El Clasico: як Реал і Барса боролися за людину, що змінила історію – Альфредо Ді Стефано
Мадридський Реал та каталонська Барселона. Одвічне протистояння, чергову частину якого ми побачимо вже 26 жовтня, о 22:00, у столиці Іспанії. Ми вже поговорили про Класіко у історичному вимірі, згадали сутичку, яка запам’яталася назавжди, а також розглянули, з чим команди підходять до гри. На черзі – матеріал про людину, що мала свій вплив на світовий футбол як такий. А також обидва суперклуби нинішньої Ла Ліги.
Данило Моісеєнков розповідає про одного з кращих футболістів у історії Гри, а Чемпіон продовжує знайомити читачів з найкращим із світу спорту №1.
Щоб краще зрозуміти історію трансфера Альфредо Ді Стефано, потрібно зануритися доволі глибоко, і розпочати взагалі з іншої людини, з іншої події, з іншої теми.
Все розпочалося у березні 1952-го, коли шостого числа клуб святкував свій "золотий ювілей" – 50 років з дня офіційного заснування. Сантьяго Бернабеу оголосив, що протягом місяця на стадіоні будуть організовуватися різноманітні заходи на честь великої дати.
Там були відзначені усі видатні люди в історії клубу, що тоді мали можливість приїхати до Мадрида і в принципі ще були живі, а головними подіями стали невеличкі футбольний та баскетбольний турніри. І саме там Бернабеу зустрівся з Раймундо Сапортою – людиною, значення якої в історії важко, дуже важко переоцінити.
Сапорта був із сімʼї фінансиста, через що потім і сам зайнявся цією професією. Сімʼя Раймундо мала єврейське коріння, жила у Салоніках, а народився Сапорта взагалі у Константинополі, тобто Стамбулі. Однак у 1924 Хайме – батько Раймундо – отримав іспанський паспорт, як раз завдяки тому, що зміг довести своє єврейське коріння. А в 1930-х сімʼя перебралася до Франції, де мешкала до початку Другої Світової Війни.
Батько Сапорти був не просто фінансистом, він був доволі впливовим банкіром і мав гарні звʼязки, завдяки яким і дізнався, що є загроза, доволі серйозна, що ось-ось Франція буде окупована нацистською Німеччиною. Після цього він задіяв інші звʼязки і швидко оформив іспанське громадянство для всієї родини – в 1941-му вони перебралися до Іспанії, звісно до столиці.
Через кілька місяців Хайме загинув – його задавив трамвай. Таким чином, Раймундо у віці 15 років втратив батька. Після закінчення обовʼязкові освіти у французькому ліцеї (в Іспанії) він деякий час працював у магазині техніки в центрі Мадрида. А потім він почав працювати у столичному банку "Banco Exterior de España" – він числився одним з президентів цього банку аж до 1980-х, коли вийшов на пенсію.
Саме в Іспанії, у віці 16 років Сапорта вперше познайомився з баскетболом. Він тоді навчався у ліцеї та був делегатом шкільної команди – на цій посаді він знаходився у постійному контакті з керівництвом іспанської федерації баскетболу з питань організації різних турнірів.
Цю справу він виконував настільки добре, що один з генералів хотів призначити його на директорську посаду в федерації. Так, в 16 років. Однак через те, що за законами такі посади можна було займати не раніше 21 року, Сапорті довелося почекати, однак бажану посаду він все ж таки отримав.
І ось коли Бернабеу захотів організувати баскетбольний турнір на честь 50-річчя клубу, він звернувся до відповідної федерації – його звʼязали як раз із Сапортою. Так вони і познайомилися. Раймундо настільки ідеально організував цей турнір, що Дон Сантьяго після цього особисто зустрівся з ним і запросив у Реал Мадрид.
Сапорта відповів, що не дуже розуміється на футболі, однак може допомогти з баскетболом. Бернабеу парирував: "Взагалі не переживай на цей рахунок, мені просто потрібно, щоб ти був у моїй команді, в нашій раді директорів". Раймундо піддався на чари президента "Мадрида" і прийняв пропозицію. Нагадаю, це було в 1952 році.
Пізніше він очолить і баскетбольну секцію, стане віце-президентом Реала і правою рукою Бернабеу – у нього було дві максимально довірені особи: Сапорта і Антоніо Кальдерон, який був особливо важливим у питаннях, які потрібно було вирішувати "жорстким" методом, в сенсі риторики, звісно.
Хоча Сапорта звісно був до Бернабеу ближче, набагато. Вони стали майже родичами. Дон Сантьяго впустив Раймундо в коло своєї сімʼї, а коли Бернабеу помер у 1978 році, Сапорта одразу залишив Реал через те, що не міг працювати під керівництвом когось окрім Сантьяго. Відданість одного до іншого у них була на максимальному рівні.
"Сантьяго Бернабеу змінив моє життя, він замінив мені батька", – розповідав Сапорта у 1989-му.
В дуеті вони вивели Реал Мадрид на вершину футболу і європейського баскетболу – Бернабеу відповідав більше за футбол, а Сапорта створював мадридський баскетбол. Раймундо також був тим, хто зіграв ключову роль у заснуванні Євроліги та чемпіонату Іспанії з баскетболу, а також організував чемпіонат світу-1982 з футболу в Іспанії. Це була максимально складна задача, з якої він впорався на відмінно.
Однак в 1952-му був організований і футбольний турнір, куди запросили одну шведську команду і Рівер Плейт, клуб що виховав Альфредо Ді Стефано – однак через свої проблеми вони не змогли прийняти запрошення і Реал звернувся до колумбійського Мілліонаріоса, де вже два роки виступав… Ді Стефано. Тоді в Південній Америці грошей для футболу було багато і Мілліонаріос був одним з найбагатших.
30 березня був зіграний матч між Мадридом і цим колумбійським клубом. Глядачі на трибунах, директори у ложі. І тут Бернабеу помічає 26-річного світленького футболіста, який просто не помічає його команду, два голи, два асисти, геніальна гра, 4:2 не на користь Реала. 70 тисяч вболівальників на трибунах втратили можливість говорити – вони побачили Ді Стефано наживо.
Ще під час матчу Бернабеу сказав своїм помічникам, що цей хлопець має грати за Реал Мадрид. Одразу підписати його не вийшло, однак La Saeta Rubia (Білява стріла) – так називали Ді Стефано – став головною ціллю клубу, Бернабеу не заспокоївся, поки не привів його в Мадрид.
Треба розуміти, що про Ді Стефано вже знали, але просто як про талановитого гравця з далеких країв, бо через проблеми з громадянством і ФІФА він не грав ні на Олімпіадах, ні на чемпіонатах світу. Пізніше це вплине на його легенду для наступних поколінь. Пеле про це казав: "Якби Ді Стефано грав на чемпіонатах світу, про нього говорили би більше, ніж про мене".
Того ж 30 березня журналісти одразу запитали, який іспанський клуб найбільше сподобався Альфредо за час перебування в країні, на що той відповів "Атлетік" (з Більбао). А коли питання стало трохи іншим: Реал чи Барселона? – Ді Стефано був чітким: Реал Мадрид, однак у мене є контракт з Мільйонаріос.
І головна подія в історії мадридського клубу відбулася влітку 1953 року. Саме тоді Бернабеу і компанія зуміли привезти до Реала Альфредо Ді Стефано – людину, що змінила все, що зробила непоганий клуб з амбіціями найвеличнішим не тільки в Іспанії, а й в усьому світі. І підписання його було теж гучним – це історія, сповнена міфів і легенд.
Це той трансфер, який став міфом, на теренах якого легко заплутатися. І що ж, тепер, знаючи про Сапорту і як у іспанській столиці дізналися про Ді Стефано, можна розповісти і про сам перехід. Адже саме це є найцікавішим у всій цій історії.
Перший крок до переходу, якщо не брати факт народження Ді Стефано і те, що він почав грати у футбол, відбувся у 1948 році, саме тоді, у листопаді, стався страйк гравців у Аргентині.
Приводом для страйку стала диспропорція між доходами клубів та зарплатами гравців – 57 гравців вирішили втекти і спробувати щастя в Колумбії, серед них був і Альфредо Ді Стефано. Тоді він підписав контракт з Мільйонаріос.
Наслідком став "Лімський пакт" 1951 року – ФІФА одразу відреагувала виключенням Колумбії зі своєї організації. Решті світу було заборонено грати товариські матчі з командами колумбійської ліги. І через три роки, у 1951-му, було досягнуто врегулювання конфлікту між колумбійською федерацією та ФІФА, яке і отримало назву "Лімський пакт".
Угода передбачала, що гравці-втікачі залишатимуться власністю колумбійського клубу, в якому вони грали, до закінчення поточного контракту, після чого право власності на гравця повернеться до його рідного клубу.
Після цього колумбійські клуби могли грати товариські матчі за межами своєї країни. Це дозволило Мільйонаріос здійснити те саме турне Європою навесні 1952-му, коли вони зіграли з Реалом.
Ді Стефано засліпив своєю грою і на той час аргентинський гравець належав колумбійському клубу до 15 жовтня 1954 року, із зобов'язанням повернутися до Рівер Плейта з 1 січня 1955-го.
Однак до цього моменту Ді Стефано у Колумбії не дограв, а наступним кроком у цій історії потрібно виділити "підписання" контракту з Барсою – травень 1953 року.
У вересні 1952-го Ладіслав Кубала, який до речі переїхав до Каталонії завдяки Бернабеу, напоровся на серйозну хворобу легенів. Прогноз був дуже песимістичним, і лікарі оголосили його "непридатним до спорту". Були побоювання, що його кар'єра різко завершиться.
Щоб зберегти щойно досягнуту першість в іспанському футболі, Енріке Марті Каррето, президент Барси, доручив технічному директору Хосепу Самітьєру – тому самому, що грав за Реал у 30-х – знайти нову перлину світового футболу.
Він у свою чергу, вивчивши різні варіанти, зв'язався з Альфредо Ді Стефано, який розповів Барсі про свою контрактну ситуацію. Енріке Марті вирушив до Рівер Плейта і домовивився з аргентинським клубом про угоду на суму близько чотирьох мільйонів песет.
Тим часом у лютому Кубала дивом подолав туберкульозну інфекцію і повернувся на поле. У травні Барса стала чемпіоном Іспанії.
Після досягнення усної домовленості з Ді Стефано, Самітьєр зустрів аргентинця та його сім'ю в аеропорту Мадрида 22 травня 1953 року. Наступного дня Альфредо був уже в Барселоні – він відвідав стадіон і особисто зустрівся з Кубалою.
Однак не усе було так просто – Мільйонаріос подав скаргу до ФІФА на дії каталонського клубу. І вони мали рацію, адже Ді Стефано належав колумбійцям до кінця 1954 року, і лише з січня 1955 року він знову ставав власністю Рівера. Права, які придбала Барса, де-факто не могли набути чинності до цієї дати. ФІФА попередила іспанську федерацію, що Ді Стефано не може грати за Барселону.
Енріке Марті заявив, що скористається турне Барси Америкою з 8 липня по 7 серпня 1953 року, щоб вирішити "справу Ді Стефано" з колумбійським клубом. Там він зустрівся з президентом Мільйонаріос, з яким так і не досягнув згоди.
Колумбійці запросили 27 000 доларів, що еквівалентно 1 350 000 песет. Енріке Марті не захотів платити такі гроші ще й Мільйонаріос, сказавши, що готовий навіть залишити Ді Стефано без гри на півтора року.
Ці заяви були опубліковані 4 серпня 1953 року в іспанській пресі, й звісно не додали Барселоні прихильності в очах самого Ді Стефано. 7 серпня 1953 року Марті Каррето повернувся з Колумбії, так і не вирішивши справу – якби тодішній президент Барси заплатив 27 000 доларів, які вимагав Мільйонаріос, Ді Стефано був би гравцем каталонців, і крапка. Перша помилка. Але це ще не все...
9 серпня Самітьєр покинув Барсу – Енріке Марті не зміг знайти можливостей, щоб продовжити контракт з людиною, яка вважалася найкращим технічним директором в Іспанії на той момент. Той самий чоловік, який домігся "неможливого" підписання Кубали трьома роками раніше, був також єдиним "барселонцем", який зумів створити довірливі стосунки з Ді Стефано, і тим, хто зробив найбільшу ставку на його підписання.
Тим часом Мільйонаріос, не знайшовши згоди з Барсою, домовився з Мадридом, з яким підтримував добрі стосунки. І за вказівкою Альваро Бустаманте – тодішнього віце-президента Реала – клуб вирішив викупити Ді Стефано, за ті самі 27 000 доларів. Раймундо Сапорта особисто полетів до Боготи, щоб передати гроші.
Сапорта після цього продовжив свою подорож до Буенос-Айреса і відвідав офіс Рівер Плейт, де побачив, що Барселона вже здійснила платіж у розмірі двох мільйонів песет, тому Мадрид не міг зробити остаточний крок для придбання всіх прав на гравця, хоча і отримав від Рівер Плейт гарантії "ненасильницьких дій у можливому майбутньому конфлікті".
Сапорта також приїхав до Барселони і провів особисту розмову з Ді Стефано в готелі Regina, де заплатив йому першу зарплату як гравцю мадридської команди.
Барселона не могла заявити Ді Стефано у Федерації футболу Іспанії без прав, якими володів Мадрид, а Реал не міг зробити це без схвалення Рівер Плейт, який, у свою чергу, продав свої права Барселоні.
З наближенням кінцевого терміну реєстрації іноземних гравців на сезон-1953/54 федерація звернулася до ФІФА. У своїй відповіді світова футбольна організація постановила:
"Альфредо Ді Стефано не може грати за жоден іспанський клуб, поки його ситуація перед цією міжнародною федерацією не буде повністю з'ясована".
Мадрид і Барселона повинні були дійти згоди, зі схвалення ФІФА, щоб знайти вихід із ситуації з майбутнім Ді Стефано. Керівництво каталонців зробило останню спробу. 26 серпня віце-президент Нарсісо де Каррерас зустрівся з Альфонсо-старшим – президентом Мільйонаріос. Саме Каррерас, а не Марті, був присутній на цій зустрічі через погані стосунки, які збереглися між президентом Барселони та президентом колумбійського клубу.
Там Барсі підтвердили, що ситуація з Мільйонаріос на користь Мадрида. Нарсісо де Каррерас не встиг виправити помилки, зроблені президентом "блауграни" – у Енріке Марті здали нерви.
Він в односторонньому порядку звернувся до правління Ювентуса з проханням, щоб вони викупили права Барси на Ді Стефано. Цей вчинок викликав обурення Альфредо, з яким не порадилися.
Зіткнувшись з відмовою туринського клубу вступати в переговори без згоди ФІФА, президент Барси зв'язався з Рівер Плейтом з метою анулювання контракту, підписаного між двома клубами, і повернення всіх сплачених грошей. Президент аргентинського клубу Енріке Пардо, роздратований наміром Марті, зробив заяву, в якій зняв відповідальність з Рівера.
Енріке Марті та його правління зрозуміли, що рішення лежить на плечах Мадрида та ФІФА. Міжнародний орган призначив Муньйоса Калеро, колишнього президента Федерації футболу Іспанії та члена ФІФА, посередником.
Рішення, яке він знайшов разом з Марі та Бернабеу, полягало в тому, що Ді Стефано гратиме за Мадрид протягом сезонів 1953/54 та 1955/56, а за Барсу – протягом кампаній 1954/55 та 1956/57. Після цих чотирьох сезонів обидві команди повинні були домовитися про майбутнє гравця в Іспанії.
Ді Стефано не міг почати грати за Барсу раніше 1 січня 1955 року, а це означало, що аргентинець мав відіграти перший сезон і половину другого за Реал, а з 1 січня 1955-го за каталонців. Щоб задовольнити всіх, посередник ФІФА вирішив розрізати яблуко навпіл – Ді Стефано буде почергово грати в обох іспанських командах. Угода була підписана 15 вересня 1953 року між двома клубами та ФІФА.
22 вересня, після серйозних помилок в управлінні "справою Ді Стефано" та непродовження контракту з Самітьєром, Марті подав у відставку.
23 вересня 1953 року Ді Стефано офіційно дебютував у складі мадридського Реала в матчі проти Нансі. "Лос Бланкос" програли на "Чамартіні" з рахунком 2:4. 27 вересня Ді Стефано зіграв свій перший матч у чемпіонаті.
Альфредо до цього не грав кілька місяців, набрав кілька кілограмів, і не дуже яскраво дебютував, а Мадрид не досягав бажаних результатів, тоді як Барса лідирувала в чемпіонаті. У той час Кубала, який одужав від хвороби, знову став лідером команди та найкращим гравцем Європи.
Барса була чемпіоном Іспанії та володарем Кубку, і на фоні такої гарної ситуації та слабкої форми Ді Стефана, каталонці почали сумніватися у його необхідності. Тоді ж Барселона очікувала можливого "подарунка" від іспанського уряду у вигляді землі для будівництва нового стадіону – "Камп Ноу" – запланованого на березень 1954 року.
Саме тоді, 14 жовтня, після п'яти матчів чемпіонату, Барса відмовилася від усіх прав на Ді Стефано за умови отримання фінансової компенсації від Мадрида за всі витрати, пов'язані з підписанням аргентинця. Агустін Монталь та Альберто Малукер заявили, що Барселона занадто важлива, щоб ділитися гравцем з клубом-суперником, і провели переговори в Мадриді щодо остаточного вирішення справи.
Фінальна угода була підписана 23 жовтня 1953 року. За трансфер аргентинця Реал заплатив удвічі більше, ніж Барселона заплатила Рівер Плейт – але у підсумку, це виявиться копійками.
У 1954 році вийшла книга Рафаеля Льйоренте "Di Stéfano cuenta su vida..." ("Ді Стефано розповідає про своє життя..."), в якій гравець ділиться з читачами тим, як відбувалося його підписання контракту з Реалом і втрата інтересу до нього з боку Барселони.
"Мадридисти цікавилися мною більше, ніж Барселона... Барса почала відмовлятися, можливо, думаючи, що, маючи те, що вони мали, насправді я їм не потрібен. Тож пан Марті, мабуть, подумав, що є труднощі та витрати... а найкращим рішенням для мене було перейти до Ювентуса.
Маріано Гонсальво, капітан Барси на той час:
"Я пережив це все... Була низка несприятливих повідомлень про підписання Ді Стефано. Одне з них належало тренеру Даучіку (товариш і родич Кубали, який став тренером каталонців за його вимогою), який сказав, що він не підходить команді, що в "курнику занадто багато півнів" і що це підписання не було таким важливим...".
Вже у 2017 році з'явився документ, що демонструє угоду між Рівер Плейтом і Барселоною, підписаний Енріке Пардо, президентом аргентинського клубу. Цей документ підтверджує платіж, здійснений за Ді Стефано.
Четвертий пункт документа між Рівером та Барсою передбачає наступне:
"Вся ця угода залежить від того, що гравець Ді Стефано приєднається до футбольного клубу Барселона до 26 липня, вирішивши будь-які труднощі, які можуть виникнути в результаті його виступу в Колумбії. Якщо ці умови не будуть виконані, угода буде розірвана".
Умова, яка свідчить про те, що обидва клуби знали про складну ситуацію, в якій опинився Ді Стефано.
Понад 30 сторінок офіційних документів, телеграм, векселів та платіжних ваучерів були знайдені співробітниками Рівера у бек-офісі готелю "Монументаль". У врятованій папці містяться папери, що демонструють різні кроки Барси для підписання гравця, контакти з Бернабеу та пропозицію Сапорти аргентинському клубу, а також документи ФІФА та їхнє остаточне рішення у "справі Ді Стефано".
З іншого боку, ні в Буенос-Айресі, ні в Боготі, ні в Барселоні не існує жодного документа за підписом Ді Стефана з Барселоною, а також між каталонським клубом і Мільйонаріос. Аргентинський футболіст так і не підписав контракт з Барселоною.
"Я отримував офіційні пропозиції від Мадрида, а неофіційні – від Барселони", – заявляв Альфредо влітку 1953.
Що стосується письмових або офіційних документів, то існує лише контракт, який Ді Стефано підписав з мадридським Реалом. Попри розповсюджені міфи, Альфредо Ді Стефано так і не зіграв жодного офіційного матчу за Барселону, і навіть товариського, до переходу в Реал Мадрид. Влітку 1953 року Барса зіграла три товариські матчі після фіналу Кубка (який вона виграла в Атлетіка): один у Перпіньяні, один у Манресі і останній у Бадалоні. 25, 28 та 29 червня 1953 року відповідно. Ді Стефано не зіграв у жодному з них.
Після цього Барселона поїхала до Каракаса, на Малий чемпіонат світу, в якому вони зіграли проти каракаської команди, Корінтіанса та Роми. Перед поверненням, 4 серпня, Барса зіграла з Кюрасао. Ді Стефано не поїхав у цей тур. Каталонці не могли взяти його, оскільки він належав до Мільйонаріос, які подали скаргу до ФІФА.
24 серпня 1953 року набуло чинності нове правове положення Національної спортивної делегації про заборону нових реєстрацій іноземних гравців в іспанському футболі. Тобто через три місяці після приїзду Ді Стефано до Барселони. Якщо аргентинець не підписав контракт і не дебютував у складі Барси, то цьому завадив не вищезгаданий закон, а радше спочатку ФІФА, а потім незграбність самого президента Барси.
У липні-серпні того ж року Енріке Марті міг завершити підписання, заплативши 27 000 доларів, які вимагав Мільйонаріос. Марті повернувся з поїздки до Америки 7 серпня 1953 року.
У вересні Барса та Реал звернулися до генерала Москардо, заявивши, що переговори та зобов'язання між усіма сторонами викристалізувалися ще до набуття чинності вищезгаданої заборони. Інші клуби Ла Ліги приєдналися до апеляції у подібних випадках. На той час і Барса, і Мадрид не знали, де зрештою гратиме легендарний аргентинець.15 вересня було підписано угоду між Барселоною, Реалом та ФІФА про обмін гравцем. 19 вересня 1953 року Національна спортивна делегація видала наступне комюніке:
"До Національної спортивної делегації надійшли апеляції від кількох футбольних клубів проти пропозиції, зробленої цією делегацією Вищій раді щодо заборони на підписання іноземних професійних футболістів, і з огляду на причини, наведені у вищезгаданих апеляціях, Національна делегація на своєму засіданні 18 вересня 1953 року погодилася запропонувати Вищій раді підтвердити цю заборону, за винятком тих підписань, які перебували в процесі розгляду до 22 серпня 1953 року".
Національна спортивна делегація схвалила, що Альфредо Ді Стефано може грати два сезони за мадридський Реал і ще два – за Барселону.
Окрім Ді Стефано, двері були відкриті для Фааса Вілкса (голландця, підписаного Валенсією), Андреса Прієто (чилійця з Еспаньйолу) та Карлоса Дюкасса (француза з Вальядоліда). Усі троє проходили по одній справі: їхні підписи оброблялися до того, як уряд закрив в'їзд для іноземців.
23 жовтня 1953 року Барселона відмовилася від Ді Стефано, а Мадрид викупив усі права на нього.
Цей закон, який може здатися дрібницею історії, помилково використовувався та/або маніпулювався в різних статтях і документальних фільмах, щоб звинуватити уряд Франко в тому, що він перешкоджав підписанню контракту Ді Стефано з Барселоною. Однак вищеприведена хронологія подій дає зрозуміти увесь контекст.
З 1929-го по 1974 роки в Іспанії було звичайною справою, коли іноземцям то дозволяли, то забороняли переходити в місцеві клуби. І той період – просто один з таких. Уряд точно не намагався завадити саме Барсі щось зробити. Більш того, "Камп Ноу" дуже ймовірно не був би побудований без режиму Каудільйо Франсіско Франко.
Ді Стефано міг не опинитися в Реалі, якби Барса погодилася заплатити Мільйонаріос 27 тисяч доларів. Однак вони цього не захотіли, потім включився Мадрид, а каталонці взагалі вирішили повністю відмовитися від Альфредо через пару слабких матчів. Історія – річ така, в ній важлива кожна деталь, навіть найменша.
Таким чином, Реал Мадрид зумів підписати Альфредо Ді Стефано – мрія Сантьяго Бернабеу була втілена у життя. Така зірка мало не автоматично підвищила інтерес до клубу до шалених висот, що позитивно вплинуло на фінанси навіть попри великі витрати на сам трансфер. І все, що відбувалося далі – перетворило Реал з амбітного клубу на той, який ми бачимо в тому числі й сьогодні.
Дрібниці роблять різницю.
Данило МОІСЕЄНКОВ, для Чемпіона