Рятував євреїв від Голокосту, Італію – від громадянської війни. Життя та подвиги легендарного Джино Барталі
7 червня 1936 року, рівно 90 років тому, у Мілані фінішувало 24-те видання велогонки Джиро д'Італія, яка до того часу вже набула культового статусу. Її переможцем став Джино Барталі – всього лише 21-річний юнак, який до того вже гучно заявив про себе на весь велосипедний світ, а після цього успіху став кумиром всієї Італії.
Барталі судилося стати одним із найвидатніших велогонщиків усіх часів, проте ще яскравішою була його велич не спортивна, а людська. Сьогодні ми розповімо історію справжнього Титана, легенди, яка стала моральним компасом для мільйонів, чемпіона, чия спадщина простягається далеко за межі світу спорту.
Дитинство у Тоскані
Джино Барталі народився 18 липня 1914 року в Понте-а-Ема – маленькому аграрному містечку в Тоскані, неподалік від Флоренції. Він був третім із чотирьох дітей у сім'ї Торелло та Джулії. Батьки були небагатими та заробляли на життя важкою працею в сільському господарстві. А ще – вони були дуже релігійними, і в такому ж дусі виховували своїх дітей. У маленького Джино міцно заклали віру в Бога та стійкі моральні принципи. Ні першому, ні другому він ніколи в житті не зраджував. Ні за яких обставин.
За раннього дитинства Барталі, разом зі старшими сестрами та молодшим братом, допомагав батькам у роботі, що міцно заклало в його голову ще один життєвий принцип: талант талантом, а без важкої праці досягти чогось у житті неможливо.
Коли Джино виповнилося 11 років, прийшов час здобувати повноцінну освіту, а найближча школа була у Флоренції. Вся сім'я склалася грошима для того, щоби купити хлопцеві велосипед, на якому він би щодня добирався до школи й назад. Це була любов із першого погляду. Щоденні поїздки у Флоренцію та назад у Понте-а-Ема мальовничими тосканськими пагорбами формували майбутнього суперчемпіона. А весь свій вільний час Джино приділяв ремонту та вдосконаленню свого залізного коня.
Перші перемоги
За 2 роки Барталі став справжнім майстром у роботі з велосипедами, і вирішив перетворити своє захоплення у ремесло. У віці 13 років Джино влаштувався на роботу в місцеву веломайстерню. Її власник, Оскар Казамонті, швидко зрозумів, що перед ним щось значно більше, ніж автомеханік-початківець. Він бачив у юнаку талант і вражаючі фізичні дані, та всіляко заохочував його брати участь у аматорських велогонках.
Сам Джино був безмежно радий. 1920-ті роки – це епоха домінування у світовому велоспорті легендарного Альфредо Бінди, першого гонщика, який виграв Джиро д'Італія 5 разів. Він був кумиром Барталі, юнак мріяв піти його стопами та міцно вхопився за шанс стати велогонщиком.
Згодом до Джино прийшли перші успіхи. А заодно – і перші розчарування. В 1931 році він виграв одну з престижних місцевих любительських гонок, Il Gran Premio degli Aspiranti, проте перемоги його позбавили. До участі допускалися лише юнаки не старше 17 років, а Барталі відсвяткував свій 17-й день народження напередодні гонки.
Після образливої дискваліфікації Джино розплакався, хоча позитиву в той день, насправді, було більше. Барталі гучно заявив про себе, а дискваліфікація після першої перемоги розцінювалася як хороша прикмета: з аналогічного інциденту свого часу розпочинався і шлях кумира Джино, Альфредо Бінди.
Та Il Gran Premio degli Aspiranti була лише початком стрімкого злету Барталі. З кожним роком успіхів ставало дедалі більше. 1934 рік, останній серед аматорів, приніс йому 15 перемог у 33 гонках. Втім, були і неприємні моменти. 24 березня під час аматорської гонки у Гроссетто Джино важко впав на фінішній прямій та втратив свідомість. Прийти до тями вдалося лише через 18 годин, і перше що захотів зробити Барталі – це подати протест на заборонений маневр суперника, який його підштовхнув. Після того падіння у юного гонщика на носі залишився помітний шрам, який для нього завжди слугував нагадуванням про те, наскільки небезпечним може бути велоспорт.
У будь-якому випадку, було зрозуміло, що молодіжний і аматорський рівні Джино вже переріс. Він розумів це і сам, і у 1935 році заявився на Мілан – Сан Ремо як вільний гонщик без команди – в ті часи це було доволі поширеною практикою. На Джиро навіть існував окремий залік для гонщиків без команд.
Втім, якщо виступати та доїжджати до фінішу без команди було можливо, то боротися за найвищі місця – вкрай важко. Проте на Мілан – Сан Ремо 20-річний Барталі зумів здивувати всіх. Він відібрався у групу лідерів із 4 гонщиків, яку сформував навколо себе легендарний Леарко Гуерра.
Саме ця група і розіграла перемогу. Юний Барталі потужним фінішним спринтом не володів, і посів лише 4 місце. Сам Гуерра став другим, програвши Джузеппе Ольмо – ім'я, яке ми сьогодні ще згадаємо.
Такий вражаючий дебют 20-річного Джино не міг не привернути увагу професійних команд, і Барталі швидко підписує команда Frejus. І вони про це не пошкодували. У перший же сезон – титул чемпіона Італії в груповій гонці (перервав п'ятирічне домінування все того ж Гуерри), третє місце на Ломбардії, перемога у загальному заліку Туру Країни Басків. А ще – блискучий дебют на Джиро: перемога на етапі до Аквіли, у гірському заліку та сьоме місце у генеральній класифікації.
Сам Джино, який завжди відзначався максимальною скромністю, зізнавався, що цілком міг на дебютній Джиро навіть поборотися за перемогу, проте працював на капітана команди Джузеппе Мартано, який у підсумку став віце-чемпіоном. Всі свої призові, зароблені на дебютній Джиро, Барталі порівну поділив між партнерами по команді – собі залишив лише премію за перемогу на етапі.
Попри таке ставлення до партнерів по команді та старанну роботу на лідера, Барталі у Frejus не надто цінили. Молодого неопрофі, підписаного в розпал сезону, сприймали як хлопчика на побігеньках: поки партнери по команді вже відпочивали після гонки, Джино був змушений самостійно ремонтувати власний велосипед.
Тим не менш, Барталі заявив про себе на весь велосипедний світ, і було очевидно, що 21-річний талант вартує більшого, ніж таке ставлення та така команда. Перед Джино відкривається можливість, про яку він мріяв: його запрошують найкращі команди тієї епохи, Legnano та Bianchi. Барталі обирає Legnano, і вибір тут був очевидний. Тут і зарплату більшу запропонували, і надали можливість виступати разом із своїм кумиром, Альфредо Біндою, а також неодноразово вже згаданим вище Гуеррою.
Втім, обидві зірки Legnano на той момент уже були 33-річними ветеранами, пік кар'єри яких залишився позаду. Зрештою, для Бінди 1936 рік стане останнім у кар'єрі – він проведе лише одну гонку. А перед Барталі відкривалися можливості не просто возити бачки своєму кумиру, а бути капітаном зіркової команди.
У Legnano розглядали Джино саме як спадкоємця Бінди, а Гуерра всіляко виказував віру в новачка команди та готовність допомагати йому в потрібні моменти. І Барталі одразу ж почав виправдовувати сподівання команди. На Джиро д'Італія раннє лідерство у загальному заліку захопив блискучий одноденник Джузеппе Ольмо із все тієї ж Bianchi – ще одна зірка, що сходить. У його послужному списку на той момент, окрім перемоги на Мілан – Сан Ремо, також було золото Олімпіади-1932 у командній гонці та годинний рекорд на треку.
Відносна простота стартових етапів дозволила Джузеппе здобути три перемоги та провести 4 дні в рожевій майці лідера. З кожним днем претензії Ольмо на успіх у загальному заліку ставали дедалі реальнішими.
Проте на 9 етапі гонщики повинні були фінішувати в Аквілі – щасливому місці для Барталі, яке торік принесло йому першу в кар'єрі перемогу на етапах Джиро. І Джино знову перемагає, при цьому просто декласуючи суперників: понад 6 хвилин переваги над усіма переслідувачами.
Барталі перехопив рожеву майку лідера, і не віддав її нікому аж до самого фінішу в Мілані, під кінець багатоденки додавши ще дві перемоги на етапах та другу поспіль майку гірського короля. Нова зірка велоспорту народилася, а Джино у 21 рік миттєво став кумиром всієї країни. Блискучий сезон він завершив перемогою на Ломбардії. Для Барталі це був перший виграний Монумент – хоча такої категорії на той момент ще не існувало.
Слава, що раптово звалилася на голову Джино, не запаморочила голову 21-річному юнаку. Барталі залишився все тим же простим і скромним хлопцем із аграрної Тоскани, який ні на мить не забував, що шлях до успіху лежить через важку працю.
А ще – Джино залишався затятим католиком. Партнерів по команді його звички спершу дивували. Перед кожним прийомом їжі Барталі неодмінно молився, а будь-яка лайка та нецензурні слова товаришів по команді моментально виводили його з себе. За це Джино швидко отримав прізвисько "il Pio" – благочестивий.
Втім, видатна кар'єра Барталі могла обірватися на самому злеті. Молодший брат Джино, Джуліо, також займався велоспортом, і в 1936 році загинув на одній із гонок. Мати благає сина кинути велоспорт. Сам Барталі також шокований смертю брата та потрапляє у депресію – про велосипед він навіть чути не хоче.
Джино відправився у гори, де провів місяць на самоті – про його місце знаходження знала лише сестра. Після того, як Барталі повернувся, Гуерра та один із друзів Джино тривалий час вмовляли його повернутися у велоспорт. І їм це таки вдалося.
Повернення не було легким. На відновлення бойової форми знадобилося чимало часу, тим більше, що Барталі навесні ще й захворів на запалення легенів – і це у часи, коли антибіотиків ще не існувало. До старту Джиро "il Pio" підійшов без жодного гоночного дня у сезоні за плечами. Але все це Джино не завадило – попри застереження медиків, він вийшов на старт.
У 1937 році Барталі вдруге поспіль виграє Джиро. Цього разу його головними суперниками були гонщики колишньої команди Джино, Frejus – Джованні Валетті та Енріко Молло. Втім, у 1935-му, коли сам "il Pio" розпочинав кар'єру у Frejus, їх у цій команді ще не було. Якщо роком раніше перша перемога Барталі була здобута в напруженій боротьбі, то на Джиро-1937 він домінував. 4 перемоги на етапах, третя поспіль майка гірського короля, а в загальному заліку програти Джино менше 15 хвилин зумів лише Валетті: "всього" 8 хвилин і 18 секунд відставання.
Того року Джиро вперше в історії заїхала в Доломітові Альпи, і Барталі став справжнім їхнім королем. На 16 етапі до Мерано він здійснив легендарне переможне соло: атака за 107 км до фінішу та підсумкова перевага в понад 5 хвилин над трійкою гонщиків Frejus, які спільними зусиллями не змогли нічого зробити з Джиро.
Барталі став справжнім домінатором італійських гонок, проте закордоном багато ким все ще сприймався як локальна зірка: Джино ще не довів свою силу на французьких і бельгійських дорогах. Сам "il Pio" хотів закрити роти скептикам, і в тому ж 1937 році вперше йде на Тур де Франс, пообіцявши, що виграє "Велику петлю" в пам'ять про Джуліо.
З першого разу не вийшло. На ранніх стадіях Туру Барталі програв близько 10 хвилин. Його вже поспішили списати з рахунків, проте Джино повернувся – так, як вмів лише він. Кілька блискучих виступів поспіль увінчалися красивою перемогою на гірському етапі до Гренобля, яка дозволила Барталі перехопити жовту майку лідера.
Втім, Джино провів у ній лише день. На наступному гірському етапі до Бріансона на спуску з одного з перевалів перед Барталі падають два гонщики – Франческо Камуссо та Жуль Россі. Барталі перечепився через них та на височенній швидкості впав у річку з триметрової висоти.
Рани коліна та руки, сильний забій грудної клітки – після такого падіння неможливо було уникнути травм. Попри це, Джино таки довіз розірвану та окривавлену жовту майку до фінішу етапу. Щоправда, з 10-хвилинним відставанням. Травми були надто серйозними – після кількох днів мук і болю в Марселі Барталі таки був змушений зійти з гонки.
Джино не виграв свій дебютний Тур, проте своєю мужністю та силою волі підкорив серця французів, які нагородили його красномовним прізвиськом – "залізна людина". Вразив італієць навіть самого творця та на той момент все ще директора Тур де Франс, Анрі Дегранжа. На прощання він сказав Барталі: "Ти хороший хлопець, Джино. Ми побачимося знову наступного року, і ти виграєш Тур".
Улюбленець і противник Муссоліні
І Деграж не помилився. Після такої образливої поразки виграти Тур стало для Барталі справою принципу. Задля перемоги на "Великій петлі" у 1938 році "il Pio" навіть пропустив Джиро – все було поставлено на Тур.
Джино явно любив символізм. Свою першу перемогу на Турі-1938 він здобув у Марселі – там, де роком раніше був змушений вивішати білий прапор і зійти з гонки. Другу – на важкому альпійському етапі до Бріансона, на шляху до якого торік і трапилося те кляте падіння.
Друга перемога була епічною – Барталі випередив найближчого переслідувача, Маріо Вічіні, на понад 5 хвилин, і перехопив у бельгійця Фелісьєна Верваке жовтку майку лідера. І не віддав її до самого фінішу: Джино успішно пройшов випробування холодними альпійськими дощами та проколом на Коль д'Ізеран, відбив атаки бельгійців на чолі з Верваке, і заїхав у Париж у жовтій майці. 18 хвилин і 27 секунд переваги над найближчим переслідувачем у загальному заліку, виграний гірський залік – це була не просто перемога, а справжній розгром.
Із зірки спорту Барталі перетворився в Італії на справжню ікону. Ще по ходу Туру-1938 французький радіокоментатор Жорж Бріке був вражений шаленою підтримкою величезних натовпів італійців на кожному етапі.
"Ці люди знайшли свого супермена. Перед готелем, у якому Барталі проживав у Акс-ле-Бен, зібрався величезний натовп фанатів. Італійський генерал, який супроводжував збірну, кричав на вболівальників: "Не торкайтеся його – він Бог", – розповідав Бріке.
І тут варто згадати історичний контекст, в якому розгорталися усі ці події. В Італії панував фашистський режим Беніто Муссоліні. "Дуче" був великим шанувальником спорту – він розумів його колосальне пропагандистське значення. Муссоліні був великим шанувальником Барталі, проте, на відміну від інших зірок італійського спорту того часу, Джино мав сміливість не відповідати йому взаємністю: глибоко віруючому "il Pio" фашистська ідеологія була відверто чужою.
Проблеми почалися ще на Турі-1937. На відміну від Джиро, на "Великий петлі" в ті часи виступали не професійні команди, а національні збірні. Федерація велоспорту Італії, звісно ж, перебувала під впливом правлячої в країні партії, чиновники якої, на відміну від самого Муссоліні, Барталі недолюблювали, знаючи про його "неправильну" політичну позицію.
Представники режиму супроводжували збірну на Турі-1937, і після того самого падіння Барталі втручалися у рішення, які приймалися в команді. Попри те, що у перші дні після інциденту Джино почувався відверто погану, вони змушували його продовжувати гонку. А згодом – наполягли на тому, щоби він зійшов уже тоді, коли стан гонщика почав покращуватися.
"Коли лікар рекомендував мені зійти з гонки, "вони" змушували мене ганятися. Коли мені варто було зійти – "вони" змушували продовжувати. Коли після 4 важких днів мені почало ставати краще – мене відправили додому", – згадував потім Барталі.
Політичні відносини між Італією та Францією в ті часі ставали дедалі напруженішими. Попри це, літо 1938 року стало часом тріумфу італійського спорту на французькій землі. У червні збірна Італії вдруге поспіль стала чемпіоном світу з футболу, обігравши у фіналі в Парижі Угорщину. А в липні столиця Франції вітала іншого італійського героя – Барталі підкорив Тур де Франс.
У ті часи серед італійських спортсменів було заведено присвячувати свої гучні перемоги Муссоліні. Футболісти були абсолютно лояльними фашистському режиму: перед матчами чемпіонату світу вони вітали обурених французьких уболівальників римським салютом, а легендарний капітан команди, Джузеппе Меацца, виконав його навіть в обличчя президенту Франції Альберу Лебрюну, коли той вручав йому Кубок світу.
На противагу футболістам, Барталі своїми принципами не поступився, і присвячувати свою перемогу фашистському режиму відмовився. В Італії тих часів це могло загрожувати Джино великими проблемами, проте навіть опозиційно налаштований до Муссоліні Барталі був улюбленцем "Дуче", що вберігало його від неприємностей. Тай й Муссоліні розумів: популярність велогонщика досягла таких масштабів, що репресії проти нього могли створити режиму надто багато проблем всередині країни.
Як би там не було, політична ситуація в Європі ставала дедалі напруженішою, на континенті пахнуло новою великою війною. Через це Італія в 1939 році вирішила не відправляти свою команду на Тур де Франс. Повернення на Джиро після річної паузи для Барталі тріумфальним не стало: Джованні Валетті, який виграв гонку роком раніше за відсутності Джино, сенсаційно зумів захистити свій титул вже у очній боротьбі з "il Pio", випередивши його майже на 3 хвилини. Вирішальним став успіх Валетті на засніженому Пассо Тонале в Доломітах. Самому ж Барталі того року вперше підкорилася Мілан – Сан Ремо і вдруге – Ломбардія.
Протистояння з Коппі
У розпал сезону-1939 доволі непомітно відбулася подія, яка в підсумку стане визначальною для всієї подальшої спортивної кар'єри Барталі – у складі його команди, Legnano, з'явився талановитий 19-річний юнак на ім'я Фаусто Коппі, який стане головним суперником у кар'єрі Джино.
В історії велоспорту було багато великих дуелей між видатними гонщиками, проте жодна не була настільки легендарною та хрестоматійною, як протистояння Коппі та Барталі. Їхня дуель була не просто видатною. Вона стала абсолютом, мірилом легендарності – всі наступні великі протистояння неодмінно порівнювали з битвою двох італійців, яка визначила обличчя велоспорту на десятиліття наперед та стала справжнім символом "золотої епохи" романтичного велоспорту.
Бернар Іно проти Грега ЛеМонда, Б'ярне Рііс проти Яна Ульріха, Джильберто Сімоні проти Дам'яно Кунего… В історії велоспорту вистачає знаменитих прикладів одного і того ж сюжетного сценарію: в одній команді на Гран турі виходять на старт маститий загальновизнаний чемпіон, жива легенда та молодий, нахабний і голодний до перемог суперталант. Вони борються за лідерство як у команді, так і в гонці загалом, будучи на голову сильнішими за решту суперників. І хрестоматійним прикладом цього сценарію, абсолютом цього жанру є саме протистояння Барталі та Коппі на Джиро-1940.
Джино приїхав на гонку в статусі головного фаворита, проте на другому етапі програв понад 5 хвилин внаслідок падіння, яке спричинив собака, що вискочив під колеса гонщикам. Замість того, щоби намагатися повернути Барталі в боротьбу за рожеву майку, керівництво Legnano ухвалило рішення зробити ставку на молодого Коппі, який розпочав гонку блискуче.
Джино, якому лікарі після того падіння взагалі не рекомендували продовжувати гонку, не став влаштовувати скандал, а підкорився волі команди, сумлінно працюючи на свого юного партнера по Legnano – так само, як у 1936 році Леарко Гуерра допомагав самому "il Pio" виграти його першу Джиро. Ставка керівників Legnano спрацювала – Коппі виграв "Корса роза", а сам Барталі, сумлінно працюючи на свого молодого партнера по команді, посів 9 місце.
"Я повинен був допомагати Коппі, часто не сильно бажаючи це роботи. Мене часто просили про речі, про які просити неправильно. В горах неодноразово мені доводилося чекати на нього. Ні, він не був слабким у горах – він був другим, після мене. Але, можливо, якби він був у іншій команді, він би не виграв Джиро того року", – згадував на старості Барталі.
Буквально через день після завершення Джиро-1940 Муссоліні виголосив свою знамениту промову, яка означала, що Італія вступає в Другу світову війну. Її полум'я охопило всю Європу, і найпрестижніші велогонки світу були поставлені на паузу на цілих 5 років. Трагедія для двох великих чемпіонів у розквіті сил: можна лише уявити, скількох великих перемог Коппі та Барталі недорахувалися через кляту війну.
Втім, легендарним італійцям гріх жалітися: у багатьох їхніх колег війна забрала значно більше, ніж перемоги. У 1946 році, вийшовши на старт першої повоєнної Мілан – Сан Ремо, Барталі розплакався. Пелотон було не впізнати: значну частину гонщиків він бачив уперше. Більше 20 його довоєнних колег і суперників на війні загинули, ще чимало – більше не могли займатися велоспортом.
Самі Барталі та Коппі на той момент уже були по різні сторони барикад. Попри те, що конфлікту під час Джиро-1940 між ними так і не виникнуло, було зрозуміло, що двом таким великим чемпіонам у одній команді було тіснувато. Коппі перейшов у іншу суперкоманду того часу, Bianchi, і їхні дуелі з Барталі на багато років наперед стали центральним сюжетом усіх головних світових велогонок.
Це була не просто дуель, а щось значно більше. Два великих чемпіони були повними антиподами, і їхнє протистояння розділило Італію на два табори – звісно ж, по лінії "північ-південь", як і завжди. Набожний і скромний Барталі був кумиром бідного, аграрного та релігійного півдня Італії, у той час як яскравий плейбой Коппі став ідолом світської, індустріальної та багатої півночі країни.
Їхні підходи до тренувань також були діаметрально протилежними. Барталі був консерватором в усьому, Коппі постійно експериментував із тренувальними методиками та екіпіровкою.
Лідери двох заклятих команд-суперниць, повні антиподи як люди з абсолютно різною фанатською базою… Здавалося би, це був ідеальний шторм, який мав призвести до не просто спортивної боротьби, а справжньої ворожнечі. Проте Коппі та Барталі завжди були вище цього: яким би гарячим і безкомпромісним не було їхнє протистояння, обидва ставилися один до одного з величезною повагою.
Справжнім символом джентльменської сторони їхнього протистояння стало легендарне фото, зроблене під час Тур де Франс-1952. Дві суперзірки відірвалися від усіх суперників на вирішальному гірському етапі до Альп д'Уез, і під час штурму легендарного перевалу Галіб'є один ділиться із іншим бачком води.
Все це відбувалося в часи, коли прямих телетрансляцій велогонок ще не було: мільйони вболівальників слідкували за перипетіями змагань за допомогою радіо та газет. Тому достеменно не відомо, хто із ким ділився бачком води на тому легендарному фото. І жоден із великих чемпіонів до кінця свого життя (у Коппі воно, на жаль, виявилося досить коротким) так цю таємницю і не розкрив.
Були й інші приклади. На Тур де Франс-1949 два італійці вкотре були на голову сильнішими за суперників і розігрували перемогу у "Великій петлі" між собою. На ключовому альпійському етапі до Бріансона на перевалі Коль д'Ізоар Коппі проколовся, проте Барталі не став його атакувати, а зачекав на суперника.
Фаусто відплатив не менш щедро: через кілька кілометрів трапилася дзеркальна ситуація, і Коппі відплатив джентльменським вчинком, після чого віддав Барталі перемогу на етапі, який відбувався у день народження "il Pio".
Проте за цим переліком шляхетних вчинків не варто забувати, що, перш за все, це протистояння було безкомпромісною боротьбою – на трасі та за її межами. У тому числі й боротьбою двох его.
"В 1946 році я сварився з Legnano, бо вони не платили мені стільки ж, скільки отримував Коппі в Bianchi. Я не вважав себе гіршим за Коппі. І я таки змусив їх платити мені стільки ж, скільки платили Коппі в Bianchi", – згадував Барталі.
І своє право на таку зарплату Джино довів на трасі, вигравши Джиро-1946 у очній боротьбі зі своїм вічним суперником. Це була битва не на життя, а на смерть: Барталі випередив Коппі у підсумковому загальному заліку всього на 47 секунд, у той час як решта суперників програли понад 15 хвилин. Джино створив собі комфортний запас на ранніх стадіях гонки, проте у Доломітах Фаусто перехопив ініціативу та ледь не відібрав рожеву майку.
Наступного року Коппі взяв реванш, вигравши свою другу Джиро в кар'єрі: вирішальною виявилася атака за 150 км до фінішу королівського етапу в Доломітах. Барталі того року втретє виграв Мілан – Сан Ремо, яка проходила за жахливих погодних умов. Його дуельний суперник того дня зійшов із дистанції.
У 1948 році на небосхилі світового велоспорту запалала ще одна італійська зірка – Фьоренцо Маньї. Він був блискучим класиком, проте вважався надто слабким гірником, щоби претендувати на перемогу в загальному заліку. Проте Коппі та Барталі надто захопилися протистоянням один із одним, і дозволили Маньї захопити комфортне лідерство у загальному заліку.
Барталі підійшов до тієї Джиро не в найкращій формі, і фінішував лише наприкінці топ-10 загального заліку. А ось Коппі небезпідставно сподівався розібратися з Маньї у Доломітах. На вирішальному етапі через Пассо Пордої Фаусто втік від володаря рожевої майки, проте виграв у нього недостатньо багато.
Виявилося, що Маньї на підйомі активно підштовхували – за деякими свідченнями, він навіть їхав на буксирі у технічки своєї команди. Втім, у дотелевізійну епоху надати достовірних доказів цьому було важко. Коппі вимагав, щоби Маньї дискваліфікували, проте судді обмежилися двохвилинним штрафом. Фаусто разом зі всією командою Bianchi на знак протесту зійшли з гонки, за що отримали дискваліфікацію від Федерації велоспорту Італії.
А це означало, що на Тур де Франс, куди у 1948 році італійців допустили вперше після Другої світової війни, поїхати він не міг. Одноосібним лідером збірної Італії повинен був стати Барталі, який щойно провів невдалу Джиро.
Рятівник Італії
Попри те, що збірну Італії до Туру-1948 допустили, апеннінські велогонщики потрапили у максимально ворожу атмосферу – Друга світова війна ще була свіжою в пам'яті французів. Барталі розпочав гонку з перемоги на першому ж етапі до Трувілля.
Проте після цього ініціативу в Турі перехопила молода французька зірка, Луїзон Бобе. Він одягнув жовту майку та почав нарощувати свою перевагу над усіма суперниками, у той час як Барталі пережив кілька невдалих етапів.
Відставання "il Pio" зростало, і швидко перевалило за 20 хвилин. Французи, які, як уже було сказано вище, були налаштовані до італійців максимально вороже, зловтішалися як могли. Не лише вболівальники, а й журналісти. Один із місцевих писак, отримавши від Барталі відмову в інтерв'ю, відповів: "Ну і правильно, мертві не говорять", натякаючи на плачевну ситуацію для лідера збірної Італії в загальному заліку.
Джино вирішив відповісти не словом, а ділом – виграв два піренейських етапи. Відставання від Бобе скоротилося до 12 хвилин. Початок камбеку? Здавалося, що ні. Короткий візит на батьківщину приніс Барталі ще одну невдачу: 12-й етап із Сан Ремо до Каннів виявився провальним, і Джино відкотився у загальному заліку – відставання від Бобе збільшилося до 21 хвилини та 28 секунд. Гандикап, який відіграти вже майже нереально.
14 липня Тур де Франс пішов на день відпочинку. Французи святкували День взяття Бастилії, зловтішалися невдачам Барталі та готувалися вітати Бобе з перемогою в Турі. Емоційний фон, на якому Джино виступав на тому Турі, погіршувала ситуація в самій Італії. Країна, яка щойно пережила поразку в Другій світовій війні, щойно почала підводитися на ноги, як потрапила в глибоку політичну кризу.
Свого апогею вона досягнула саме 14 липня, коли на життя лідера Комуністичної партії Пальміро Тольятті було здійснено замах прямо біля стін парламенту. Все це призвело до масштабних заворушень: 30 людей загинуло, більше тисячі отримали поранення. Італія опинилася на межі нової прірви під назвою громадянська війна.
Ввечері 14 липня Барталі отримав телефонний дзвінок від прем'єр-міністра Італії, Альчіде Ді Гаспері. "Дорогий Джино, ти можеш зробити багато чого для нашої країни", – сказав політик. Він розумів, що успіхи кумира всієї нації – одна з тих речей, яка може не дати Італії звалитися в прірву громадянської війни.
Наступного дня пелотон Туру відправлявся в Альпи, і саме тут розпочався легендарний камбек Барталі. На шляху до Бріансона через легендарний Коль д'Ізоар Джино просто знищив суперників, випередивши найближчого переслідувача, бельгійця Бріка Шлотте, на 6:18. Бобе програв 18:07 і миттєво опинився на межі втрати жовтої майки.
Жан Робік, чинний переможець Туру, який останнім намагався всидіти за феноменальним італійцем, на Ізоарі поїхав "вісімкою" та програв у підсумку 24 хвилини. Не просто перемога – знищення суперників. Вже наступного дня Барталі повернув собі жовту майку лідера, а завдяки третій перемозі поспіль зробив вирішальний крок до підсумкового тріумфу.
Градус напруги в Італії помітно спав. Протестувальники-комуністи, які готові були спалити всю країну через замах на лідера їхньої партії, кинулися до радіоприймачів слухати репортажі із Франції про подвиги Барталі. Тольятті, прийшовши до тями після замаху, першим ділом запитав про перебіг Туру та закликав протестувальників не чинити протиправних дій. Країна відступила від прірви – зусиллями Барталі, Тольятті та долі, яка дозволила лідеру комуністів вижити після трьох куль.
"Сказати, що перемога на Тур де Франс відвернула громадянську війну, було би перебільшенням. Але неможливо заперечити той факт, що після замаху на Тольятті 14 липня 1948 року, Барталі вніс вагомий вклад у зниження рівня напруги в країні", – говорив потім інший прем'єр-міністр Італії, Джуліо Андреотті.
Джино, якому по ходу Туру виповнилося 34 роки, продовжував нарощувати свою перевагу, і на фініші в Парижі вона перевалила за 26 хвилин. Вражаючий камбек, який починався з 21 хвилини відставання та ситуації, коли, здавалося, проти Барталі абсолютно все та всі – люди та обставини. Одна із тих перемог, яка назавжди робить спортсмена безсмертним героєм. Найгірший кошмар французів справдився – в центрі Парижу лунає італійський гімн. Лунає на честь Барталі, який виграв свій другий Тур – через 10 років після першого тріумфу. Це досі рекордна часова відстань між двома перемогами одного гонщика на "Великій петлі".
Така перемога на Турі, у такий момент, зробила Барталі національним героєм №1 в Італії. Коппі не міг не ревнувати до такого гучного успіху свого суперника. І з нетерпінням чекав можливості знову позмагатися з ним. 8 серпня Фаусто перемагає Джино на Тре Валлі Варезіне, а потім обидва їдуть на чемпіонат світу в нідерландський Валькенбург. І саме там їхню протистояння досягнуло своєї найвищої (чи, навпаки, найнижчої?) точки.
Два великих чемпіони були стурбовані боротьбою один із одним набагато більше, ніж перемогою в гонці, та пропустили вирішальну атаку інших фаворитів гонки. Ситуація, яка в збірній Італії вже траплялася 20 років тому, коли лідерство у "Скуадрі адзуррі" ділили два інших великих чемпіони, Альфредо Бінда та Костанте Джирарденго.
У певний момент стало зрозуміло, що Коппі та Барталі відпустили суперників надто далеко, і шансів на перемогу вже немає. Обидва вирішили разом зійти з дистанції, чим викликали гнів керівництва Федерації велоспорту Італії. Двом суперзіркам виписали 3-місячні дискваліфікації, які згодом скоротили до одного місяця.
Заключні роки кар'єри
Яким би великим гонщиком не був Барталі, час – штука невблаганна, особливо, коли ти спортсмен і тобі 34 роки. Тур-1948 став вершиною кар'єри Джино, після якої наступив неминучий спад. Наступного року Барталі стає другим на Джиро, програвши лише Коппі та подарувавши фанатам епічну битву на гірському етапі з Кунео до Пінероло.
На Тур дуелянти знову їхали разом. Уклавши "мирову" в березні під тиском наставника збірної Італії Бінди, вони більше не повторяли помилок зразка ЧС-1948 та просто декласували суперників, впевнено забравши перші два місця.
Втім, сильнішим виявився Фаусто, який став першим гонщиком у історії, який у один сезон виграв і Джиро, і Тур. А Барталі йому в цьому сумлінно допомагав, про що вже говорилося вище: яким би напруженим не було їхнє суперництво, обидва були надто великими чемпіонами, щоби дозволити собі опуститися до чогось неприйнятного.
1950 рік став лебединою піснею Барталі. Джино востаннє виграв Мілан – Сан Ремо, а на Тур де Франс за відсутності травмованого Коппі їде в парі з іншою італійською зіркою, Фьоренцо Маньї. І знову італійці стали головними зірками Туру.
Проте французькі фанати втомилися від третього поспіль року домінування ненависних сусідів на "Великій петлі". На 11 етапі з По до Сен-Годена на Коль д'Аспен у Піренеях Барталі зіткнувся з Жаном Робіком, в результаті чого обидва впали. Люті французів не було меж, вони були переконані, що Джино навмисне штовхнув їхнього улюбленця, сам же італієць стверджував, що контакт трапився саме внаслідок поштовху розгніваного французького фаната.
Ситуація вийшла з-під контролю. Барталі отримав не один удар як під час етапу, так і після його завершення – дехто навіть погрожував йому ножем. Джино здобув перемогу, проте збірна Італії ухвалила рішення зійти з Туру, навіть попри те, що Маньї лідирував у загальному заліку. Директор Туру, Жак Годде, намагався відмовити італійців від сходу, проте Барталі відповів, що "не має наміру ризикувати життям через безумців".
У наступні роки боротися з Коппі та зірками нового покоління ветерану Барталі ставало дедалі важче. Результати легенди погіршувалися. Втім, ніяких ревнощів до успіхів Коппі у Джино не було. Ба більше: в їхніх стосунках наступило потепління.
На Джиро дель П'ємонте 1951 року внаслідок падіння загинув молодший брат Коппі, Серсе. Фаусто, який і привів свого брата у велоспорт, відчував власну провину за його загибель, і поривався завершити кар'єру. Барталі, який пройшов через ідентичну ситуацію на початку кар'єри, підтримав свого заклятого суперника та переконав його продовжувати виступи.
Після завершення кар'єри
Результати живої легенди невпинно погіршувалися, було помітно, що на носі 40-річчя. Проте розпрощатися зі справою всього життя Джино було важко. Після важкого падіння на Джиро делла Тоскана Барталі таки наважився: 1954 рік став останнім у його кар'єрі.
Втім, до виходу на пенсію "il Pio" готувався вже давно. Ще на хвилі свого тріумфу на Тур де Франс-1948 він відкрив власну фірму з виробництва велосипедів, яка, в свою чергу, створила велокоманду Bartali, за яку Джино виступав із 1949 року і до завершення кар'єри. Наріжним каменем філософії велофабрики Bartali було створення якісних, проте дешевих гоночних велосипедів, які дали би доступ до змагань із велоспорту навіть найбіднішим верствам населення.
Після виходу на пенсію Джино працював тренером, а також був спортивним директором команди San Pellegrino до 1971 року. Після цього Барталі став поступово віддалятися від світу велоспорту, приділяючи все більше уваги дружині Адріані та трьом дітям.
А ще – залишався затятим католиком. Барталі завжди був прихильником Християнської демократичної партії та улюбленцем Ватикану. Його благословляли одразу троє Пап Римських, одного з них, Іоанна ХХІІІ, Джино навіть навчив кататися на велосипеді, чим завжди пишався. Визнання легенда отримував не лише з боку церкви: його двічі нагороджували Орденом за заслуги перед Італійською республікою.
Пізні роки життя Барталі провів із сім'єю в рідному Понте-а-Ема. Через пристрасть до куріння у легенди розвинулися серйозні серцево-судинні захворювання. На початку 2000 року довелося перенести операцію з аортокоронарного шунтування, проте стан Джино лише погіршувався. 25 квітня Барталі прийняв останнє причастя від священника, що було свідченням того, що справи погані.
5 травня у Барталі трапився інфаркт, і він пішов із життя у віці 85 років у своєму будинку в Понте-а-Ема. Смерть ікони ознаменувала собою кінець цілої золотої епохи романтичного велоспорту дотелевізійної ери, коли справжні титани, героїчно змагаючись у надважких умовах, закохували у себе мільйони вболівальників навіть попри те, що останні слідкували за перебігом змагань лише за допомогою радіо та газет.
Праведник народів світу
Лише через кілька місяців після смерті Барталі стало відомо про подвиги, які він здійснював у роки Другої світової війни. У той час як Фаусто Коппі, як і багато інших спортсменів, був мобілізований у італійську армію, воював у Північній Африці та побував у британському полоні, Джино, будучи улюбленцем Муссоліні, призову на службу уникнув.
Попри симпатії з боку Дуче, набожний Барталі був противником фашистського режиму та росту антисемітизму в країні. В 1943 році німецькі війська окупували Італію, після чого почалися погроми та масові депортації євреїв у концтабори.
В Тоскані рабин Натан Кассуто та кардинал Елія Далла Коста створили підпільну організацію з порятунку євреїв. Далла Коста, який у 1940 році вінчав Барталі з його коханою Адріаною, запропонував велогонщику доєднатися до організації. Джино, який на той час уже переховував одну єврейську сім'ю у себе вдома, погодився.
Роль Барталі полягала в тому, щоби під виглядом тренувань доставляти євреям із різних куточків Італії фальшиві документи, які Джино перевозив у рамі свого велосипеда. Статус суперзірки спорту допомагав: коли нацистські патрулі зупиняли гонщика, той просив не чіпати велосипед, оскільки він налаштований особливим чином для досягнення максимальних швидкостей.
Утім, в 1944 році, коли в Італії скасували останні велогонки, які намагалися проводити у воєнні часи, Барталі стало дедалі важче пояснювати свої поїздки. В липні його заарештувала таємна поліція Флоренції. На щастя, велогонщика незабаром відпустили: одним із поліцейських виявився його колишній армійський командир.
Підраховано, що сумарно підпільна діяльність Барталі дозволила врятувати життя понад 800 євреям. У 2013 році Яд Вашем, ізраїльський національний меморіал Голокосту, визнав Джино Праведником народів світу.
Чому ж про подвиги Барталі стало відомо лише після його смерті? Та все просто: Джино не шукав визнання та подяки, і не надавав цій історії публічного розголосу. Сім'я велогонщика-то, звісно, все знала. Одного разу на запитання сина про те, чому ж Джино мовчить про свої вчинки, Барталі відповів: "Добро існує для того, щоби його творити, а не щоби розповідати про нього. Є ордени, які варто носити в душі, а не на піджаку".