Воюю разом з батьком: спортивний журналіст вже понад два роки в ЗСУ
2 липня спортивні журналісти святкують своє професійне свято — Міжнародний день спортивного журналіста. Напередодні Максим Розенко поспілкувався зі старшим лейтенантом Михайлом Шаповаловим, який з березня 2010 року до березня 2022 року працював редактором на Sport.ua. У відвертій чоловічій розмові харків’янин розповів, як їхній підрозділ в Часовому Яру рятував тварин, наскільки для нього важлива підтримка батька і чому добро має бути з великими кулаками.
— Пане Михайло, що змінилося у тебе за рік з часу нашого попереднього інтерв’ю? Посада? Звання? Функціонал?
— Якщо озирнутися на минулий рік, то формально змінилося не так вже і багато. Я продовжую активно займатися темою ПТРК (протитанкових ракетних комплексів) на тій самій посаді, де і був. Змінилося хіба військове звання, тепер я — старший лейтенант. У найближчих планах приділити максимум уваги темі дронів. Це і аеророзвідка, і ударні дрони, і багато супутніх моментів. Як не крути, саме за дронами — і сучасність, і найближче майбутнє.
— Батько продовжує воювати разом з тобою? Яке у нього звання? Він — твій підлеглий?
— Так, ми з батьком в одному підрозділі з перших днів повномасштабного вторгнення. Він навіть почав воювати на декілька діб раніше за мене. Звання... Скажімо так: військове звання у нього набагато вище. Щодо підлеглості — ми в одному підрозділі, але у різних гілках, тому якогось формального підпорядкування у нас немає. У будь-якому випадку, ми стараємося підтримувати та допомагати один одному. І це дуже-дуже важливо за сучасних обставин. Можу сказати чесно, що без моральної підтримки батька мені було би у сто разів складніше. Я йому безмежно вдячний.
— Після закінчення війни є думки лишитися в армії чи повернешся в спортивну журналістку?
— З одного боку, стараюся так далеко не зазирати. З іншого боку, подібні питання у думках спливали. І, чесно кажучи, не можу дати якоїсь однозначної відповіді. Бо я хочу мати можливість займатися журналістикою, як я це завжди робив. Писати про той самий футбол для великої аудиторії, ділитися думками з читачами. З іншого боку, навіть якщо війна закінчиться завтра, то напруга у міжнародних відносинах нікуди не дінеться. Хтось вважає, що світ взагалі стоїть на порозі Третьої світової війни... Не знаю, як воно буде. Але точно знаю, що мої знання та набутий досвід можуть стати у нагоді для оборони моєї країни. Було б безглуздо не використати все це на благо держави. Бо, як показала практика, добро має бути з кулаками. З великими кулаками. І бажано в кожному кулаці тримати по важкій гарматі.
Аліса, Рудий і Часік
В Часовому Яру врятували багато тварин, виходячи з позицій. Двох кішок, собаку... Знайшли всім гарних господарів.
Моєму бійцю з позивним "Демон" приглянулася молода кішка, яка постійно крутилася неподалік від нас. Назвав її Алісою і поставив конкретну бойову задачу: у ніч виходу прибути до нього рівно о 2:45. І що ви думаєте? Кицька прийшла саме у визначений час! Ну Демон її в рюкзак посадив, ми почали рух, доходимо до точки — немає кицьки. На ходу з рюкзака вистрибнула. Так Демон її пішов шукати під обстрілом — і дивом знайшов. На щастя, все закінчилося хепі-ендом. Аліса тепер живе в родині Демона у Київські області.
Величезного рудого кота ще змогли забрати, то Сова постарався. Там кіт розміром десь з бенгальського тигра. Примудрився на зворотному шляху так сховатися в L200, що шукали втрьох — і ледь знайшли. Рудий тепер живе в Рівному у молодого стоматолога, який приїжджав у зону бойових дій, щоб безплатно лікувати українських військових.
І собаку ще забрали завдяки Графу, дворове цуценя, в роду якого явно були вівчарки. Як принесли, то він декілька днів лежав, лише трохи води пив, бо був виснажений та на додачу контужений сильно. Думали вже, що не оклигає. Але ні, Часік, як його назвали за традицією, оговтався та почав швидко рости. Худе цуценя за місяць перетворилося на молоду собаку зі страшенно гострими зубами. Я його навіть прозвав culus dentatus, що у вільному перекладі з латини "ж**а зубаста". Часік вже теж живе у родині, де його люблять.
Перший штурм і голос батька
Чи був я взагалі хоч раз по-справжньому щасливий під час війни? Не знаю. Був дуже задоволений, коли отримав першу зброю — АК-74. І набоїв, здається, два магазини. “Ура, вже не голий, є, чим відбитися”. Мабуть, був щасливим, коли повертався після першого вдалого штурму живим та неушкодженим. Ми тоді відбили велике селище на Харківщині. Щасливий був, коли додзвонився до батька після однієї з ракетних атак і почув його голос, почув, що він живий.
Але, мабуть, найщасливішим був, коли вдалося вивести своїх хлопців з дуже складної ситуації і вийти самому. Повернулися всі цілі, ще й із полоненим.
Наостанок хотів би зазначити: вірте у наших воїнів, всіма силами допомагайте нашим воїнам, поважайте наших воїнів... і доєднуйтесь до наших воїнів. Тоді ми обов'язково переможемо. Все буде Україна!
