П’єтро Верховод: італійська пристрасть у поєднанні з українською сталлю
За підсумками сезону 2024/25 "Сампдорія" вилетіла до Серії С – третього дивізіону італійського футболу. Ще зовсім недавно гранд італійської Серії А переживає, м’яко кажучи, не найкращий період у своїй історії. Якихось 35 років тому "Сампдорія" вигравала Кубок володарів кубків, скудетто та грала у фіналі Кубку європейських чемпіонів.
Одним із символів праймової, як кажуть зараз, "Сампдорії" був легендарний центральний захисник українського походження П'єтро Верховод.
Його не безпідставно називають одним із найкращих центрбеків в історії гри.
Коли пишеш не про постать з далекої історії, а про сучасника, чию гру дивився, так би мовити, в онлайні, неодмінно стикаєшся з проблемою – про таку персону вже багато писано-переписано. Тож доводиться не повідомляти, а нагадувати. Утім, П’єтро Верховод, чиє прізвище в радянських медіа чомусь вимовляли та писали "Верховуд", насправді вартий того, щоб згадати його у черговий раз.
Верховод – заслужений й титулований майстер. У його списку: виграш Ліги чемпіонів (1996, з "Ювентусом"), Кубок кубків (1990, з "Сампдорією"), 2 золота Серії А (1983, з "Ромою" та 1991, з "Сампдорією"), 4 виграші Кубку Італії (1985, 1988, 1989, 1994, всі – з "Сампдорією"), 2 Суперкубки Італії (1991, із "Сампдорією", 1995 з "Ювентусом"). І це, не рахуючи перемог у Серії С (1979, з "Комо") та Серії В (1980, з "Комо"). Зігравши у 1981-1993 роках 45 матчів за збірну Італії (2 голи), Верховод 1982 року став чемпіоном світу, а 1990-го – здобув бронзу Мундіалю. Він є єдиним гравцем українського походження, який має титул чемпіона світу з футболу, і це само по собі гідне поваги та захоплення.
П’єтро Верховод здобув всесвітнє визнання як центральний захисник – хоча починав кар’єру нападником. Його головними козирями були фізична дужість у поєднанні з блискавичною швидкістю. Від нього потерпали та не могли втекти найбільші зірки атаки – від Марадони, Платіні й Ван Бастена до Зіко, Лінекера й Клінсманна. Великий Дієго Марадона називав Верховода Халком та казав, що той мав "м’язи аж до вій".
Задовго до іншого українця, Андрія Шевченка, італійські тіффозі дали П’єтро Верховоду прозвисько Цар. Це була данина як класу гри захисника, так і його слов’янському походженню.
П’єтро Верховод народився 6 квітня 1959 року в містечку Кальчінате в Ломбардії, поблизу від Бергамо. Його батько, українець Іван Лук’янович Верховод, уродженець Старобільська Луганської області (за іншою інформацією – селища Рикове на Київщині), потрапив до Італії під час Другої світової війни як радянський військовополонений. Пройшовши сім таборів, він втік, повоював у загоні руху Опору, а після звільнення Італії союзниками не став повертатися до СРСР, адже здогадувався, яка доля чекатиме на нього.
Громив Баварію, відмовлявся грати за Динамо через російську мову: український Пеле Олександр Скоцень
Іван Верховод оселився в Ломбардії (спочатку в містечку Спірано, потім перебрався до Кальчінате), працював вантажником, садівником, а потім механіком на заводі з виробництва мотоциклів Rumi у Бергамо. Одружився з місцевою дівчиною, на ім'я Вінченца, яка народила йому трьох дітей. Найменший син П’єтро з дитинства виявив спортивні здібності – у легкій атлетиці (спринт) та футболі. Втім, спортом малий займався у вільний від роботи час: батько відправив його працювати помічником сантехніка. І навіть, вже почавши напівпрофесійну футбольну кар’єру в ломбардському клубі Серії D "Романезе", Пєтро поєднував тренування з роботою.
Саме в "Романезе" Верховода з позиції правого форварда перевели до центру захисту – там був потрібен гравець. П’єтро так добре себе проявив, що ним зацікавились скаути "Мілану". Але тоді для "россонері" він не підійшов, та 1976 року потрапив до клубу "Комо", який після дебютного сезону в Серії А вилетів з вищого дивізіону і шукав гравців для підсилення складу. І хоча спочатку "Комо" навіть понизився у класі до Серії С, але потім за два сезони блискавично повернувся до Серії А.
Щоб закріпитися в Серії А, "Комо" були потрібні гроші. Тому керівництво клубу вирішило продати декількох гравців. Таким чином 1981 року права на Верховода придбала "Сампдорія", котра тоді перебувала в Серії В. Грати у нижчому дивізіоні перспективний П’єтро, якого з "Комо" вже викликали до національної збірної, не хотів, отже генуезці віддали його в оренду до "Фіорентини". З флорентійським клубом Верховод став віцечемпіоном Італії – лише на фініші турніру Серії А сезону 1981/1982 "фіалок" на одне очко обійшов "Ювентус".
Наступний рік він також провів в оренді – в "Ромі", де під орудою тренера Нільса Лідхольма зіграв найбільшу в клубі кількість матчів у Серії А того сезону (30) та виграв скудетто.
Але ще до початку сезону з "Ромою" Верховод поїхав зі збірною Італії на чемпіонат світу 1982 до Іспанії. На жаль, напередодні турніру він травмував кісточку і був змушений весь переможний для Італії турнір просидіти на лаві запасних, спостерігаючи, як грають в центрі оборони Гаетано Ширеа, Клаудіо Джентіле та Фульвіо Колловаті. Втім, сам факт потрапляння до складу "скуадри адзурри" під орудою Енцо Беарзота був безумовним досягненням, яке дало П’єтро Верховоду повне право на золоту медаль та титул чемпіона світу.
Потім був чемпіонський сезон 1982/1983 у Серії А з "Ромою", і тут вже "Сампдорія" зажадала повернути захисника-чемпіона з оренди. Сам Верховод зовсім не хотів їхати з Рима до Генуї, але президент "Сампи" Паоло Мантовані був амбітний та наполегливий: він плекав великі плани. Верховод був ображений та злий, перші два місяці в Генуї він навіть не розмовляв з президентом клубу – того самого клубу, легендою та символом якого йому судилося стати.
Так почались 12 сезонів П’єтро Верховода у "Сампі". Тут я дозволю собі ліричний відступ. Кожен футбольний (і не лише) клуб має прозвиська від своїх уболівальників (а інколи – від противників, як, скажімо, "кроти" у випадку з "Шахтарем"). У 90-ті роки наші спортивні журналісти захопились такими назвами та почали зловживати ними, демонструючи свою обізнаність: усі ці "матрацники" проти "дачників", або "вовки" проти "віслюків". Утім, і я сам тут вище назвав "Мілан" "россонері", а "Фіорентину" "фіалками", проте спочатку таки зазначив клуби, як годиться.
Має свої прозвиська й "Сампдорія". По-перше, це похідні від назв двох спортивних товариств, з яких власне був 1946 року створений генуезький клуб, та від яких він отримав назву: "Самп" (від "Самп’єрдарнезе", квартал у Генуї Самп’єрдарена) та "Дорія" (від "Андреа Дорія", середньовічний генуезький адмірал). А за клубними кольорами (ну, всі оті "россонері" та "бьянкочелесті") клуб має прозвисько I Blucerchiati, тобто "обведені синім". Тож з вашого дозволу я далі інколи писатиму "Самп", бо "Дорія" мені чомусь не подобається, а "блучерк’яті" виглядає дещо претензійно.
Саме на роки виступів П’єтро Верховода прийшлась найкраща ера "Сампдорії". Клуб тричі брав Кубок Італії, а 1990 року виграв Кубок кубків, здолавши у фіналі в Гетеборгу бельгійський "Андерлехт" – 2:0. А от скудетто "Сампі" не підкорювалось, і 31-річний Верховод вже хотів був перейти до "Мілана", який знову виявив до нього інтерес. На щастя, П’єтро відмовили від переходу зіркові одноклубники – Роберто Манчіні та Джанлука Віаллі…
На той час у "Сампі" югославський тренер Вуядін Бошков зібрав справжнє сузір’я гравців екстракласу: голкіпер Джанлука Пальюка, хавбеки – збірники Італії Джузеппе Доссена та Аттіліо Ломбардо, зіркові легіонери Олексій Михайличенко (Україна), Тоніньйо Серезо (Бразилія), Сречко Катанець (Словенія), у нападі – згадані Манчіні та Віаллі. У захисті поруч із Верховодом грали збірники Марко Ланна і Морено Манніні, а також капітан команди Лука Пеллегріні. З таким складом можна було вирішувати найвищі завдання. Так і сталося у сезоні 1990-1991: "Сампдорія" впевнено виграла свій єдиний в історії скудетто, набравши 51 очко – проти 46 очок у "Мілана" та "Інтера", а Джанлука Віаллі став найкращим бомбардиром турніру з 19 голами.
У розіграші Кубку європейських чемпіонів 1991/1992 року "Сампдорія" дійшла до фіналу, де в Лондоні в напруженій боротьбі поступилась у додатковий час "Барселоні" (з Жозепом Гвардіолою, Хрісто Стоїчковим, Мікаелем Лаудрупом): єдиний гол у матчі забив потужним ударом зі штрафного Рональд Куман.
У сезоні 1993/1994 генуезці взяли бронзу чемпіонату та виграли Кубок. Сьогодні про ті здобутки фани генуезького клубу згадують зі сльозами та зітханнями: все в минулому…
Паралельно з тими клубними успіхами Верховод зіграв за збірну Італії на чемпіонатах світу 1986-го та 1990-го років, здобувши на останньому турнірі бронзу. На домашньому мундіалі 1990 він двічі виходив на заміну та повністю відіграв матч за 3 місце проти Англії (2:1).
Певний час наш герой був найстаршим бомбардиром в історії збірної Італії: коли забив гол у кваліфікаційному матчі ЧС-1994 проти Мальти 24 березня 1993 року (6:1). Тренер Скуадри Арріго Саккі тоді покликав ветерана на фінальний турнір мундіалю, але виключно в ролі запасного. Їхати до США туристом П’єтро не захотів…
Верховод надійно грав у захисті "Сампдорії" до 1995 року, коли його, 36-річного ветерана, досить несподівано запросив "Ювентус". Жодних сумнівів – то була ініціатива Джанлуки Віаллі, котрий вже три роки виблискував у нападі "Старої сіньйори". На той момент справи "Сампи" пішли на гірше: помер Паоло Мантовані, його син Енніо був не в змозі підтримувати фінансування клубу на попередньому рівні. Тренер Свен-Горан Ерікссон, який змінив Вуядіна Бошкова, ставився до старіючого Верховода не так, як тому хотілося… Тож захисник залюбки поїхав з Генуї до Туріна, де отримав великий подарунок спортивної долі.
За свій єдиний сезон у Туріні Верховод виграв Лігу чемпіонів: у фіналі 22 травня 1996 року в Римі він відіграв весь матч з додатковим часом, а "Юве" переміг "Аякс" у серії пенальті – 4:2 (в основний час – 1:1). Доля повернула Верховоду та Віаллі борг за програш "Барселоні" 1992 року.
Наступний сезон (1996/1997) П’єтро таки відіграв у "Мілані" – 18 матчів, 1 гол. Але сезон видався для "россонері" невдалим, і ветеран подався до скромної "П’яченци", де пробігав ще три роки (83 матчі, 6 голів) і у 2000-му у віці 41 року завершив кар’єру. Загалом за 20 сезонів у Серії А П’єтро Верховод зіграв 562 матчі – восьмий показник в історії.
Тож чому П’єтро Верховод вважається одним з найкращих захисників в історії італійського футболу? За що Габріель Батістута 1992 року назвав Верховода найкращим захисником у світі? Окрім згаданих швидкості та міці, П’єтро був дуже розумним універсальним гравцем оборони: його швидкість, потужна статура, передбачливість, позиційне чуття, рішучість у складних ситуаціях та вміння читати гру дозволяли йому руйнувати ігрові схеми суперника, відігравати володіння м'ячем та перехоплювати втрачені м'ячі. Він вдало грав і як стопер, і як ліберо, і як майстер персональної опіки.
Хоча Верховод не був надто високим (179 см), він блискуче грав головою та забив чимало м’ячів з другого поверху. Не маючи на початку кар’єри класної техніки, він за рахунок сумлінного ставлення до тренувань розвинув технічні навички до вищого рівня. Попри фізичну силу та жорсткість ігрової манери, П’єтро відрізнявся коректною грою та поведінкою як на полі, так і поза ним. При цьому він щасливо уникав травм – і щодо себе, і стосовно суперників. За характером він був справжнім лідером – про це згадував, зокрема, Олексій Михайличенко. Верховод мужньо грав навіть під час нападів пневмотораксу (фактично – дірки в легені), долаючи гострий біль у грудях, що не давав можливості вдихнути повітря.
А ось тренерська кар’єра П’єтро Верховода не склалася. Він без успіхів та досягнень попрацював у "Катанії", "Фіорентині", "Трієстіні", угорському «Гонведі» (кілька місяців у 2014) та албанській "Камзі" (декілька тижнів у 2018). Потім зрозумів, що тренера такого рівня, яким він був гравцем, з нього не вийде, та переключився на аналітику: працював на телеканалі RAI Sport.
Верховод живе у Комо у чудовій віллі на березі озера. Живе з дружиною Кармен, дітьми та пуделем на ім’я Род. У 2012 році колишній зірковий футболіст балотувався на пост мера Комо, але набрав лише 2,5 відсотків голосів.
Минулого року "Мілан" привітав Верховода з 65-річним ювілеєм таким дописом у Твіттері: "Італійська пристрасть у поєднанні з українською сталлю. Всього найкращого, П'єтро!".