачок: Якщо формально, то у нас одинакові човни, однакові розміри, модель, ми з нею ганяємо на ідентичних човнах. А якщо говорити про те, що я сіла в човен, в якому вона взяла медаль, то я тоді про це не думала. Я вже потім збагнула: "Блін, вона віддала мені човен, в якому в Токіо ганяла". Як то кажуть, якщо наше, то заберемо. Незалежно від човна чи ще чогось, ми готувалися, ми показали.