Від поразки Україні на Олімпіаді до трьох фіналів чемпіонату світу поспіль: секрети розвитку швейцарського хокею
У 2004 році Леонід Буряк після вильоту київського Динамо від Туна подарував українським уболівальникам фразу: "Швейцарський футбол зараз на підйомі". Згодом вона стала справжнім афоризмом.
Цю фразу інтерпретували по-різному. Збірна України кілька років тому після не надто переконливих матчів із Мальтою переродила її в устах фанатів у "Мальтійський футбол на підйомі", а житомирське Полісся рік тому змусило напівжартома, а подекуди й напівсерйозно, говорити про підйом футболу в Андоррі.
Втім, зараз мова піде не про футбол Швейцарії та його підйом, застій чи стагнацію. Говоритимемо про хокей у цій країні. Адже ще кілька десятиліть тому швейцарська збірна вважалася командою, для якої вихід до плейоф уже був успіхом. Тепер же маємо три поспіль фінали чемпіонату світу.
Чи дійсно Швейцарія не вважалася топом?
Так. Усі свої ранні медалі – срібло 1935 року та кілька бронзових нагород у період із 1930 по 1953 роки – команда здобула в епоху, коли чемпіонат світу налічував лише 5-8 учасників, а Канаду чи США нерідко представляли не професіонали найвищого рівня, а студенти.
Ба більше, у середині 1990-х "Наті" взагалі виступали в другому за силою дивізіоні світового хокею.
Поверненню до еліти сприяли одразу два фактори. Перший – чемпіонат світу 1998 року мав пройти саме у Швейцарії, тому господарі в будь-якому разі отримали б місце серед найкращих. Другий – Міжнародна федерація хокею вирішила розширити елітний дивізіон із 12 до 16 команд.
Цікаво, що вже після повернення до еліти "хрестоносці" сенсаційно стали четвертими. Щоправда, ця історія потребує контексту. За весь турнір швейцарці здобули лише дві перемоги та одну нічию в дев'яти матчах, завершивши чемпіонат із різницею шайб 18:31. Їм просто щастило на суперників.
На наступних світових першостях команда закріпилася в статусі міцного середняка, який регулярно залишався в еліті, але без серйозних претензій на медалі.
З 1998 по 2007 рік серед найсильніших виступала і збірна України. Однак "синьо-жовті" та "червоно-чорні" перетнулися лише на чемпіонаті світу 2006 року. Тоді перемогу святкували швейцарці, але далася вона їм непросто – 2:1. Легендарний Андрес Амбюль закинув шайбу в меншості, а українці навіть перекидали суперника – 26:25.
А на єдиних в історії незалежної України Олімпійських іграх у Солт-Лейк-Сіті наша збірна взагалі обіграла швейцарців із рахунком 5:2.
І тут виникає головне питання: як сталося так, що дві приблизно рівні на той момент хокейні держави пішли настільки різними шляхами? Одна, пройшовши навіть через третій дивізіон, сьогодні святкує перше за два десятиліття повернення до еліти. Інша – за останні 13 років уже вп'яте виходить до фіналу чемпіонату світу.
Що, чому і як? Від інфраструктури та ліги до розвитку молоді
Насправді з інфраструктурою в Швейцарії проблем не було вже давно.
Як уже згадувалося, країна приймала чемпіонат світу у 1998 році. До цього турнір проходив тут і в 1990-му. Незмінним господарем залишався Цюрих, тоді як другим містом спочатку був Берн, а через вісім років його змінив Базель.
Сьогодні в елітній National League виступають 14 клубів. Майже половина арен місткістю понад 5 тисяч глядачів була побудована вже у XXI столітті.
До найсучасніших належать "Tissot Arena" (2015), "Vaudoise Arena" (2019), "Gottardo Arena" (2021), а головна арена чемпіонату світу 2026 року – "Swiss Life Arena" – офіційно відкрилася в листопаді 2022 року.
Український хокей навіть у довоєнні часи міг лише мріяти про такі масштаби інфраструктури.
Чемпіонат місцевих зірок, притулок для "ексенхаелівців" і головний донор збірної
Сьогодні чемпіонат Швейцарії заслужено вважається однією з найсильніших ліг Європи. Але так було далеко не завжди.
Фінська, шведська та чеська ліги тривалий час виглядали привабливіше. Там концентрувалися найкращі місцеві таланти, перспективна молодь і якісні легіонери з Північної Америки. КХЛ і російський хокей упродовж багатьох років вигравали конкуренцію завдяки фінансовим можливостям газових і нафтових компаній.
Звісно, і в National League вистачало канадців, американців та представників інших країн. Проте довгий час місцевий чемпіонат залишався насамперед базовою лігою для збірної Швейцарії.
Наприклад, на чемпіонаті світу 1998 року лише 20-річний Давід Абішер провів сезон у Північній Америці. Решта 22 хокеїсти представляли клуби внутрішнього чемпіонату.
Важливим моментом став локаут в НХЛ у сезоні-2004/05. Велика кількість європейських гравців повернулася додому. Російські клуби активно переманювали зірок високими зарплатами, однак чимало відомих хокеїстів обрали саме Швейцарію.
Джо Торнтон, Рік Неш і Ніклас Хегман стали частиною чемпіонського складу Давоса. Особливо тепло країну згадував Торнтон. Легенда Бостона та Сан-Хосе настільки комфортно почувався у Давосі, що повертався сюди ще у 2011 та 2019 роках, неодноразово відзначаючи високий рівень місцевої ліги, чудову організацію та умови для розвитку хокею.
Фінансування місцевих клубів
Аналітична компанія Tandfonline.com провела дослідження, в якому вивчила систему фінансування хокейних клубів Швейцарії, що виступають в елітному дивізіоні, але представляють різні кантони. Відповідно, клуби працюють у різних правових та податкових умовах залежно від регіону, в якому базуються.
Швейцарський хокей повністю перейшов на професійні рейки у 1990-х роках. Це дозволило клубам Національної ліги суттєво наростити бюджети – із середніх 4 мільйонів швейцарських франків на початку десятиліття до 8 мільйонів наприкінці 1990-х. Уже в середині 2000-х бюджети провідних організацій перевищували 15 мільйонів франків.
Наприкінці 1990-х років ліга зробила ще один важливий крок у напрямку професіоналізації, зобов'язавши клуби перейти на модель товариств з обмеженою відповідальністю.
Ринкове середовище, зокрема розмір і добробут міста чи регіону, є критично важливими для фінансового потенціалу клубу. Команди з великих і заможних центрів, таких як Цюрих або Женева, мають значно ширшу базу потенційних уболівальників із високою купівельною спроможністю, а також більше можливостей для залучення місцевих спонсорів і партнерів.
Кількома абзацами вище вже згадувалося, що значна частина сучасних арен була побудована відносно нещодавно. Важливо розуміти, що клуби не фінансували ці проєкти самостійно.
ХК Лозанна виступає на "Водуаз Арені", яка є частиною великого спортивного комплексу вартістю 248 мільйонів швейцарських франків. До нього також входять ковзанки, басейни, тенісні та інші спортивні об'єкти. Проєкт фінансувався муніципальною та кантональною владою, тоді як лише 24% витрат покрили приватні інвестори.
У 2022 році Цюрих Лайонс переїхали на "Свісс Лайф Арену", будівництво якої коштувало майже 200 мільйонів швейцарських франків. Цей проєкт, навпаки, був майже повністю профінансований приватним капіталом.
Нова арена ХК Біль також стала частиною багатофункціонального спортивного комплексу. Її побудували в рамках державно-приватного партнерства, де місто Біль виділило 68 мільйонів франків із загальної вартості проєкту в 200 мільйонів.
Усі клуби National League, окрім трьох, продали права на назву своїх арен великим корпораціям, переважно зі страхового та банківського секторів. Це також є важливою статтею доходів і дозволяє суттєво поповнювати бюджети.
Більшість клубів ліги належать або контролюються відомими місцевими підприємцями та бізнес-групами.
Цюрих Лайонс належать двом впливовим бізнесменам – президенту клубу та основному акціонеру Вальтеру Фрею, а також Петеру Шпулеру. Єдиним акціонером Женеви-Серветт є Genève Sport – дочірня структура Fondation 1890, що входить до Фонду Ганса Вільсдорфа, засновника та власника бренду Rolex.
Амбрі-Піотта спирається на широку мережу місцевих акціонерів через клуб донорів, створений у 2002 році двома сотнями підприємств регіону. Аналогічна модель працює і в Рапперсвіль-Йона, де налічується понад 1500 акціонерів.
Лангнау Тайгерс підтримують троє великих місцевих акціонерів – підприємців із регіону Емменталь. Берн протягом багатьох років контролює група інвесторів на чолі з Гансом Дітріхом – розробником популярного податкового програмного забезпечення.
Основним акціонером Фрібур-Готтерона є місцевий банк Banque Cantonale de Fribourg.
Вагомим джерелом доходів залишається й відвідуваність домашніх матчів. Наприклад, ХК Берн уже 18 сезонів поспіль є найвідвідуванішим хокейним клубом Європи. У середньому його матчі збирають 16 290 глядачів. Навіть 12-тисячна "Свісс Лайф Арена" в Цюриху регулярно приймає понад 9 тисяч уболівальників на іграх "левів".
Важливу роль відіграє й спонсорський ринок. Клуби активно монетизують рекламу на джерелах доходів різного рівня – від логотипів на джерсі та шортах до брендування льоду, бортів, програмок до матчів та рекламних конструкцій усередині арен.
У деяких клубів кількість спонсорських угод перевищує 200 за сезон. Серед партнерів є як великі концерни, так і локальний бізнес – ресторани, кав'ярні, автосалони чи барбершопи.
На початку 2000-х років Міжнародна федерація хокею (IIHF) та НХЛ уклали трансферну угоду, відповідно до якої клуби отримують компенсацію за від'їзд гравців до Північної Америки.
Наразі швейцарський клуб, який втрачає хокеїста через перехід до НХЛ, отримує компенсацію в розмірі 250 тисяч доларів США.
Додаткові виплати передбачені й за драфт молодих гравців. Розмір компенсації залежить від раунду, в якому хокеїста було обрано. Частина цих коштів надходить до Національної ліги, яка перерозподіляє їх між останніми чотирма клубами, що брали участь у розвитку гравця.
Після повномасштабного вторгнення РФ в Україну швейцарська ліга дозволила клубам розширити ліміт на легіонерів на два додаткові місця. Це ще більше підвищило конкурентоспроможність чемпіонату та його привабливість для іноземних хокеїстів.
Показовим є й той факт, що на чемпіонаті світу 2026 року, навіть якщо не враховувати збірну Швейцарії, саме National League стала лігою, яка делегувала найбільшу кількість хокеїстів до складів національних команд.
Жодного представника швейцарської ліги у своєму складі не мали лише США, Канада, Данія, Норвегія та Велика Британія. Фіни, які виграли "золото", викликали аж сімох хокеїстів. Шведи – шістьох із швейцарської ліги.
Підхід до дитячого та юнацького хокею
Кожен клуб у Швейцарії має власну вертикаль розвитку, де гравці часто проходять повний шлях – від дитячих команд до професійного хокею. Частина клубного бюджету обов'язково спрямовується на утримання тренерського штабу, льодової інфраструктури та функціонування юнацьких команд.
У категоріях U-16 та U-18 швейцарські клуби нерідко залучають перспективних хокеїстів із країн, де рівень розвитку хокею поступається провідним європейським державам. Наприклад, серед лідерів бомбардирських перегонів у чемпіонаті U-18 цього сезону були словенець, двоє італійців та француз.
Саме через швейцарську систему підготовки пройшли одні з головних талантів австрійського хокею останніх років – Марко Россі (9-й номер драфту НХЛ-2020) та Вінценц Рорер (75-й номер драфту НХЛ-2022).
19-річний Єгор Бузоверя – брат форварда національної збірної України Артема Бузовері – також поступово проходить усі щаблі розвитку в системі Базеля.
Чемпіонати U-18 та U-21 проводяться у кілька кіл, що дозволяє молодим хокеїстам регулярно отримувати ігрову практику, адаптуватися до конкурентного середовища та стабільно прогресувати протягом сезону.
Щороку за підтримки Швейцарської федерації хокею місцеві зірки беруть участь у майстер-класах і дитячих хокейних таборах. Наприклад, Кевін Фіала на своєму офіційному сайті повідомив, що цього року з 27 по 31 липня проведе в Цюриху серію тренувань для дітей віком від 8 до 15 років.
Протягом сезону юнацькі команди також регулярно відвідують гравці основного складу клубів. Це допомагає дітям відчувати зв'язок із професійним хокеєм, бачити своїх кумирів зблизька та підтримувати мотивацію до занять спортом.
"Кістяк" старіє. Зміна поколінь викликає тривогу
Водночас досягнення молодіжних збірних Швейцарії поки що не відповідають успіхам національної команди.
Збірна U-18 лише одного разу в історії здобувала медалі чемпіонату світу, а останніми роками переважно боролася за збереження місця в еліті. Варто нагадати, що на цьому рівні у найсильнішому дивізіоні виступають лише десять команд.
Минулого року швейцарці все ж вилетіли з еліти, але одразу повернулися назад. Молоді "Наті" набрали 14 очок у дивізіоні IA, а єдиною командою, яка змогла відібрати в них залікові бали, стала збірна України.
Команда U-20 у XXI столітті не здобувала медалей чемпіонатів світу, проте й опускалася до нижчого дивізіону лише один раз. Загалом швейцарці стабільно залишаються міцними середняками молодіжного світового хокею, але поки що не можуть зробити крок до статусу претендента на нагороди.
Ці тенденції частково відобразилися й на чемпіонаті світу 2026 року.
Середній вік збірної Швейцарії становив 29,6 року, що зробило її найстаршою командою турніру. Лише чотири гравці віком до 25 років набирали результативні бали.
Загалом молоді хокеїсти принесли команді 15 очок за системою "гол + пас" (6 шайб і 9 передач). На перший погляд цифра виглядає непогано, але варто враховувати, що підопічні Яна Кад'є закинули 48 шайб. Тобто внесок молодих гравців у результативність команди був відносно скромним.
Для порівняння, хокеїсти молодші за 25 років у складі Угорщини набрали 13 очок (2+11), а їхні ровесники зі Словенії – 12 (5+7). І це при тому, що обидві збірні провели лише сім матчів групового етапу.
Такі цифри справді можуть викликати занепокоєння. У Швейцарії чудово розуміють, що нинішнє покоління вже переписало історію національного хокею, однак головної мети – чемпіонського титулу – поки не досягло. І немає гарантій, що найближчими роками в команди буде настільки ж сильний склад.
Певною мірою це усвідомлюють і в керівництві федерації.
Вже наступного дня після фіналу чемпіонату світу про свою відставку оголосив генеральний директор Швейцарської федерації хокею Урс Кесслер. Він привітав збірну Фінляндії із завоюванням золотих медалей, подякував гравцям, тренерам і співробітникам федерації, а також зазначив, що своїм рішенням "прокладає шлях для нового початку, якого швейцарський хокей потребує вже зараз".