Михайло Ларков: Снукером почав займатися лише в 2022 році
Українець Михайло Ларков наприкінці січня став тріумфатором WSF Junior Championship.
Ця перемога дозволила 17-річному снукеристу потрапити до мейн-туру, починаючи із сезону-2026/27. Михайло став третім українцем в історії, який досяг такого рівня, після Антона Казакова та Юліана Бойка.
"Чемпіон" вирішив поспілкуватися з молодим спортсменом. Ми поцікавилися, як снукер з'явився в його житті, хто допомагав йому дійти до нинішнього рівня, а також дізналися про його навчання в Німеччині та роботу над собою.
– Ну, розпочнемо з банального: як узагалі снукер з'явився у твоєму житті?
– Спочатку я займався футболом, навіть був у Динамо, здається, U-10. Потім мені сказали, що для продовження кар'єри потрібно переїхати до Києва. У нас не вийшло це зробити.
Далі я грав у команді з міста, де жив (Шепетівка, Хмельницька область – прим.), але футбол уже не дуже подобався. У тата був більярдний клуб, у якому він часто грав. Я після тренувань приходив туди й бив кулі. Мене це затягнуло.
Тато згодом знайшов тренера, я почав тренуватися, їздити на змагання. Грав у різних вікових категоріях – U-10, U-13 – і став чемпіоном України серед дорослих ще в 11 років (йдеться про різновид більярду – піраміду – прим.).
Коли почалася війна, ми переїхали до Німеччини. Певний час думали, що робити далі, але в Дортмунді знайшли більярдний клуб. Тоді й вирішили, що можна спробувати грати в снукер.
Там я зустрів українського гравця Георгія Петрунька (він на рік старший за Михайла – прим.). Відтоді почав грати в снукер, їздити на німецькі турніри. Згодом почав виступати на чемпіонатах Європи та світу.
Починалося все не дуже вдало. На своєму першому чемпіонаті Європи я навіть не вийшов із групи. Була така ситуація, що мій кий не прилетів, і я брав кий у Юліана (Бойка – прим.).
На другому й третьому чемпіонатах були успіхи. У віковій категорії U-16 на чемпіонаті Європи я посів третє місце. Після цього все й почалося. Почав їздити на сильніші турніри, зокрема змагання Q-тур.
Цього року я зустрів нового тренера – Кевіна Джонстона. Він тренує Ешлі Карті. Він тренуває Юліана. Ми почали з ним займатися. Тривалий час я тренувався і зі своїм попереднім тренером із піраміди, але він сам казав, що не найкраще відчуває снукер, тому потрібен інший наставник.
– Тобто можна сказати, що ти розпочав займатися снукером у 2022-му?
– Я почав улітку 2022 року – спершу просто ходив у клуб, дивився, чи сподобається мені снукер.
І, як я вже казав, там був український гравець. Узагалі не знаю, як так вийшло, що доля дозволила нам перетнутися (посміхається – прим.). Ми прийшли в клуб, а власник – німець – каже, що тут є ще один українець, який теж грає.
Георгій показував мені різні вправи, пояснював, як реєструватися на турніри. Так я й захопився снукером.
– Чемпіонат світу серед юніорів – який матч був найважчим і чому?
– Найважливіший і найскладніший матч був в 1/8 фіналу проти шотландця Айана Екбала. Я тоді програвав 1:3, і взагалі не йшла гра, самопочуття було не найкращим.
У перерві я сходив умився, зібрався й зумів виграти 4:3. Там були дуже напружені фрейми. Мені сильно пощастило – він не влучив не дуже складний матчбол на рожевій кулі. Це точно був найскладніший матч.
Після перемоги були розмови з тренером про вибір ударів і тактику.
– Хочу зупинитися на Ванах. Молоді китайці отримували wild card на домашні турніри. Молодший переграв Бай Юйлу і "помучив" Шона Мерфі. Сіньбо обігрував Роббі Вільямса й давав бій тому ж Сіньтуну. Чи підбирав ти тактику під них і чи не було додаткового хвилювання через їхні регалії?
– Наступна гра була з молодшим Ваном. Мій тренер 16 років тренував Шона Мерфі, і Мерфі багато розповідав про цього Вана (посміхається – прим.). Можливо, психологічно було складно грати.
Про старшого я раніше не чув і нічого не знав. Але після матчу, де я зробив камбек із 1:3, мені вже було простіше. Я почувався краще, впевненіше.
Бачив, що й китайці мене побоюються. Вони приходили дивитися мої матчі. Морально далі було простіше грати.
Фінал проти Сіньбо? Я переграв його тактично. Він грав агресивно, а я давав йому мало шансів. Ті ж можливості, які він дав мені, я майже всі використав ідеально.
– Перші емоції, коли стало зрозуміло, що ти став чемпіоном світу серед юніорів?
– У перший день ти взагалі нічого не розумієш. Є лише якесь полегшення – і все. Наче пробіг марафон і нарешті відпочиваєш. Ти ще не усвідомлюєш, що виграв чемпіонат світу й гратимеш у мейн-турі.
Я зрозумів, що виграв, коли мені почали багато писати й вітати. А перші хвилини після гри… Не знаю, це було як стандартна перемога. Типове відчуття після виграного матчу.
Коли я побачив, що мій тренер заплакав, лише тоді усвідомив, що досяг значного успіху.
– Є чимало інших українських гравців, які старші за тебе. Чи вдалося тренуватися разом або брати в них поради?
– Ми багато спілкувалися з Юліаном. Він допомагав мені, певний час тренував, я навіть приїздив до нього в Польщу.
Денис Хмелевський також допомагає мені, граємо спаринги.
Та й з усіма іншими українськими гравцями спілкуюся – всі один одному допомагаємо.
– Потрапляння до мейн-туру – це мрія багатьох. Ти лише третій українець, який цього досяг. Ще зарано забігати наперед, але які плани на міжсезоння, щоб покращити себе й бути готовим до серйозніших викликів?
– Планую більше часу проводити в Англії, у різних академіях, грати спаринги з англійськими та китайськими гравцями.
Чим частіше гратиму з сильнішими суперниками, тим більше матиму досвіду.
– У тебе тепер буде нагода боротися за потрапляння на різні турніри. На якому найбільше хотілося б зіграти?
– Я дуже хотів би потрапити на якийсь турнір у Китаї. Можливо, в Ухані чи на Гран-прі в Сіані. Було б чудово подолати кваліфікацію на ці турніри (матчі кваліфікації відбуваються в Англії – прим.). Юліан розповідав, що там чудово приймають гравців, хотілося б відчути це на собі.
Також чекаю на Saudi Arabia Masters – він буде в серпні. Там не буде кваліфікації, тож буде цікаво одразу зіграти в основній стадії.
Оскільки й так багато турнірів в Англії, різні кваліфікації проходять саме там, то хотілося б більше подорожувати. Тому так – Китай, Саудівська Аравія, Гонконг. Хотілося б потрапити саме туди.
– Тобі лише нещодавно виповнилося 17. Тобто ти ще в школі або вже десь у коледжі навчаєшся. Хоч із часів ковіду світ звик до дистанційного навчання, але чи складно поєднувати тренування, виступи й навчання?
– Я навчався в гімназії, і там дуже суворо ставилися до пропусків. Закінчував заняття о 13:00 чи о 15:00. Потім приходив тренуватися на 4-5 годин – такий графік дуже втомлював.
Зараз я перейшов до коледжу, тож стало простіше. Відпускають на турніри, не настільки стомлюєшся, бо й навчання почало забирати менше часу.
В Україні з цим було простіше, коли я грав у піраміду. Я приносив до школи довідку, що маю турнір і пропущу кілька днів, – відпускали без питань. Іноді навіть допомагали краще підготуватися до домашніх і контрольних робіт.
У Німеччині все складніше. Тут є закон, за яким до 18 років потрібно обов'язково відвідувати школу. Це заважає й забирає багато часу.
Ба більше – тепер я часто літатиму до Англії.
– Так, графік тепер буде пекельний.
– Я принесу їм календар турнірів – вони будуть шоковані (посміхається – прим.). Там по 3-4 кваліфікації на місяць. Якщо проходитиму їх, далі – основні стадії турнірів. Напевно, часу на коледж узагалі не залишиться.
У мене вже є освіта з української онлайн-школи. Але в Німеччині такий закон.
Ми зараз хочемо отримати листа від Джейсона Фергюсона – одного з керівників World Snooker Tour, – щоб мене звільнили від обов'язкового відвідування. Будемо думати.
На аматорському рівні це ще було більш-менш нормально – турнірів не так багато. Тепер, коли гратиму в професійному турі, буде значно складніше. Треба буде літати до Англії, грати й тренуватися.
– Чи є у тебе снукерний кумир – гравець, на якого рівняєшся? Можливо, їх кілька? Юліан Бойко, наприклад, виділяє Марка Селбі.
– Кумиром у мене завжди був Чжао Сіньтун – навіть до того моменту, коли він отримав бан на 1 рік і 8 місяців. Мені подобається його техніка, те, як він грає. Загалом імпонує китайський снукер і китайські гравці.
Так, Юліан розповідав мені, що після спарингів із Селбі бачив, що Марк грає немов робот – усе чітко.
Мій тренер також говорить, що Селбі дуже універсальний, один із найкращих у світі. У нього все на високому рівні – позиційна гра, відіграші, брейкбілдинг. Тож Сіньтун і Селбі.
Але Чжао – це більше мій кумир. Коли є нагода, завжди дивлюся його матчі. А за Марком мені більше подобається спостерігати, як він грає, як мислить і які рішення приймає.
– А як відпочиваєш від снукеру?
– Нещодавно ходив на футбол. На Лігу чемпіонів (Мова про – матч Боруссія Дортмунд – Аталанта).
– І як тобі атмосфера? Стадіон дуже великий. Це не вперше ти відвідав гру Боруссії?
– Узагалі ми з сім'єю переїхали до Німеччини, бо тут, у Дортмунді, мали друзів. Ми ще до війни приїздили до них у гості. Саме вони й зводили нас на футбол. У той час я дуже сильно фанатів від Боруссії.
Потім, коли почалася війна, я прожив у цьому місті два роки. І часто вдавалося ходити на футбол.
Усе місто вболіває за команду. На матчах Ліги чемпіонів був уже багато разів.
До мене зараз приїхав друг, який раніше грав у піраміду, тож вирішив зводити його на футбол. Він у захваті – каже, що такої атмосфери ще не відчував.
– Снукерист має мати чудову техніку, сильну психологію й витривалість? Перше можна вдосконалити годинами за столом, а як ти працюєш над іншими двома факторами?
– Разом із тренером бігаю. У мене є спортивний шосейний велосипед. Слідкую за велоспортом – мені подобається цей вид спорту. Також стежу за тріатлоном.
У зал не ходжу – не подобається тренуватися з крепатурою (посміхається – прим.).
Зараз повністю сфокусований на снукері. Навіть бігаю не так часто. Фактично весь вільний час проводжу за столом.
Із психологічного боку мене підтримує тренер. Він виховав багатьох професіоналів, із Шоном Мерфі працював 16 років. Він знає, як поводитися в тій чи іншій ситуації, як тримати себе в руках, коли виграєш чи програєш. Він, знаєте, такий тренер-психолог.
– Багато хто недооцінює кількість прихильників снукеру в Україні, але є й люди, які ще не відкрили для себе цю гру. Є нагода пояснити – чому снукер це круто?
– Мені дуже подобається цей вид спорту. Трохи відступлю від теми – мені загалом не подобаються командні види спорту. Це одна з причин, чому я пішов із футболу. У снукері все залежить лише від тебе.
Звісно, удача теж відіграє роль, але головне – тренування й психологія. Усе залежить від тебе. Якщо ти добре граєш у снукер – потрапиш у тур, будеш перемагати. Тут усе чесно.
У футболі трохи інакше. Ти можеш бути класним гравцем, викладатися на повну, але якщо команда не грає з віддачею, перемог не буде.
Ще мені подобається, що снукер вважається спортом джентльменів, має тривалу історію й традиції.
– Ну і наостанок повернімося до футболу. Хто з українських футболістів тобі подобається зараз, а хто подобався в дитинстві?
– Зараз у мене немає часу, щоб уважно стежити за футболом (посміхається – прим.). Просто побачив, що Боруссія гратиме, тож сходив із другом.
Раніше мені подобався Ярмоленко. Я його бачив і навіть вдалося трохи поспілкуватися. Ми, діти з команди, виходили з гравцями на стадіон.
