Договірняк Ліверпуля з МЮ та 122 добровольці: як Англія скасувала футбол під час війни
Понад 100 років тому Англія занурювалася в жах світової війни. Вона вимагала все більше людей, ресурсів; жити, як в мирний час, більше не виходило.
Футбольний сезон-1915 добігав завершення, але клуби думали не про перемоги, а як не збанкрутувати.
Усі розуміли, що футболу от-от настане кінець.
Чемпіон розповідає, як у цей надскладний час Манчестер Юнайтед приймав Ліверпуль на "Олд Траффорд", і до чого це призвело.
***
Це було так давно, що й внуки свідків тих подій мають своїх внуків.
2 квітня 1915 року – вже з радіо, але ще без пеніциліну.
Тим не менш, "Олд Траффорд" вже стояв, де стоїть, і 18 тисяч глядачів прийшли сюди подивитися матч із Ліверпулем.
На той момент це дербі ще не заслужило культового статусу, хоча Манчестерський судноплавний канал вже відкрили – отже й відносини двох міст почали змінюватися безповоротно.
У таблиці Ліверпуль йшов у середині – задніх не пас, але й до призів далеко. Ман Юнайтед, в свою чергу, плівся у зоні вильоту, і врятувати його могла тільки перемога. Чим не інтрига?
Ще й Страсна п'ятниця у церковному календарі – здавалося, нічого не могло піти погано.
Але воно пішло.
***
"Нападники Ліверпуля показали найслабшу гру за весь сезон, – резюмувала побачене Sporting Chronicle. – Їхня гра перед воротами була надто поганою, щоб її описати. А в другому таймі неможливо виокремити жодну з команд".
Інша газета Post написала, що капітан МЮ Патрік О'Коннелл "смішно пробив пенальті повз ворота, викликавши підозри судді".
Manchester Football Chronicle назвала гру "дивовижною": "Жодна з команд не проявила й краплі енергії після того, як МЮ повів з різницею у 2 голи. Футбол був найгіршим, який можна було побачити цього сезону".
Усі разом вони шоковано розповідали, як нападник Ліверпуля Фред Пагнем влучив у поперечину, і на нього накинулися... свої.
Що ж це в біса за матч?!
МЮ виграв і зберіг прописку в еліті, але навіть у найбільш наївних уболівальників закралися сумніви.
Від самої появи професійних ліг Англія кишіла букмекерами, і хоча зловити за руку нікого не вдавалося, чутки про "договірняки" ходили дедалі частіше, а бездіяльність ліги дратувала.
Народ прагнув справедливості тим більше, що у цей час їхні рідні гнили в окопах Франції та Бельгії, ведучи малозрозумілу людям війну з німцями, яких вони в очі не бачили. Виходить, одні мали гинути за корону, а інші в цей час за гроші паплюжили улюблену гру?!
Хтось мав стати сакральною жертвою – і Ліверпуль з МЮ підоспіли якраз вчасно.
***
Все почалося з анонімного допису букмекера Football King до Sporting Chronicle:
"Я маю вагомі підстави вважати, що матч, зіграний у Манчестері під час великодніх свят, був підставним. Домашній команді дозволили виграти з певним рахунком".
Оскільки і преса, і фани могли під цим підписатися, Футбольна ліга почала розслідування, утворила комісію, яка обрала штаб-квартирою елітний готель "Гранд". Там і проводили допити усіх причетних.
Тиждень, два, три проводили...
До літа комісія виділила вісьмох потенційних винуватців. Із Ман Юнайтед це були Артур Воллі, Сенді Тернбулл та Інок Вест. Із Ліверпуля – Том Ферфол, Боб Перселл, Том Міллер та Джекі Шелдон. Ще один учасник схеми – ексгравець у крикет Лоуренс Кук.
Розслідування форсували букмекери, яких афера футболістів ледь не розорила – дехто виплатив по 150-200 фунтів, коли найбільша зарплата у лізі складала 5 фунтів на тиждень.
Так само допомагали і вболівальники, бо хоча гравці ще не були багатіями, їх усі знали в лице.
Насамперед полісмени вийшли на Шелдона, який до Ліверпуля виступав за МЮ, тож добре знав Воллі, Тернбулла й Веста, з якими зустрічався ввечері перед грою в пабі Dog And Partridge. Одразу виникло питання – а навіщо?
Далі слідство зацікавило містечко Гакналл-Торкард, що біля Ноттінгема. Саме тут народився Вест, і тут же зробили найбільше ставок на перемогу МЮ 2:0.
Лоуренс Кук і його ставки на 2:0 там і сям – звідки в нього така "інтуїція"?
Разом з тим, залізних доказів довго не було, аж поки один з учасників не заговорив. Це сталося після кількох місяців шаленого тиску й суспільного осуду, і розповів він геть усе – наприклад, як шахраї не пасували на чесних в ендшпілі, бо ті хотіли забити гол і зірвати ставку.
***
Навіть сьогодні ніхто не знає імені стукача.
Може, це був О'Коннелл, який так кумедно не забив пенальті, але уникнув покарання, а після війни раптово рвонув до Іспанії, де навіть став героєм Барселони?
Хтозна.
Набагато простіше зрозуміти, чому вони це зробили – та тому, що футбол під час війни виявився поганою ідеєю. Ніякої ілюзії мирного життя не вийшло – навпаки, результати матчів втратили будь-яку цінність на тлі тисяч трун, що прибували з континенту нон-стоп.
Після того, як на початок 1915 року лише 122 із 1800 зареєстрованих гравців записалися на військову службу, The Times написала:
"Футбол робить усе можливе для ворога".
Їх стали цькувати; відвідуваність впала у 4-5 разів, фінансування від власників скоротилося і майже половина ліги не платила зарплати вчасно. Навіть у програмці до матчу МЮ – Ліверпуль писало, що наступний сезон можуть перенести.
А оскільки тодішні зірки заробляли не більше за шахтарів і рибалок, що дивилися їхні матчі з трибун, то вони й вирішили наостанок підзаробити як слід, щоб сім'ям вистачило хоч на деякий час.
Квартирне питання – все як завжди.
Але, звісно ж, це не мало стати виправданням. 23 грудня 1915-го усіх вісьмох підозрюваних відсторонили від футболу до кінця життя.
***
Liverpool Echo назвала той день "найгіршим в історії футболу".
З вироком погодилися керівники і Ліверпуля, і Ман Юнайтед – і це трохи кумедно, бо хоча договірняк було доведено, перегравати матч не стали. Річ у тім, що у разі поразки "Червоних дияволів", вони б вилетіли з еліти, а Челсі у ній залишився, що не влаштовувало вже синіх, які дуже хотіли вилетіти – аби скоротити бюджет.
Вважається, що це й стало останньою краплею – вже у 1916-му офіційний чемпіонат Англії скасували.
Тим часом футболісти – і серед них винуватці ганьби на "Олд Траффорд" – тоді ж влилися у маси народу, що були зайняті війною, а не спортом. Здається, саме цього моменту й чекала країна.
О'Коннелл, Вест і Андерсон влаштувалися на оборонний завод Ford поблизу "Олд Траффорд".
Ферфол, Шелдон і Тернбулл добровольцями вирушили на фронт. Із них Джекі отримав важке поранення у Франції майже одразу, але вцілів. А от тіло Тернбулла так і не знайшли після невдалої нічної атаки під Аррасом у 1917-му.
Сумна, але й типова історія для британців на тій війні. Вони пережили три мобілізації, втратили вбитими понад 650 тисяч чоловік, перш ніж кайзер нарешті здався.
***
Тільки після цього англійці відновили футбол, нагородили героїв, вшанували загиблих.
У тому ж 1919-му Шелдон та інші горе-аферисти, що вернулися з фронту, зізналися в злочині і попросили помилування. Ліга трохи подумала – і кивнула; мовляв, змили ганьбу кров'ю.
Один Вест не визнав вину – і тому його бан залишили в силі. Він як навіжений строчив апеляції, а в цей час Міллер забивав за Шотландію, Шелдон – за Ліверпуль, Перселл заграв у Порт-Вейлі. Хіба Ферфол із них не повернувся – йому було під 40, і він влаштувався таксистом; підвозив людей і в наступну світову бійню.
Дискваліфікацію Веста, ніби насміхаючись, ФА відмінила у жовтні 1945-го, коли йому було 59 років.
"У нашій родині його не вважали хорошою людиною. Він бив мого батька і покинув бабусю, відчужився від сім'ї. Не схоже, що він був тим типом хлопця, за якого ви б хотіли видати заміж свою доньку", – каже його внук Роджер Вест.
В принципі, це багато що пояснює.
Ну, а про Страсну п'ятницю на "Олд Траффорд" англійці ще довго розповідали дітям. Історія, що починалася як анекдот, стала уроком – як низько може впасти гра в поганих руках та за неправильних обставин.
Вже за 20 років Невілл Чемберлен цієї помилки не повторив, і британський футбол пішов на війну синхронно з першими пострілами у Польщі.