Приклад для інших федерацій: як УАФ знаходить українців за кордоном і повертає їх до збірної
"Українці є по всьому світу. Було декілька хвиль еміграції, і потрібно, щоб ми могли здійснювати більш глибинний пошук, зокрема, серед етнічних українців.
Ми не змушуємо їх повертатися, бо не маємо на це права – примушувати. Але хочемо, аби вони відчували, що їхні предки походять з України і ця країна для них також рідна, навіть якщо вони ніколи тут не були".
…
Чемпіонат Європи з футболу серед юнаків до 19 років. Збірна України під керівництвом Дмитра Михайленка героїчно виходить у півфінал, завдяки чому здобуває путівку до чемпіонату світу U-20.
Серед головних героїв тріумфу – Віталій Глют, Сергій Ігнатков та Патрик Сикут – ті самі етнічні українці, які народилися вже за кордоном, деякі навіть виступали за збірні інших країн, але УАФ зробила все, аби вони обрали Україну.
У сучасних умовах, коли незліченна кількість юних спортсменів виїхали за кордон через війну, коли в інших країнах оселилися цілі родини, робота з діаспорами є ключовою для майбутнього не лише футболу, а й усього українського спорту.
В цьому матеріалі ми детально розповімо, як Українська асоціація футболу знаходить гравців у діаспорах, і найголовніше, як повертає їх під "синьо-жовтий" стяг.
***
Та спершу повернімося на 25 років назад.
У 2001 році аргентинці Хуліан Кмет, Дієго Клімович, Патрісіо Кампс та Хосе Чатрук виявили бажання виступати за збірну України з футболу – проте до дій справа не дійшла.
За кілька років національна команда вперше, і поки востаннє, вийшла на чемпіонат світу з футболу. Перед стартом головного турніру чутки про них знову повернулися. То був перший випадок в історії України, коли у складі збірної могли опинитися гравці з діаспори.
Не склалося. На ЧС-2006 вони не поїхали, інтерес до них теж зник.
"Був такий Хуліан Кмет, мій товариш, я з ним грав на Кіпрі. У нього дійсно бабуся з України. Він якось у Спортингу грав, і наші хотіли його запросити. Але далі розмов нічого не дійшло. Це був 2004-2006 роки, десь перед чемпіонатом світу. Мені здається, це були перші випадки в історії України", – згадував Дмитро Михайленко.
Або більш свіжий приклад з 2021-го.
Пам'ятаєте такого Макса Кілмана, захисника Вулвергемптона, якого дуже хотіла бачити у складі збірної вже УАФ? Тоді не склалося через ФІФА, яка заборонила Кілману грати за Україну, оскільки він вже виступав за збірну Англії з футзалу.
Тобто робота з пошуку етнічних українців велася й раніше, що важливо згадати. Але зараз це абсолютно інший рівень – того ж Кілмана знайшли запізно. Лише за пів року у 2026-му Україна натуралізувала 10 гравців, а у черзі ще близько 20.
"Не факт, що вони всі погодяться, але попередньо все супер. Це хлопці 2007-2010 року народження. Ті, що виступають за збірні Бельгії, Німеччини, Італії. Частина з них мають потенціал навіть заграти за національну збірну. Вони знаходяться у системі підготовки серйозних клубів, і є там лідерами", – кажуть в УАФ.
Та з чого ж усе почалося?
"Це була ініціатива одного з працівників. Ми зробили окрему сторінку на сайті УАФ, але вона не сильно спрацювала. Після того ми вирішили, що треба створити окремий напрям та самостійно працювати над цим", – продовжив наш співрозмовник.
Початком ґрунтовної роботи з пошуку етнічних українців варто вважати 2024 рік. Тоді УАФ створила окремий напрям у відділі скаутингу та аналізу. Чия ініціатива? Конкретного імені вам не скажуть – життя змусило.
Через війну за кордоном опинилося занадто багато гравців, за якими треба уважно стежити. Ще й "кейс Кревсуна" – коли гравця топової юнацької команди не викликали до збірної, бо "не знали про нього" – додав зацікавленості до напряму в медіа.
Водночас із тими, хто виїхав, у поле зору почали потрапляти й ті, хто вже народився там.
"Після початку повномасштабної війни багато українських футболістів продовжили свій розвиток у різних клубах різних країн. І для тренерів збірної важливо, щоб кожен талановитий українець, який є за кордоном, залишався у полі зору національної команди", – каже Володимир Єзерський, наразі асистент тренера збірної U-19.
Як УАФ працює в цьому напрямку?
Крок перший – пошук кандидата
Це може бути будь-що – звернення від агентів, батьків, друзів, самого гравця, або ж безпосередньо заслуга УАФ – асоціація працює з посольствами, громадами, діаспорами, місцевими медіа, агентами і так далі.
"Джерел дуже багато, кожен випадок окремий. Це можуть бути соцмережі, сайти академій, клубів, сигнали від вболівальників/батьків/агентів, просто склад на Flashscore. Наприклад, грали Брага U-19 та Рапід U-19.
Я відкриваю склади з цікавості, дивлюся – португалець Даніель з прізвищем Роззувайло. Ну не лягає воно мені якось (сміється – прим)", – розповідає Дмитро Пелін, менеджер збірної U-19.
Пелін знайшов гравця у соцмережах, написав його батьку, і дійсно, Даніель має українське коріння. І, що головне, не проти виступати за збірну України.
Тому почалася робота з отримання українського паспорта. Процес триває уже майже 2 роки, і триватиме ще трохи, орієнтовно до кінця серпня. Чому так довго?
Бо Даніелю на той момент було більше 18 років, і для більш швидкого отримання громадянства необхідно було б приїхати до України. Але родина не була готова до цього.
"Що раніше знайдемо гравця, то легше. Якщо йому немає 18, то можна зробити за кордоном паспорт – він не військовозобов'язаний, подає документи й місяці за 2 отримує документи.
Таких випадків багато у збірних 2009-2010 років народження. У збірній 2010 є два гравці з італійським паспортом. Один вже встиг зіграти за збірну Італії, але ми перетягнули його до нас. Думаю, будуть ще прізвища, які з'являтимуться", – додає Пелін.
Що ж, асоціація отримала інформацію про потенційного гравця збірної України. Що далі?
Відео з гравцями передають до тренера відповідної вікової категорії. Саме за ним останнє слово – чи підходить футболіст для команди. Якщо так, то починаються перемовини з батьками та гравцем.
"Ми отримали сигнал, починаємо збирати інформацію: контактуємо з батьками та просимо відео. Це відео даємо тренеру, який відповідає за відповідний вік гравців. Тренер дивиться, погоджує. Тоді ми починаємо вмикатися, говорити, чи готові вони грати за збірну", – пояснює Пелін.
Крок другий – перемовини
Найбільше представництво юних етнічних українців у країнах, де дуже сильні футбольні збірні – Італія, Німеччина, Іспанія, Португалія. Тобто ці гравці мають можливість виступати за світові гранди – і їх треба переконати обрати Україну.
Як не іронічно, але найбільший плюс цих країн водночас грає нам на користь. Високий рівень футболу означає високий рівень конкуренції та значно менші шанси потрапити до головної команди країни.
"Там дуже висока конкуренція. Чим ми можемо мотивувати хлопців звідти? Тим, що тут у них більше шансів заграти на міжнародному рівні. Бо там більший вибір гравців – можуть викликати, а можуть і ні. Тут шансів набагато більше.
Плюс вони розуміють, що Україна – яскрава і приваблива країна в плані футболу – ми постійно граємо на юнацьких чемпіонатах Європи та світу. Вони це знають та мають розуміти, що це теж гарне мірило міжнародного досвіду", – пояснюють в УАФ.
Інший серйозний аргумент – віднедавна футболісти з українським паспортом не вважаються легіонерами у Європі. А тому в умовного гравця з Латинської Америки є додаткова мотивація – аби не підпадати під обмеження у європейських клубах.
Третій – президент Української асоціації футболу Андрій Шевченко. Інколи лише дзвінка від найбільшої зірки українського футболу вистачає, аби переконати гравця прийняти пропозицію.
"Чи конкурують з нами інші федерації за гравців? Думаю, це також залежить від країни. Якщо це Франція чи Іспанія, то вони навіть не паряться – у них така кількість гравців.
Якщо є бажання у людини, то вони не можуть йому завадити. Це ж тільки футболіст вирішує. Польща хотіла собі Сикута, але ми запропонували чемпіонат Європи, тож він обрав нас", – пояснює Михайленко.
Крок третій – оформлення документів
Найдовший і найважчий. За ідеального сценарію – коли у когось із батьків є дійсний український паспорт, самому гравцю ще немає 18 років, а державні установи сприяють – все займає приблизно 2 місяці, якщо отримувати за кордоном.
Але це ідеальний варіант. Частіше буває так:
"У хлопця паспорта немає взагалі, бо він народився закордоном, у батька чи матері паспорт закінчився. Тож починається процес збору документів. Домовляємося з посольствами, аби їх прийняли, а там своя бюрократія – треба стати в чергу. Для цього треба паспорт, якого немає.
Люди часто кидають, бо немає сил – треба їхати в інше місто, а це гроші та час. Треба мати дію, рахунок в банку. Цього немає, і доводиться обходити. Ми за власними каналами домовляємося з консульством, аби їх прийняли. Це не дуже цікава робота, але без неї нікуди не дітися", – розповідає Пелін.
Для прискорення процесу необхідно їхати в Україну та подавати документи вже тут. Власне, так робив Сикут, аби встигнути потрапити до складу команди на юнацький чемпіонат Європи.
"В цьому процесі залучено багато державних структур. Це спільна робота міністерства, державної міграційної служби тощо. УАФ може знайти футболіста та визначити, що він підходить до вимог збірної. Але проблема буде в тому, що нам потрібно пройти всі процедури. І в цьому нам держава дуже сприяє та швидко реагує", – кажуть в УАФ.
Саме з оформленням документів найчастіше бувають проблеми. Власне, через найбільшу кількість нюансів. Наприклад, якщо гравець вже виступав за юнацьку збірну іншої країни в офіційному матчі, то необхідно додатково ще й змінити футбольне громадянство.
Для цього треба, аби виконувалася одна з умов:
- Гравець має народитися в цій країні
- Має народитися хтось із батьків
- Має народитися хтось із дідусів чи бабусь
- Гравець має прожити 5 років безперервно в Україні у період з 10 до 18 років.
- Додатково: УАФ планує просити ФІФА внести зміни до цього регламенту, аби під умови також підпадали прабабусі та прадідусі.
УАФ збирає усі документи, направляє справу щодо зміни громадянства до ФІФА, яка і вирішує, чи погоджувати – поки обходиться без відмов.
"Чи може ФІФА відмовити у зміні громадянства? Може, якщо якість умови не виконані. Але коли ми подаємо документи – то дуже ретельно перевіряємо все, аби не отримати відмову.
У нас зміни пройшли дуже легко та швидко. Одного хлопця за день. По Ігнаткову – 2 дні. Зараз завис один гравець, вже тиждень минув, а від ФІФА поки нема відповідей. Щось дивно, бо вони вже привчили, що це прям оперативно відбувається (посміхається – прим.)", – каже менеджер збірної.
Або ж ось такий приклад.
УАФ хотіла запросити етнічного українця з Ізраїлю на Євро-2026, але не зробила цього – раніше він зіграв 15 хвилин за збірну Ізраїлю у кваліфікації.
Просто правила забороняють заявляти натуралізованого гравця на той турнір, на якому він уже грав за іншу команду.
"Чи можна його чекати на чемпіонаті світу? Можливо, так. Він може зіграти, адже це інший турнір", – додав Пелін.
***
Чималий об'єм роботи, еге ж?
А це ви ще не чули історії Сергія Ігнаткова. Він, до речі, якраз і змушений був змінювати футбольне громадянство, адже виступав раніше за збірну Боснії і Герцеговини.
Детективна історія родини Ігнаткова
"З Ігнатковим взагалі детективна історія. Їхню родину виселили в Росію, примусили поміняти прізвище. Довелося вигравати конкуренцію і в Боснії, і в Македонії, і в Хорватії. Але він обрав Україну!".
Про нього першим дізнався сам Шевченко. Хлопець виявився перспективним – ще й з бажанням виступати за збірну України. Потрібно було лише оформити усі документи. Для цього він і приїхав до України весною 2026-го.
Здавалося, що все займе не більше тижня – зібрати документи для подачі у ФІФА. Треба було лише підтвердити, що батько Сергія дійсно народився в Україні.
"Він приїхав з мамою і був впевнений, що це займе тиждень. Ми починаємо займатися, і бачимо, що нема документів. То він сидів тут, в УАФ, доки команда грала. Хлопець був таким переляканим", – згадує Михайленко.
Батько дійсно українець, майже все життя прожив тут, мав український паспорт і казав, що народився в Україні. Однак за документами місцем народження вказана Росія – як виявилося, він народився там, але вже за тиждень після того родина переїхала.
Мати – боснійка, теж не підпадає під критерії. Треба було шукати глибше.
Лінія матері ніяк не перетиналася з Україною, тому шукали через батька – його мама теж з Росії, а ось батько, дідусь Сергія, був родом з Івано-Франківщини. Принаймні за спогадами.
Тут вилізла ще одна проблема – дідусь народився з іншим прізвищем, яке довелося змінити. Тобто окрім часу на пошук документів про народження необхідно було ще й довести, що він дійсно є родичем.
"Дідусь був військовим і поїхав вчитись до Пітера, де йому сказали змінити прізвище. Так він став Ігнатковим – але народився з прізвищем Гнатко. І нам треба було довести цей зв'язок, залізти в архіви області, знайти довідку про народження дідуся.
Але батько помилився з роком народження, тож ми шукали не там. Тим не менш, все-таки знайшли та через суд довели зв'язок. Зібрали ці документи, відправили в ФІФА та змінили громадянство", – розповідає Пелін.
Весь цей процес зайняв близько двох місяців – і це ще держава допомагала. Так би Україна могла не встигнути оформити документи до Євро.
Як фільм допоміг Глюту потрапити до збірної?
Це, до речі, один з найперших кейсів роботи УАФ після серйозної активізації у 2024-му. Глют викликався до збірної України ще минулого року. Однак його історія з Україною розпочалася значно раніше.
"Вперше, коли я його побачив, не думав, що ми зустрінемося у збірній", – каже Володимир Єзерський, якого інші тренери називають другим батьком Віталія.
Їхні шляхи переплелися десь 8 років тому – тоді Єзерський був у турне з ветеранською збірною в Чикаго, де проживає величезна діаспора – понад 400 тисяч українців. Зокрема і родина Віталія Глюта.
Він вже тоді виділявся на рівні однолітків – грав яскраво. Настільки, що про нього почув Єзерський. Він зустрівся з хлопцем та його батьком, поговорив про перспективи.
За кілька років юний Віталій став героєм фільму Володимира Мули про 30 років українського футболу. Режисер хотів "відкрити Америку" для української селекції.
"Наша ідея полягала в тому, що в кінці один з тренерів збірної комунікує з батьком і надихає малого не зупинятися, рухатися далі. Це такий стимул був, що все у цьому житті можливе", – розповідає Мула.
Одразу після фільму Єзерський додав Віталія до бази – відтоді він був на олівці. Вже у 2024-му хлопець зацікавив збірну Україну. Чим? Тим, що викликався до команди США – пощастило, що на товариські матчі.
Тому УАФ почала перемовини. Процес був швидкий – там дуже патріотична сім'я, яка хотіла, аби він виступав саме за Україну. Тож усе це зайняло близько пів року.
"Вже у складі збірної з Віталієм познайомились минулого року. Ми з Михайленком придивлялися на 2008 рік і з'явилася нагода. У лютому був турнір в Римі, треба було зіграти два спаринги проти Італії. Я поїхав та очолював ту збірну 2008-го. Втретє побачилися з Глютом уже в Римі.
Він справив хороше враження. Прилетів за два дні з Чикаго – за чей час відверто важко відразу адаптуватися до нового часу. Він два дні не спав – хіба годинку, півтори – але тих 25 хвилин, які Глют провів на полі, було достатньо, аби зробити висновок, що цей гравець нам потрібен на Євро", – розповідає Єзерський.
Сам Михайленко побачив Віталія на початку червня на товариському турнірі у Хорватії. Були сумніви – все ж хлопець молодший на рік – але тренер таки викликав юного вінгера. І він не розчарував!
"Він показав зрілу гру, впевненість у своїх діях та доволі високий рівень проти таких суперників. Важливо, що він, будучи молодшим, не загубився на тлі сильних опонентів та продемонстрував свій потенціал.
Ми бачимо його прогрес і сподіваємося, що він продовжить розвиватися такими ж темпами. Ми на нього дуже розраховуємо в майбутньому", – додав тренер.
Український кінорежисер вважає, що саме його фільм допоміг гравцю потрапити до збірної. Щонайменше, потрапити на радар УАФ.
"Але важливо сказати, що Віталій не зупинився, і продовжив прогресувати, працювати над собою та змусив говорити про себе. Це те, що важливо. Відверто, потрапити у збірну з США – дуже непросто", – додав Мула.
Єзерський додає, що Глюту варто зробити новий крок у кар'єрі та перейти в Європу. Та й сам гравець теж хотів би виступати в топ чемпіонаті в майбутньому.
"Думаю, план для всіх футболістів – грати в топ лігах в Європі. Я поки в Чикаго, але подивимось, де буду в майбутньому".
Боротьба за Сикута з Польщею та часом
Про талановитого хлопця з чемпіонату Англії в УАФ вперше дізналися на початку 2026 року. Михайленко одразу ж оцінив Патріка, але не вдавалося знайти контакти родини. З цим допоміг журналіст Ендрю Тодос.
Переконати вдалося швидко – повпливала розмова з головним тренером.
"Почали вмикатися, а у мами паспорта немає. Вона почала робити, а ми нічого не можемо діяти, поки немає його. Зробила десь у травні вже. Рівень у хлопця був у порядку, тому увімкнулися – може встигнемо до Євро", – згадує Пелін.
Однак часу було вкрай мало – за кордоном ніяк не встигнути. Тож УАФ попросила хлопця приїхати до України. Мама була проти – постійно читає новини про обстріли, тому не була готова. Та все ж її вдалося переконати.
"Я сказав: або їдемо в Україну, або не їдемо на чемпіонат Європи. Довго її вмовляв, але вдалося. Я супроводжував її на кожному етапі, казав, які документи треба зробити, потім кажу – ось вам квиток, їдьте", – додав він.
Але тут у боротьбу за хлопця увімкнулася Польща. Батько Патріка – поляк, і він пообіцяв, що Сикут поїде у тренувальний табір команди U-18. Гравець пробув там з 1 до 4 червня. А вже наступного дня був в Україні.
"Я його зняв з потягу та одразу повіз у міграційну службу, бо часу не було вже. Ми за пів години все зробили, і чекали коли зроблять документи. А це була ще п'ятниця. За тиждень документи ще не були готові, і мама каже, що їде додому. Ми вже знали, що немає документів ще, але кажемо що може ще будуть", – згадує Пелін.
Мама таки вирішила залишитися до понеділка. У суботу Михайленко показав хлопцю місто, А в ніч на понеділок відбувся масований обстріл Києва. Сам Сикут назвав той день найстрашнішим у житті.
"Так, це був найстрашніший день у моєму житті – без жодних сумнівів. Усе почалося близько першої години ночі, щойно я перестав дивитися чемпіонат світу. Спочатку було чути звуки, схожі на постріли, а потім раптом – гудіння й звук балістичних ракет. Мене весь час трусило, я ніяк не міг заспокоїтися.
Ми з мамою та бабусею й дідусем живемо в районі Борисполя, неподалік від Києва, тому все пролітає просто в нас над головами. Я не міг заснути до 3:30 ранку. Наш маленький одноповерховий будинок здригався від кожного вибуху надворі, а звук був дуже гучним.
Зрештою, гадаю, це було корисно – на власному досвіді відчути, як людям там доводиться жити щотижня", – розповів юний гравець.
Вже у понеділок вранці збірна відправилася на збір, а Сикут з мамою лише забирали паспорт – довелося добиратися до Кракова самостійно. Спершу потягом до Перемишля, потім машиною. Тим не менш, хлопець встиг на перше тренування.
"Коли я приїхав до Кракова, мене дуже тепло зустріли: усі тренери та гравці були дуже привітними, тож я швидко адаптувався. Згодом я почувався майже як у рідному клубі; відчувалися пристрасть і згуртованість гравців – як на полі, так і поза ним. Це, на мою думку, і допомогло нам виграти всі матчі групового етапу", – розповідає Сикут.
Чи варто боятися Польщі зараз?
Теоретично – так. Але на практиці… Сикут вже заграний за збірну України – тобто для виступів за Польщу треба буде змінити футбольне громадянство. Плюс він вже відчув "кайф" у складі "синьо-жовтих", тож навряд захоче змінити збірну.
"Мені дуже сподобався цей табір: гадаю, він допоміг мені стати значно кращим гравцем, а також дав змогу познайомитися й налагодити стосунки з багатьма чудовими людьми. Сподіваюся, що в майбутньому з'являться нові можливості" – підсумував Патрік.
***
Робота УАФ у цьому напрямку – колосальна і надзвичайно важлива. Вона не лише відкриває двері українцям з усіх куточків світу, але й на власному прикладі показує, як навіщо це потрібно робити.
При чому це безперервна робота не окремого відділу, а всієї асоціації – від президента до селекціонерів. Водночас ця система ще далека від ідеальної. В УАФ визнають: напрям зі збору інформації ще потрібно розширювати.
"Завжди є речі, які хочеться покращити. Нам потрібно вдосконалити напрямок зі збору інформації. Дуже важливо мати максимально велику кількість інформації, і вже на її основі ухвалювати рішення. Тобто розширювати число інформаторів".
Сподіваємося, що інші українські федерації звернуть увагу на кейс УАФ та почнуть працювати в цьому напрямку. Бо від цього залежить майбутнє нашого спорту.