В Бахмуті ситуація погіршувалась з кожним днем. Спортивний журналіст вже більше 2 років як на війні
Кореспондент Sport.ua Максим Гаптар в армії має позивний "Журналіст".
Максима Гаптара мобілізували в ЗСУ навесні 2022 року. Спочатку Макс був рядовим стрілком, потім став командиром відділення. У День журналіста України в інтерв’ю Чемпіону Гаптар розповів про свій перший бойовий вихід, ментальні зміни за два роки війни та Олімпіаду як платформу для українських меседжів світу.
Бахмут
— Максиме, що змінилося у Вашому житті за рік, який пройшов з моменту нашого попереднього інтерв’ю? Вiйськова частина, посада, звання?
— За рік я змінився. В першу чергу — як людина. Чим довше ти у війську, тим більше помічаєш змін за собою. Став більш знервованим і дратівливим. Менш терплячим до тупості. Разом з тим більш організованим і сильним ментально. Змінював підрозділи і посади. В армії постійний рух кадрів і ти не знаєш, де опинишся завтра.
Звання моє те саме, але ось скоро будуть зміни як у званні, так і по посаді/підрозділу. Де саме опинюсь, ще не знаю.
— Ви брали участь в контрнаступі на південному напрямку в 2023 році?
— Особисто — ні. Наша бригада заїхала в січні 2023 року у сектор частиною, а решта прибула в лютому. Я заїхав в лютому і фактично до кінця минулого року ми знаходились на Бахмутському напрямку. Мали там рубіж та були більше в обороні. Влітку були контрнаступальні дії. На стиках ми працювали разом з іншими підрозділами ЗСУ.
В мене було багато відряджень. Набирали хлопців та везли у Великобританію на базову загальну військову підготовку. Ми були їхніми командирами й інспекторами.
— До цього Ви приймали участь в бойових зіткненнях. Яке з них неможливо забути?
— Найбільше запам'ятався перший вихід. Коли не знав, що буде та як. Тебе грузять в МАЗ. Ви їдете, перегружаєтесь в БТР. Потім вигружаєтесь, ідете посадкою. Це зараз вже ретроспективно згадуєш та розумієш. А коли вперше і тебе ніхто не попереджає, психологічно це непросто. Починаються перші обстріли, мінометка працює. Залягаєш, йдеш три кілометри по лісу. Несеш боєкомплект, зброю. Потім копаєш перший окоп. До ворога — 200 метрів. Робиш це все тихо, під спекою. Нам казали, вихід буде днів 5-7. По факту було 10 діб.
Потім робота в Бахмуті. Стресова. Ситуація погіршувалась з кожним днем. Пам’ятаю, як ми організували та планували оборону. Був досвід походів по зруйнованому Бахмуту вночі.
Ув’язнені та відказники
— Коли ми ближче до кінця війни — зараз чи восени 2022 року, коли ЗСУ успішно звільняли від ворога Харківщину та Херсонщину?
— Зараз ми точно не ближче. Тоді після Харківщини була ейфорія. І в нас, зокрема. Тому що ми брали фактичну участь в цій операції. Потім після Херсону була масова ейфорія. Далі був контрнаступ, в якому було дуже не просто. Особливо на півдні. І на Донбасі. Зараз ми майже скрізь в обороні. Противник нарощує перевагу. В них велика жива сила, велика кількість людей. Ресурс, який закінчується. Ми говоримо завжди за озброєння. За техніку. А в певний момент не буде кому воювати та сідати в цю техніку. Це не песимізм, я це просто прийняв. Хлопці інколи кажуть: "Ось колись буде демобілізація, колись в нас буде перемога". Я, жартуючи, відповідаю: "Хлопаки, війна буде завжди, вона не закінчиться". В цьому напівжарт, напів правда.
— Перші українські ув'язнені вже готуються до відправки на фронт. Як Ви ставитеся до цієї ідеї?
— Як людина у середовищі війська можну зазначити, що тут вже чимало людей з різним кримінальним досвідом. З не закритими справами чи провадженнями. Є така практика, що люди не можуть йти на завдання. Або не хочуть. Вони пишуть офіційну відмову виконувати бойовий наказ. Їх називають "відказники". Потім їх відправляють в інші підрозділи. Збиті, зведені. Має бути кримінальне провадження, термін ув'язнення, який їм грозить. Відповідно, потім вони погоджуються на якусь мирову і повертаються в нормалізований підрозділ, де знову виконують свою задачу. Ми звикли говорити, що в ЗСУ — найкращі люди. Це так, вони захищають країну. Багато хто пішли сюди самі. Багато кого просто мобілізували. Це нормальне явище. Але серед них дуже багато різних людей. Аліментщики, відказники, наркомани, алкоголіки. В армії всього вистачає.
— По досвіду більш ніж двох років війни можна стверджувати, що військові, які зловживають алкоголем на війні, отримують поранення та гинуть частіше, ніж їх колеги, які з цим проблем не мають?
— Я потрапив у підрозділ, де були звичайні мобілізовані. Різне суспільство, різні люди. Я побачив та вжахнувся, наскільки люди можуть сильно бухати. В нас таке було в бойовому підрозділі. Хоча прямо на позиціях люди не вживають. Але між виходами вживають все, що завгодно. Я жартую, коли молодим хлопцям кажу, що в ЗСУ ніхто не бухає. Відповідно, всі з цього сміються.
Наскільки корелюється те, хто більше п'є і через це отримує поранення, мені складно судити. Бувають різні ситуації. Якщо люди так ставляться до виконання своїх задач, що можуть пити на якихось постах, то, відповідно, це може нести жахливі наслідки. Я стикався в прифронтових містах з військовими, що їздять нетверезі. Так не має бути. Там це все не продається, але якось знаходиться.
Жахливі спогади про окупацію: у Бучі вбили 87 сусідів відомого українця
Бойкот Олімпіади — слабка позиція
— Давайте трохи про спорт. Спілкуєтеся з кимось із колег, які зараз в ЗСУ, а до цього були в спортивній журналістиці або спортивному ком'юніті?
— За час служби ти дуже часто змінюєш різні підрозділи. І там, де опиняєшся, маєш вчитися не прикипати до людей. Бо в певний момент їх можуть забрати. Тебе можуть забрати. Серед колег стежу по соцмережам за Михайлом Шаповаловим, з яким ми працювали на Sport.ua. І Максом Сергєєвим, який свого часу теж був у спортивній журналістиці, спеціалізувався на баскетболі. Купляв у нього футболку. Він зробив невеличку серію з ексклюзивним дизайном. Знаю, що він теж в моєму роді військ служить. В соцмережах також спілкуюся з різними журналістами, співаками, акторами, інфлюенсери.
— Влітку в Парижі відбудеться Олімпіада. В Україні довго обговорювали, чи варто виступати у Франції, адже частину "нейтральних" російських спортсменів допустили до Ігор. Що думаєте з цього приводу?
— Як на мене, бойкот Олімпіади — це була б слабка позиція. Про це в світі напишуть день, два, три, і воно потім забудеться. З іншого боку, якщо наші олімпійці будуть добре виступати на Іграх, це може стати сильним інструментом для висловлення нашої позиції в світі. Участь у подібних заходах може визначити платформу для висловлення протесту і звертання уваги світової громадськості на проблеми, з якими стикається наша країна.
Прагнення до міжнародного спілкування через спорт може викликати обговорення і підсилювати світову увагу до подій в Україні. Яскравий приклад — останні поєдинки Усика і Берінчика. Той же Денис під час спілкування з медіа постійно говорив про війну. І його думки з цього приводу дійдуть до різної аудиторії.
— Є думка, що МОК повинен зайняти більш радикальну позицію стосовно Росії, звідки більшість так званих "нейтральних" спортсменів не протестували проти війни, розв’язаною їх країною. Що думаєте з цього приводу?
— Міжнародні організації, зокрема МОК, часто знаходяться перед викликами балансування власних інтересів і структурних тисків. Це може впливати на їхні рішення та призводити до ситуацій, коли вони стикаються з необхідністю вибору між своїми місіями та впливом зовнішніх чинників. Ці ситуації підкреслюють проблеми, з якими стикаються міжнародні організації. Це лише посилює важливість критичного погляду на їхні дії та прийняття об'єктивного підходу до їхньої діяльності.
Майбутнє
— Міркували над тим, чим будете займатися після війни? Повернетесь у спортивну журналістику? Чи є думки залишитися в армії?
— Розмова про моє майбутнє виявляється заплутаною і багатоаспектною. Здається, що час віддаляє мене від звичайного життя. А зміни в мені викликають деякі сумніви та питання. Раніше я розмірковував про те, чим буду займатися. Чи повернуся до "старого" життя. Тепер ці плани втратили актуальність. Зараз відчуваю, що війна не закінчиться відразу. Вона буде присутня у різних формах і ситуаціях. Відходження від цивільного життя та адаптація до військового середовища вимагають свого часу. І ти вже, як людина змінена, трошки травмована військом, місцями десь втрачаєш це терпіння. Можеш на людину нагримати, спалахнути трохи. Діяти десь жорсткіше, бо ти звик так в армії.
Разом з тим, я побачив, що часто у спілкуванні з цивільними, близькими та друзями відчуваю себе чужим. Мені можуть бути не близькими їхні проблеми чи переживання. Це не добре і не погано. Це так, як є. Виникають нові виклики та реалії, з якими доводиться стикатися. Поки маю намір робити свою роботу якнайкраще. Докладати зусиль для власного розвитку. Після завершення війни буде важливо знову знайти себе в цивільному житті, але це вимагатиме певного періоду адаптації. Можливо, я вирушу в нові проекти. Буду розвивати свої інтереси та намагатимусь знайти баланс між власними потребами та зовнішнім середовищем. Хочеться вірити, що все буде добре. Що повернусь живим і неушкодженим. І ментально, і фізично.
Аліна Розенко, Максим Розенко, Чемпіон
