Вадим Шахрайчук: На початку 2000-х ми грали на рівних з фіналістами чемпіонату світу
У цей період усі погляди вболівальників хокею прикуті до Олімпійських ігор 2026.
Збірна України досягала цього рівня 2002 року, коли Олімпіада проходила в Солт-Лейк-Сіті.
"Чемпіон" вирішив поговорити з одним із лідерів тієї команди Вадимом Шахрайчуком. Ми запитали його думки про нинішній турнір, поцікавилися спогадами про Ігри 24-річної давнини, а також дізналися про початковий шлях, ігрову кар'єру та тренерство.
– Почнемо з того, що зараз усі дивляться – Олімпійський турнір. Груповий етап позаду. Хто з команд вас здивував найбільше, а який колектив розчарував?
– Найцікавіше те, що ніхто не розчарував і ніхто не здивував. Усе йде так, як і передбачалося.
Система турніру така, що навіть якщо команда посіла останнє місце – вона все одно має шанси поборотися за медалі.
Можливо, Словаччина трохи здивувала тим, що одразу вийшла до 1/4 фіналу. По-перше, у них сильна група з Фінляндією і Швецією, але саме словаки з першого місця вийшли в 1/4 фіналу (розмова велася до чвертьфіналів – прим).
А загалом усі команди показали те, що від них очікувалося.
– Гравці з НХЛ повернулися на ОІ після тривалої паузи. Можливо, є гравець, який вам подобається найбільше?
– Дивіться, за можливості я намагаюся дивитися всі матчі. Я з самого початку війни і до сьогоднішнього дня перебуваю в Україні. Звичайно, я, як і всі українці, як і всі кияни, залишаюся без світла, без електроенергії, тому може не завжди вдається переглянути повністю. Потім уже в інтернеті стежу, щоб бути в курсі подій.
Звичайно, як на мене, виділяється Макдевід, але й інші гравці з НХЛ, зірки світового хокею, також демонструють високий рівень. Ти дивишся і дивуєшся, як вони на таких швидкостях ухвалюють такі рішення.
Загалом не хочу виокремлювати окремих гравців, але збірна Швейцарії як команда, як єдине ціле, приємно здивувала.
Вони двічі поспіль стали віцечемпіонами світу. А ще 20 років тому ми з ними грали, боролися й перемагали їх. Бачите, який стрибок зробила їхня система підготовки. Тепер вони пожинають плоди непомітної для загалу роботи своєї федерації та спортивних інститутів.
Раніше цю команду не зараховували до хокейних грандів, а тепер із нею потрібно рахуватися й навіть побоюватися. Проти фінів вони вели 2:0. Увесь їхній підхід – системність, дисциплінованість – працював як швейцарський годинник, але в третьому періоді механізм дав легкий збій.
І проти чехів вони діяли методично й спокійно, що й дозволило їм перемогти.
– Завершилися вже ігри 1/4 фіналу. Таке напруга, боротьба, три поєдинки з овертаймами. Чи дивилися матчі і на цій стадії щось здивувало?
– Усі матчі дивився. Може, меншою мірою словаків, але інші повністю. Хочу сказати, що ці матчі – наочний посібник, як треба грати. Це можна розбирати, вивчати, показувати молодим.
Ніхто не здивував – це плейоф. Навіть ті команди, які не найкраще провели груповий етап, все одно залишаються в гонці за медалі. Чвертьфінали це довели.
У трьох іграх були овертайми та перемогти могла будь-яка команда. Чехи вели, швейцарці вели в рахунку, їм образливіше упустити перевагу, але це хокей. Матчі були захоплюючі та цікаві.
– До речі, про матч Канада – Чехія. Чехи забили ушістьох, судді не побачили, хоча це міг бути центральний момент всього матчу...
– Гаразд, судді не побачили, але як не побачили хокеїсти (посміхається – прим.)!? Таке зазвичай зауважують тренери, хокеїсти на льоду – ми таке завжди помічали. Зазвичай саме вони сигналізують, що шість людей. І те, що чехи забили вшістьох, це, звісно, дивно. Таке може статися лише на Олімпіаді (посміхається – прим.)
Кожна збірна має і відеотренера, здавалося б, повний професіоналізм, але такої дрібниці, яка впливає на результат матчу, не догледіли. Зайвий раз це підтверджує, що помиляються всі, навіть збірна Канади з такими зірковими хокеїстами, з дуже зірковим і досвідченим тренерським штабом припустилася такої помилки.
– На ОІ-2002 ви закинули 2 шайби. Та й узагалі тоді, напевно, був золотий склад збірної. Мінімальна поразка від білорусів (0:1), перемоги над швейцарцями (5:2) та французами (4:2), але провал проти латвійців (2:9). Може, пригадуєте, як так сталося, десь недоналаштувалися, перегоріли чи банально "чорний день"?
– Дійсно, тоді склад у збірної був сильним. У нас була чудова команда.
Можливо, зараз уже не всі вболівальники й згадають, але річ у тім, що частина гравців, які виступали в Північній Америці – в НХЛ або нижчих лігах, – отримували дозвіл від своїх клубів тільки на один або два матчі.
Усе вирішила перша гра проти Білорусі. Ми тоді не змогли зібратися і зіграти в оптимальному складі.
Потім ми обіграли Швейцарію і Францію, що давало нам шанс потрапити до чвертьфіналу за різницею шайб із трьома командами, але Швейцарія досить несподівано зіграла внічию з Францією (3:3), а в особистій зустрічі ми білорусам програли.
Тобто навіть у такому моменті проявилося певне невезіння – за чудового результату ми не потрапили до 1/4 фіналу.
Матч за 9-10 місце після того, як був шанс на плейоф, уже не виглядав таким мотиваційним. Це Олімпіада – ми мали готуватися і до зустрічі з Латвією, але потім відбулася зміна графіку: нам дали вільний час замість тренування на льоду, а замість денного сну до нас прибігли і сказали: "Ідіть отримувати добові, тому що отримаєте їх або зараз, або потім не отримаєте".
І ось одне наклалося на інше, тому замість підготовки до гри з Латвією ми займалися чим завгодно. Вийшли вже з "чемоданним настроєм" на гру. Потім кілька швидких голів і визначили підсумок цієї гри.
– Минуло вже 24 роки, але чим сам вам запам'яталися ті Олімпійські ігри? Наприклад, Костянтин Симчук згадував, що був сильний контроль, його здивував широкий вибір їжі, а що вас дивувало?
– Олімпійський дух. Ти справді відчуваєш, що тут зібрані найкращі спортсмени з різних країн у зимових видах спорту. Ти з ними разом сидиш за столом, гуляєш, ходиш, розмовляєш, перетинаєшся.
Цей дух – це дійсно те, заради чого молодий спортсмен займається спортом: щоб його відчути, відчути такий рівень.
Їжа точно була не головною на Олімпіаді. На фудкортах були страви японської, італійської, української, американської кухні. Так, тоді це, можливо, було трохи дивиною і для Костянтина Симчука, і для нас (усміхається – прим.). Усе-таки це було 24 роки тому. Зараз, думаю, на великих змаганнях це вже не новинка.
Дивувала відвертість та дружелюбність американців. Не так багато наші хлопці були в Штатах до Олімпіади, тому дивувала відкритість американців, як нас зустрічали, мов своїх близьких. Скрізь допомагали, підказували. На нашому континенті, де ми жили та грали, такого не було.
Олімпіада проходила через кілька місяців після терактів 11 вересня. Не можна було без перевірок кудись вийти – тебе могли зупинити, перевірити. Певні незручності це створювало.
Ну і, звичайно, мені запам'яталися наші матчі. Першу гру ми грали на одній арені (у місті Прово, 43 км від Солт-Лейк-Сіті – прим.), а наступні – на основній. І там уже була повна арена, половина стадіону – з українськими прапорами. Це було так дивно. Відчувалася гордість за країну і гордість за себе і хлопців, що саме ви представляєте країну на Олімпійських іграх. Було розуміння, що це престижно. Таке треба пережити особисто, щоб зрозуміти, про що я.
Та все ж хочу торкнутися цієї теми. Ту Олімпіаду Україна завершила без медалей. Наразі, швидше за все, ситуація повториться. Віритимемо у фрістайл, але все йде до того, що нагород не буде.
Я сподіваюся, такий негативний результат послужить тим, що в нас переглянуть підхід до підготовки спортсменів. Ставитимуть атлета в центрі системи, а не щось інше. У нас іноді приходить дядько з грошима на якусь посаду і думає, що він краще знає та вміє, ніж професійні тренери чи спортсмен.
Зрозуміло, що йде війна, зараз складно розвивати спорт, але будемо відвертими, проблеми підготовки почалися вже давно. Якщо хочемо бачити медалі – треба міняти підхід, надавати можливості спортсменам.
– Ви провели за збірну України чимало матчів, закинули велику кількість шайб. Якщо брати не тільки Олімпійські ігри, то які поєдинки у складі "синьо-жовтих" для вас найбільш пам'ятні?
– Все-таки багато матчів запам'яталися. У нас довгий час була не просто збірна України, а хокейна сім'я. Ми 10 років трималися в топ-дивізіоні, кожен гравець боровся, ми трималися пліч-о-пліч.
Були хороші й важливі перемоги. Найпам'ятнішими матчами стали поєдинки з топовими хокейними збірними. На ЧС-2002 у Швеції ми після двох періодів вигравали в Росії з рахунком 3:1, а в підсумку зіграли 3:3. Програли Словаччині 4:5 – вони закинули нам переможну шайбу за дві хвилини до кінця.
Що цікаво, потім Словаччина стала чемпіоном, обігравши Росію у фіналі. Це й показувало наш рівень – ми могли грати на рівних із фіналістами чемпіонату світу.
Також запам'яталися поєдинки, де вирішувалася доля збереження місця в еліті. Наприклад, чемпіонат світу-2001, де ми грали в Кельні. Суперниками були Швеція, США та Латвія. Латвійці якимось дивом здолали США (2:0 – прим.), і нам потрібно було обігравати їх у дві шайби, щоб зберегти місце в еліті. І ми їх обіграли – здається, 5:3 чи 4:2, я вже не пам'ятаю (4:2 – прим.), але у дві шайби точно.
А загалом кожен матч можна згадувати. Хороші часи були, колектив був дружний.
– Тепер трохи про дитинство. Ви одразу прийшли в хокей чи займалися чимось іншим?
– Спочатку я займався плаванням рік. Потім пів року поєднував плавання і хокей.
Тренер із хокею сказав, що буде складно поєднувати, тому треба обирати. Я вибрав хокей.
Вважаю, що провів досить успішну кар'єру – грав у хокей до 40 років. Я з вибором тоді визначився правильно (усміхається – прим.).
– Багатьох хлопців у дитинстві мотивує залишатися в хокеї споглядання за кумиром. Хто для вас був головною зіркою хокею в 1980-ті?
- У ті роки вже потроху приходили новини з-за океану, тому вдавалося стежити за найкращими гравцями світу. Виділявся Вейн Гретцкі. На той момент і довгий час саме він був для мене найкращим хокеїстом світу.
– Згодом до Києва приїжджали команди НХЛ. Були на тих матчах?
– Був і на грі з Калгарі, і на грі з Міннесотою. Запам'яталося, як Анатолій Найда закинув три шайби – Сокіл тоді обіграв Міннесоту 5:0, а з Калгарі зараз уже й не згадаю рахунок.
Я тоді займався в дитячій школі, і нам видали безкоштовні квитки. "Палац спорту" був заповнений, але спортивним школам і дітям тоді приділяли увагу – щоб вони стежили, розвивалися, ходили на хокей. Тому нам давали безкоштовні квитки і на ці матчі, і на матчі чемпіонату СРСР.
– У 90-ті українські гравці виїжджали в Росію або в США, пробувати себе там. У вас так склалося, що з 1997 по 2000 грали в Нюрнберзі. Як виник той варіант, чому так надовго і що можете сказати про рівень хокею в Німеччині на той момент?
– Я майже два роки грав за Казань. Мотивацією переїхати до Німеччини було бажання потрапити на драфт і поїхати далі в Америку. На той час, зараз це може прозвучати дивно, скаути НХЛ далі Москви не їздили. Гравців, а тим більше з України, вони майже не переглядали..
Приїхав туди, а там згодом скасували ліміт на легіонерів. І, знаєте, тоді це була вже не просто німецька ліга, а скоріше продовження не AHL, а International Hockey League, яка на той момент була другою за силою після НХЛ. У деяких німецьких командах були менеджери-канадці, тренери з Канади, по 15 хокеїстів із Канади. І хокей став схожим на північноамериканський.
Ліга стала дуже сильною – це підтверджують і наші перемоги в Лізі чемпіонів: ми двічі обігравали Динамо Москва, чемпіонів Швейцарії. Тому рівень був дуже високий.
– Багато сезонів ви також виступали за топові російські клуби. Чи багато вас розчарувало колишніх одноклубників своїми діями чи словами 24 лютого або в той період, перших місяців повномасштабної війни?
– У перші дні війни, гадаю, не тільки мені, а й багатьом дзвонили знайомі з Росії і розповідали, що нас зараз "врятують" від бандерівців і ще від чогось. Люди, які виховувалися пропагандою десятиліттями, інакше й не могли говорити. І ми це бачимо досі. І це жахливо.
Знаєте, таке було ще й за рік до війни, коли звонили, казали – вас там утискають, ми вас врятуємо. Несли ахінею, нас це смішило, а воно, бачите, як пропаганда промила мізки.
На сьогоднішній день для мене це вже перегорнута сторінка життя.
– Після періоду роботи в Дженералз ви очолили Металург Новокузнецьк, але за кілька днів до старту сезону вас і весь штаб звільнили. У чому тоді була причина такого рішення?
– Надійшла пропозиція від клубу КХЛ. На той час це була дуже престижна пропозиція. Серед українських тренерів, за винятком Анатолія Богданова-старшого, ніхто не тренував за кордоном. Це було цікаво з професійного погляду. Ми дали згоду.
Поки все налагоджувалося, клуб перейшов у ВХЛ. Ми поїхали, але перед сезоном звільнили генерального директора, який запрошував наш тренерський штаб. У нього стався конфлікт зі спонсорами. І зрозуміло, що після цього звільнення прибрали і нас. Тому нічого дивного в цій історії немає – звільнили гендиректора і нас за компанію.
Але добре, що так склалося. Там треба було побачити, що життя ніби зупинилося в 50-60-х роках минулого століття.
– Потім був період у Румунії й досить тривалий. Як так вийшло, і що запам'яталося за час у цій країні?
- За кордоном складно працювати. Але я хотів, тому що це був виклик для мене – професійний виклик. Багато хто думає, що Румунія – це не хокейна країна, хоча останніми роками вона вища за Україну в рейтингу.
Було нелегко працювати, була відповідальність. В інших командах за ті три роки, коли я очолював Дунерю, тренери змінювалися регулярно – деякі клуби могли змінити наставника п'ять-сім разів.
Але було цікаво. У нас був досить інтернаціональний склад – румуни, угорці, українці з румунськими паспортами, кілька росіян.
Усе це потрібно було об'єднати в одну бойову одиницю і давати результат. І це вдавалося – ми показували хороші результати, хоча наш бюджет був у кілька разів меншим, ніж у топових клубів Румунії.
Була пропозиція залишитися довше, були пропозиції і від інших клубів, але я вибрав пропозицію очолити збірну України і повернувся.
– Щодо збірної. Відмовилися від контракту в Румунії, ухвалили пропозицію очолити національну команду. Цікаво в контексті Олімпіади згадати "Hockey Can't Stop Tour", який проходив у Канаді перед Універсіадою. Бачив відео, де величезна підтримка була "синьо-жовтих". Наскільки це запам'яталося?
– Це справді був історичний момент – уперше українська команда поїхала грати проти найсильніших студентських команд Канади.
Під час війни було не так і легко все це організувати, поїхати, показати всьому світу, громадськості, що хокей у нас живий, він є. Нам це вдалося.
Грали за повних трибун. Нас підтримувала українська діаспора у Канаді. Ми грали у різних містах: Саскачеван, Калгарі, Едмонтоні та завершували у Вінніпезі на арені НХЛ. На кожній грі була повна арена, неможливо було дістати квиток.
Стадіон Вінніпега, що вміщує 16 тисяч, був забитим. Більшість глядачів вболівала за нас, були з атрибутикою, українськими прапорами.
Це враження для хокеїстів, і для тренерського штабу зокрема, звичайно, залишиться в пам'яті на все життя.
У нашій команді були хокеїсти з чемпіонату України, молоді. Для них побачити арени НХЛ, побувати у VIP-зоні, звичайно, було вражаюче. Ходили фотографували, купували мерч, були приємно вражені всім навколо.
– Ви пограли і на великих аренах чемпіонатів світу, і ми згадували про Олімпіаду-2002 у США, на відміну від молодих гравців, вже не так дивувалися?
– З огляду на досвід, так, можливо, якось більш стримано на все це дивився. Але особливо запам'яталося, що перед "Hockey Can't Stop Tour" на грі НХЛ Вінніпег – Ванкувер я разом із братами (Вейн та Дейв – прим.) Бабичами, які мають українське коріння, зробив символічне вкидання перед матчем.
– У чемпіонаті України нещодавно стався досить неприємний епізод. Капітан Кременчука Віталій Лялька доволі грубо побив 18-річного гравця Шторма. Навіть не знаю, як тут сформувати запитання. Чи прикрашають такі випадки хокей і чи були у вас схожі епізоди за кар'єру?
– Цей епізод не прикрашає хокей. Думаю, Віталій Лялька і сам шкодує, що так сталося. Знаєте, хокей – це емоційний вид спорту, трапляється різне. Такі ситуації ми бачимо досить часто.
Якщо дивитися з мого професійного досвіду, то треба розуміти, що на льоду всі рівні. Нам це завжди говорили – тобі 18 років чи тобі 40, на льоду всі рівні. Ти повинен завжди бути готовим.
Якщо ти вийшов на лід – маєш бути готовим і жорстко отримати.
Там ситуація така, що він ішов у тіло. Якби хокеїст був менш досвідчений, ніж Лялька, то не прибрав би коліно, а Лялька завдяки досвіду його прибрав. Думаю, саме цей небезпечний момент і спровокував Віталія – він став агресивним і почав битися.
Тут питання в іншому – чому судді на все це дивилися, чому дозволили Ляльці хуліганити, дозволили тягати суперника по льоду.
А молодий хокеїст отримав урок – таке може бути і ще не раз трапиться в його кар'єрі. На льоду ти можеш і отримати, і зіткнутися з іншими жорсткими моментами, тому треба бути готовим давати відсіч. Неважливо, хто перед тобою – Лялька чи хтось інший.
– Ну і наостанок трохи про інше. Ваша донька грала в теніс, ви також любите цей вид спорту. Ось якщо порівнювати теніс і хокей, то в чому вони схожі, в чому відрізняються. І, звісно ж, хто ваш улюблений тенісист і тенісистка зараз і взагалі в історії?
– Наразі, маючи досвід у хокеї та тенісі, хочеться сказати, що теніс, хоч би як це звучало, складніший (усміхається – прим.).
Хокей – це командний вид спорту. Якщо в тебе щось не виходить, не йде гра, то можна відсидітися за спинами партнерів, десь розраховувати на підстраховку.
У тенісі ти виходиш один. І на тобі вся відповідальність, що створює серйозний психологічний тиск. І фізично це, звісно, складно.
Що спільного? Потрібно мати хорошу фізичну підготовку. Має бути спортивна злість, характер. В обох видах спорту ти повинен мати бажання перемагати, сильний спортивний дух.
Серед тих, кого мені вдалося побачити наживо або по телебаченню, найкращими виберу Новака Джоковича і Штеффі Граф.
Із нинішніх гравців у чоловіків виокремлю Сіннера та Алькараса, а в жінок – Світоліну. Вона зараз чудово грає, і це після народження дитини. Тепер демонструє чудову форму і має впізнаваний стиль.