Пробитись крізь стіну недовіри. Шлях Калюжного від чемпіонату Ісландії до улюбленця України
Після матчів проти Грузії та Чехії в жовтні минулого року Іван Калюжний прокинувся знаменитим.
Сергій Ребров викликав дебютанта зі скромної Олександрії, а той став у пригоді у відповідальних матчах. Проти Грузії Калюжний відіграв повний матч, тоді як проти чехів вийшов на заміну. Цікаво, що статус неосновного не завадив йому здобути звання "Лева матчу" у другій з ігор.
Підтримували вибір фанатів і експерти. Сергій Нагорняк говорив про Івана:
"У ключових моментах вигравав боротьбу. Він робив підбори і перехоплення. Але найголовніше, чим Калюжний сподобався! Усі бачили його очі і як він хотів грати! Усі побачили, що в збірній України з'явився новачок, у якого горять очі. Іван показав свою роботу і своє бажання. Не кожного футболіста після дебютної гри за збірну порівнюють із Гаттузо".
До Нагорняка доєднався й Андрій Воробей:
"Калюжний свою справу робить. Він робить те, що вміє. І в матчі з чехами, вийшовши на заміну на 64 хвилині, він нічого не зіпсував, а навпаки десь допоміг додати збірній. Він був там, де йому потрібно було перебувати. Десь правильно ногу підставив, десь виграв боротьбу. Його спортивну агресію навіть по телевізору було видно".
З огляду на те, що Олександрія навіть у "бронзовий", з Шараном, сезон, не могла заповнити 7-тисячний стадіон, то ривок у впізнаваності для Івана був феноменальним. Він зізнавався, що не може подарувати футболки всім охочим: все ж джерсі коштують грошей, а клуб рахує кожну копійку. Премія "Дебют року" від збірної була вже нікого не дивувала – хоча боротися довелося з таким гравцем, як Володимир Бражко.
Хто ж новий, вкрай несподіваний герой збірної України? Розберемося в цьому матеріалі напередодні протистояння підопічних Сергія Реброва з Бельгією в плейоф Ліги націй УЄФА за вихід до елітного дивізіону змагань.
Старт пліч-о-пліч із Судаковим, Мудриком, Луніним
Металіст Ярославського назавжди увійшов в історію українського футболу як команда легіонерів, місце, де натуралізували Едмара і Девича, щоб хоч до 4 "українців" на полі дотягнути. Однак стає лячно, якщо замислитися наскільки потужний український кістяк міг сформуватися в Харкові, якби не рейдерське захоплення імені Курченка.
Лунін, Мудрик і Судаков були головними зірками молодіжки Металіста, Криськів теж, м'яко кажучи, не загубився – та й середняки типу Андрієвського, Волошина, Батагова зробили непогану кар'єру.
Десь поруч із цими майбутніми зірками бігав і Калюжний – і, можливо, навіть став би в пригоді Металісту надалі, але клуб раптово почав збавляти оберти. У 2015-му Іван перейшов у Динамо, але за першу команду киян так і не зіграв. З огляду на одночасний перехід двох юніорів, можна сказати, що клуб зробив вибір на користь Андрієвського.
Дебютував у професійному футболі Іван в орендах за Металіст 1925 та Рух. Львів'янам Калюжний допоміг вийти в УПЛ, і навіть дебютував на рівні вищої ліги саме в їх складі, але... Рух впевнено рухався до того, щоб в основі команди виходило по 8-10 власних вихованців.
Чужий гравець, який належав Динамо, Руху не був потрібен. Незабаром Калюжний підписав контракт з Олександрією, у складі якої відмінно відіграв повний 2021 рік, увійшовши до різних символічних збірних.
Подорож на інші планети
У Едріана Броуді між двома "Оскарами" – за великий, легендарний фільм "Піаніст" і зовсім свіжий "Бруталіст" – є пауза, впродовж якої він знімався у всякому треші. Приблизно так вийшло і в Калюжного: вік становлення для нього виявився не дуже переконливим через повномасштабне вторгнення.
Кефлавік і Керала Бластерс. Думаю, навіть регулярний читач Чемпіона не в змозі сказати, в яких країнах виступають ці футбольні клуби. Калюжний опинився не просто в слабких лігах, а далеко не в топових її представниках. Кефлавік не вигравав чемпіонат Ісландії з сімдесятих років, Керала Бластерс не перемагала в чемпіонаті Індії взагалі ніколи.
Але на тому етапі найважливіше було грати. Калюжний допоміг Кефлавіку посісти сьоме місце, Кералі – п'яте, а в Індії ще й проявив себе як бомбардир. За чотири м'ячі у ворота суперників індійці прозвали його "Український динаміт".
До речі, за всієї величезної екзотичності місць роботи варто сказати, що вони допомогли Івану звикнути грати в дуже різних умовах. З України полетіти в Ісландію, а потім в Індію – все одно що побувати на трьох різних планетах. Можна сказати, що обидві країни дуже сильно відрізняються від України в таких побутових деталях, як клімат, безпека, вартість життя – тільки в різні боки.
І загалом, це два різні світи: все населення Кефлавіка не зможе навіть на половину заповнити стадіон Джавархалала Неру, який пів року був для Калюжного домашнім. В ісландській агломерації живе 15 930 осіб, індійська арена вміщує 41 000.
Повернення зі скандалу
Влітку 2023-го Калюжний повернувся в Україну. ЛНЗ, тоді ще в статусі скромного новачка ліги, підібрав опорника і за його допомоги зіграв кілька матчів на нуль – зокрема, 0:0 і з Дніпром-1. Уже взимку Олександрія вирішила повернути хавбека – і перший же матч у старому новому клубі ознаменувався прекрасною грою Івана і... технічною поразкою.
Олександрія пізно вирішила повернути гравця, вийшла проти Шахтаря з ще не заявленим футболістом – і це стало приводом після 0:0 на полі отримати 0:3 рішенням КДК (Контрольно-дисциплінарний комітет). З погляду закону все абсолютно правильно, але в таких випадках постає питання: а було б покарання таким же суворим, якби грали не з грандом? Може, порушення в матчі з тим же ЛНЗ стало б приводом тільки для штрафу і суворого попередження?
Але, в будь-якому разі, це був лише один матч. Глобально, Олександрія отримала ніби відсутню деталь для механізму, який запрацював. Прогрес був помітний ще в минулому сезоні, коли команда обігравала Дніпро-1 і Полісся – ну а в цьому сезоні Іван став одним із головних героїв казкового сезону.
Ніколи Олександрія не була такою сильною, ніколи не грала так упевнено – і для успіху команди Ротаня відбори і перехоплення Калюжного, мабуть, навіть важливіші, ніж голи Філіппова і ривки флангом Безерри.
Чому його так полюбили?
Але таке моментальне завоювання вболівальницької любові має й ірраціональний компонент. Калюжний нагадує гравця з позаминулої епохи. Тієї самої епохи, в якій уміння відбирати й перехоплювати було важливішим, ніж культура пасу. Тієї, в якій слова "щодо самовіддачі питань немає" були компліментом, а не тавром тренера-"фізрука". Тієї, в якій до футболу ставилися як до гри, а не як до науки.
Калюжний підкуповує націленістю на боротьбу і взагалі нагадує фаната, якому пощастило потрапити на поле із зірками. Та, власне, фанатом він і є – всі ж розуміють, що в Кефлавіку він був від збірної далекий майже так само, як ми з вами. І асоціював себе із Зінченком, Довбиком, Луніним, як фанат із кумирами (нехай навіть з одним із них, повторюся, знайомий з юності).
Відкритим залишається питання, чому саме такого гравця так полюбили глядачі. Напевно, Іван відмінно відповідає духу часу. У момент, коли вся нація бореться за виживання, такий простий хлопець, який пробивався крізь десять стін недовіри, підсвідомо викликає більшу симпатію, ніж інтелектуал, який з тінейджерських часів отримав визнання, контракти, славу. Калюжний приїхав зі скромного клубу, був потрібен у конкретний момент – і довів, що може бути актуальним навіть на одному полі з представниками Реала, Челсі, Арсенала.
Маленька людина може відкидати велику тінь. Калюжний, звісно, хороший опорник, але його історія для українського футболу означає більше, ніж він сам. Він демонструє, що зіркою УПЛ можна стати навіть після іграшкових чемпіонатів. Що для збірної України може бути актуальним гравець не тільки з двох грандів або зарубіжної ліги. І насамперед, що ніколи не пізно переставати вірити.
Відповідальний редактор – Станіслав Лисак