Світлана Саідова: Це не провал, ми просто починаємо все спочатку
Зараз українське артистичне плавання переживає далеко не найпростіші часи – через повномасштабну війну з країни виїхало чимало спеціалістів: суддів, тренерів, спортсменів. До того ж повномасштабне вторгнення Росії в Україну фактично співпало зі зміною поколінь – на місце "золотої команди", де виблискували Марта Федіна, Анастасія Савчук, сестри Алексіїви та багато інших, прийшли зовсім юні спортсменки. Фактично діти.
На чемпіонаті Європи 2026 року, який нещодавно завершився у Парижі, українки не змогли поборотися за медалі. Найкращий результат українки показали в Акробатичній групі – 4 місце.
Світлана Саідова – постать для українського спорту легендарна. Її називають мамою вітчизняного артистичного (синхронного) плавання. Вона виховала не одне покоління українських спортсменок, які виблискували на міжнародних аренах – призерок Олімпійських ігор, чемпіонок світу та Європи.
Ми поговорили з головною тренеркою збірної України про чемпіонат Європи, зміну поколінь, повернення росіян на міжнародні змагання, термінову зміну програми українок через непорозуміння в трактуванні правил і олімпійські надії на Лос-Анджелес-2028.
– Завершився чемпіонат Європи, нашій збірній, на жаль, не вдалось здобути нагороди. Хотілось би почути підсумок цих змагань від вас, чи задоволені ви тим, як виступили дівчата?
– Насправді, я дуже задоволена. У нас тричі змінювався склад, і я дуже хвилювалась. У них немає досвіду змагань. І, якщо говорити про менталітет – вони отримали три рази бейсмарки, страх панував над їхніми душами. Але тут, на чемпіонаті Європи я побачила, що вони бійці, не зважаючи ні на що йшли вперед, і мені це дуже допомогло вистояти. Тому що, я сама така, не вмію програвати. І щиро кажучи, мої спортсмени мене дуже підтримували. Я побачила від них повну віддачу і абсолютну відсутність страху.
– Я знаю, що деякі програми вам довелось переробляти за три тижні до старту, з чим це пов'язано?
Кубки світу важливі, бо саме там можна побачити, як інші команди використовують нові правила. Ми зрозуміли правила так: якщо спортсменки виконують рухи не одночасно, команда отримує лише половину балів за складність. Тому ми намагалися майже не використовувати такі елементи. Однак на змаганнях я побачила, що збірна Іспанії робить їх і не втрачає багато балів.
Я попросила нашу державну тренерку Марту Федіну запитати, як їм це вдається. Виявилося, що спортсменки можуть виконувати той самий елемент із затримкою: спочатку одна четвірка, потім інша. За правилами це не вважається асинхронним виконанням, тому складність не зменшують удвічі. Раніше цього ніхто нормально не пояснював. Через неправильне розуміння правила наша команда втрачала приблизно 12 балів, а могла втрачати лише два-три. Коли я це зрозуміла, вирішила терміново переробити програму, хоча часу майже не було. Спортсменкам довелося швидко вивчити складніший варіант. Це було необхідно. Якщо країна виставляє мало програм, її команду вважають слабкою.
А якщо спортсменки постійно виконуватимуть лише легкі програми, вони не зможуть стати сильнішими.
– Хто вас найбільше вразив із цього складу?
– Анастасія Шмоніна. Вона повернулась до тренувань за місяць до чемпіонату Європи. Настя дуже сильна спортсменка, на юнацькому чемпіонаті світу вона була чемпіонкою в дуеті з Мошинською. Вона повернулася і я їй кажу: "ну що, будемо виступати?" Відповіла: "будемо".
Ви собі лише уявіть – повна відсутність форми. Вона не тренувалась понад пів року. Я дуже хвилювалась, бо бачила як вона тремтіла, як вона боялась аби не переплутати програми. І затримка дихання. Я сказала Анастасії, що вірю в неї. І вийшло.
Це називають неможливе зробити можливим. Я задоволена всіма своїми спортсменами, усі зробили величезний крок уперед, який насправді був неможливий у синхронному плаванні.
За три тижні ми зробили майже неможливе – усе переставили та перевчили. Тому якщо говорити про оцінки, то ми особливо нічого не очікували. У нас було чимало технічних помилок, але крок уперед ми зробили.
Я всіх попереджала і говорила одразу: "не чекайте якихось результатів". Хоча багато хто питає мене, ну як так? Адже ми кілограмами привозили золоті медалі, а тут жодної. Кажуть, провал. Ні, це не провал, ми просто починаємо все спочатку.
– Як ви ставитесь до того, що змінюється склад, де знаходите мотивацію працювати далі?
– Я її не шукаю. Уже кілька разів пробувала звільнитися. Я розумію, про що мова. Три роки тому я сказала, що не буду працювати. Бо, по-перше, я пенсіонерка, мені вже восьмий десяток. І навантаження реально навіжені. Президент федерації Ігор Лисов кожного разу находив якісь слова. Якщо не ти, то хто? І це дійсно так, тому що на той момент реально це був би кінець. Наш вид спорту в Україні просто б припинив існування. Я стояла на роздоріжжі, немов над прірвою. У таких випадках треба робити хірургічний надріз і падати в прірву.
А я не могла, тому що падаючи сама, я потягну за собою інших – усе синхронне плавання України.
– Який момент став вирішальним?
– Приїхала до Харкова і відновилась. Думаю, ні. Я дуже наполеглива і дуже вперта. Мені кажуть, ти такі результати даєш, пониження результату – це падіння твого рейтингу. А я так скажу: мені байдуже на це. Я ніколи не прагнула якоїсь слави, завжди хотіла правди. Для мене не так страшно те, що мене будуть мішати з брудом, як те, що я залишу своїх дітей без підтримки.
– Поговорімо про зміну поколінь...
– Коли почалось повномасштабне вторгнення, то покоління, яке виступало на Олімпійських іграх в Токіо (2021 рік) – завершило. Їх замінили діти.
Ми тоді мали найвищий рейтинг. Нам багато речей пробачали. І я не приховувала цього від них я їм говорила: "ви не заслужили цих оцінок, ви недостатньо працюєте. Це не ваші оцінки". Вони дуже ображалися на мене. І я їм казала: працюйте, бо, якщо ви один раз завалитеся, наступне покоління буде вигрібати це все десятиліттями. Мене ніхто тоді не слухав. А коли вже усвідомили – було пізно.
– Що потрібно цій команді, аби досягти тих вершин, які підкорювала та сама золота команда?
– Дуже багато працювати. Ті, хто пройшли на хвилі успіху, проскочили. А ці не проскочили, ці діти все починають спочатку. Однак ця команда – дуже стабільна. Немає істерик, немає якихось претензій. Я їм завжди кажу: "навчіться програвати, потім – навчитесь вигравати".
Ціна перемоги і медаль тільки тоді буде дорогою для тебе, коли ти пройдеш всі рівні. Люди мають все заробляти своєю працею.
– Окрім того, що змінився склад, також багато наших тренерів та суддів поїхало працювати за кордон. Це теж впливає на результат?
– Ми залишилися одні. Судді категорії А – головна наша опора, поїхали в Канаду. Поїхало два старших тренера. Головна база синхронного плавання – це дитячі спортивні школи, про які я говорила і просила десятиліттями, їх немає. Зараз критичний момент, а нам по суті з Харкова немає куди виїхати. У нас немає бази і наша команда працює під бомбами.
– Був час, коли ви базувались у Києві в басейні "Ліко".
– Так, ми спробували. Наш улюблений президент Лисов Ігор Володимирович, зробив для нас найкращі умови. Він зробив все для того, аби ми там працювали, але ми там не можемо працювати.
Якось ми приїхали на чемпіонат України, після цього басейну і я ахнула: "як я могла там працювати". Там більше однієї зв'язки не поміщається. Розумієте? В "Ліко" дуже класна команда. Дуже турботливий персонал. Усі з неймовірною любов'ю ставились до мене, наших спортсменів та нашого виду спорту. Але тут треба зрозуміти, що двом видам важко в одному басейні повноцінно тренуватися. Не буде результату, якого ми прагнемо.
– На чемпіонаті Європи повернулися росіяни. Це якось впливало на дівчат? Чи не було з їхнього боку провокацій?
– Звісно, були. Справа в тому, що є ще те, що мене дуже обурює: як мені сказали, в Європі усім їх дуже шкода, що ніби то як так, стільки років не виступають. А те, що ми під бомбами всі, то це нікого не хвилює. Я завжди прошу керівництво бути вкурсі всіх подій, бо не все залежить тільки від тренера. Є політика. Ми живемо у війні. І я думаю, вже всі побачили, що Україна дуже сильна країна. Так само і в спорті. Росія, Китай, Америка. Звісно, якщо в них стоїть вибір: Росію або Україна, то вони виберуть Росію. На жаль. Це політика. Це стосується всіх видів спорту. Але ми страждаємо найбільше, бо в нас суб'єктивний вид спорту. Було багато команд, в яких я бачила бейсмарки, але їх просто не помічали. А я не маю право подати протест чи ще щось, бо ось суддя так побачила.
– Чи були якісь спірні ситуації, пов'язані із суддівством?
– Був випадок, коли наша тренерка допустила помилку і написала не правильно формулу в програмі. І нам зняли бейсмарку, остання наша зв'язка перетворилась в 0 через цю формулу. Це людський фактор. Наші тренери під великими навантаженнями, але судді зобов'язані були проінформувати нас, чому вони зняли цю бейсмарку, а вони не сказали нічого, і приберегли це на фінали. Пояснили тим, що в той день були одні контролери, і вони цього не побачили, а в інший день – інші, які і виявили помилку. Але нам же повинно бути без різниці хто сьогодні контролер. Тобто якщо він не професіонал, то має бути дискваліфікація цього контролера.
Але я все одно вважаю, що наші спортсмени повинні бути на п'ять голів вище, щоб взагалі ніяких питань до нас не було.
– Ми побачили два, фактично нові, дуети на чемпіонаті Європи – сестри Гринішени та Волинська – Мошинська. Що можете сказати про їхні виступи?
– Перші хороші тим, що вони працездатні, дуже працездатні. Тобто їм скажеш 10 годин працювати, і вони будуть 10 годин працювати. Сестрам не вистачає техніки та хореографії. Нам тепер треба шукати хореографа і їх повністю переробляти. Це великий обсяг роботи.
Що стосується другого дуету. Повернулась Анастасія Шмоніна, тож швидше за все буде дует Мошинська – Шмоніна. Проте там інша проблема – навантаження, яке їм треба витримати. У нас дуже важкий вид спорту, і їм потрібно затримувати дихання і витримувати усі навантаження. Вищезгадані дівчата – ще молоді. Якщо порівняти їх з представницями Англії, Німеччини, вони – діти. Там уже дуже дорослі спортсмени, менше бояться і в них немає такого стресу. Я думаю, що потроху ми прийдемо до того, що все буде добре. Поки що не знаю хто з цих дуетів переможе. Будемо працювати і з тими, і з тими. Хай все вирішують міжнародні турніри, вони покажуть хто з них краще, я не можу обирати.
Мошинську та Шмоніну знають у світі. Вони відомі результатами, у них більше досвіду. Але в сестер я теж вірю! Побачимо.
– В артистичному плаванні доволі поширена практика, що саме сестри-близнючки беруть участь в дуетах. З чим це пов'язано?
– У них біологічний ритм один і той самий, однаковий музичний слух. Вони повинні бути командою. У дуеті завжди є лідер, і сестрам, щоправда, не всім легше слухати одна одну. Вони працюють як єдина команда. Вони їдять з однієї тарілки та п'ють з однієї чашки, як то кажуть, з пелюшок.
Плюс морфологічна схожість: ноги, руки однакові. Сестри – це дзеркало.
– Вас без сумніву можна назвати мамою українського синхронного плавання. Якщо подивитись на зміни в цьому виді спорту за весь час, які вони?
– Зараз ми вирощуємо сильне покоління. Але ці діти були все своє життя в комфорті, якщо порівнювати їхні умови життя з нашими. Я працюю тренером із 1975-го року. Ми всі були дуже сильними, ми як то кажуть "добували вогонь" самостійно. Ми дуже багато працювали.
Життя змінюється, звісно, це покоління зовсім інше. Вони дуже освічені, вчать мови, розбираються в технологіях. Дуже талановиті діти.
Якщо говорити про моїх спортсменів, то в них інше життя, ніж у середньостатисничних дітей. Вони тренуються по 8 годин. І тим не менше, їх треба виховувати.
Скажу ще так, чим більше я сварила спортсменів, тим сильнішими вони ставали. У них виробляється імунітет, психологічна стійкість, дисциплінованість. Дівчата стають сильнішими як особистості.
– Ви у професійному спорті вже понад 50 років, утім починали свій шлях як гімнастка...
– Спочатку працювала тренеркою з художньої гімнастики. Була зовсім молодою, приїхала до Харкова, нікого там не знала – і просто почала працювати. У нас був зал, а на балконі я облаштувала ще й хореографічний клас, навіть домоглася, щоб туди купили піаніно.
Потім мене скоротили. Я дуже переживала, плакала. І тоді мені сказали: "Подивись, скільки у Харкові спортивних шкіл з гімнастики. А в синхронному плаванні ти будеш одна".
Проблема була в тому, що плавання – зовсім не моє. Як і біг. Але я вирішила спробувати. Поїхала вчитися, дивилася, як працюють інші тренери, розбиралася в новому для себе виді спорту. Уже через три місяці я виставила свою першу команду на змагання. Спочатку вирішила набрати плавців, бо думала: якщо вони добре почуваються у воді, це буде перевагою. Але на чемпіонаті України ми стали останніми – 16-ми.
Тоді я зрозуміла, що щось роблю неправильно. Розпустила всю команду і набрала зовсім маленьких дітей. Сказала: "Будемо починати з самого початку".
Тож, як бачите, починати все заново мені доводилося не раз. І мене це не лякає. Я не боюся труднощів.
– Розкажіть про плани команди на сезон, чи буде зараз трохи відпочинку?
– Відпочинок – один місяць, тому що діти повинні відновитись. Далі – підготовчий період. Будемо набиратися сили, виносливості, поступово входити у форму, а потім вже буде другий етап.
– З огляду на те, що в нас дуже молода команда, вистачить сил і часу, щоб кваліфікуватися на Олімпійські ігри в Лос-Анджелесі?
– Знаєте як я кажу? Ніколи не кажи ніколи. Я хочу вірити в те, що дівчата зможуть. Треба зростати, ставати сильнішими. Наступний рік – вирішальний. Він покаже – будемо ми на Олімпійських іграх чи ні.
Шанси є завжди.