"Вовк", з якого треба брати приклад Аонішікі: історія легендарного йокозуни Чіонофуджі
В останні місяці цікавість до сумо в Україні зросла. Наші збірники тривалий час досягали медалей різного ґатунку на чемпіонатах Європи, світу, Всесвітніх іграх.
Але справжній поштовх з певного андеграунду в маси стався завдяки Сергію Шіші Соколовському та Данилу Аонішікі Явгусишину. Останній взагалі переписував рекорд за рекордом у світі сумо.
"Чемпіон" вирішив розповісти історію великого Чінофуджі, який теж не вражав габаритами, але завдяки майстерності став великим йокозуною.
Сумо після війни: система, що створила "епоху ваги"
Після Другої світової війни сумо фактично перезапустилося. У довоєнні роки турніри були нерегулярними, але вже в 1950-х Japan Sumo Association поступово впорядкувала систему. До 1958 року сформувався знайомий нам формат: шість турнірів на рік по 15 днів.
Це змінило саму природу спорту. Сумо стало марафоном, де вирішує не лише талант, а й здатність стабільно перемагати щодня. Випадковість відходить на другий план – на перший виходять контроль, витривалість і ефективність.
На цьому тлі у 60-70-х роках починається чіткий зсув у бік маси. Борці стають важчими, поєдинки – більш контрольованими, а боротьба все частіше переходить у роботу на маваші. Найтиповішим фіналом стає йорікірі – методичне витіснення суперника з дохйо.
Сумо входить у те, що можна назвати "епохою ваги": чим більший і стабільніший борець – тим вищі його шанси домінувати.
І саме в цій системі, де формула успіху здавалася очевидною, з'являється Чінофуджі Міцуґу – боєць, який доведе, що навіть у світі маси можна перемагати інакше.
Квиток на літак
Хлопець із рибальського містечка Фукушіма на Хоккайдо, син рибалки, який у школі більше вирізнявся бігом, ніж статурою, зайшов у світ професійного сумо з вагою лише 71 кілограм.
Його завербували у 15 років 41-й йокодзуна Чіонояма Масанобу (Chiyonoyama Masanobu), уродженець того самого містечка. Той пообіцяв юнакові політ на літаку до Токіо – і майбутній чемпіон не зміг відмовитися.
Його бойове ім'я теж було частиною традиції стайні Коконое:
"Чіо" – від Чіоноями,
"Фуджі" – від Kitanofuji Katsuaki (52-й йокозуна в історії).
Так народився Чіонофуджі – спадкоємець лінії чемпіонів, який зовні зовсім не відповідав їхньому шаблону.
Кар'єра, яку мали зламати травми
Шлях Чіонофуджі ледь не закінчився на самому початку. У 1975-1979 роках його прогрес регулярно зупиняли вивихи плечей. Після першого виходу до макуучі він швидко відкотився назад: спершу втратив місце серед секіторі й опустився в нижчі дивізіони, а в 1979-му через ті самі проблеми з плечем ще й ненадовго повернувся до дзюрьо. Для борця такого профілю навіть цього вже вистачало, щоб повірити: стеля досягнута.
Ситуацію ускладнила й смерть Чіоноями у 1977 році – саме того наставника, який свого часу вмовив юного Міцуґу Акімото поїхати до Токіо. Це був важкий удар і в людському, і в кар'єрному сенсі. Після цього хея перейшла під керівництво Кітанофуджі, і саме він допоміг перебудувати Чіонофуджі як бійця. Він порадив менше покладатися на кидки, які лише збільшували ризик нового вивиху, і більше працювати через напір, захват і контроль корпусу.
Тут і народився той Чіонофуджі, якого запам'ятала історія. Щоденні 500 віджимань, робота зі штангою, майже бодібілдерський підхід до підготовки. Він не просто набирав вагу – він будував інше тіло: щільне, сухе, функціональне.
За словами самого борця, набрати вагу допомогла відмова від куріння за порадою Тікахани-старшого. Коли Чіонофуджі повернувся до макуучі в січні 1978 року, це вже був інший боєць – не лише сильніший фізично, а й значно краще пристосований до власних обмежень.
"Вовк", який вигравав технікою
Прізвисько "Вовк" прилипло до нього не випадково – через погляд перед сутичкою, холодну зібраність і манеру не розсипатися на емоції після перемог. У ньому не було театральності, зате була майже хижа концентрація.
На дохйо це перетворювалося на стиль, який суперники знали напам'ять, але все одно не могли нейтралізувати. Його фірмовий уватенаге – кидок із захватом пояса зверху – став майже візитівкою епохи. Водночас арсенал Чіонофуджі не зводився до одного прийому: йому зараховували понад 40 різних технік. Саме це й робило його небезпечним. Він не повторював один шаблон, а підлаштовувався під конкретного суперника.
Найкраще його велич видно на контрастах. Проти таких опонентів, як Конішікі Ясокічі (Konishiki Yasokichi), різниця у вазі виглядала майже абсурдною: один важив близько 120 кілограмів, інший – підбирався до 287. І все ж Чіонофуджі перемагав. Не тому, що був сильнішим у класичному розумінні, а тому, що вмів перетворювати чужу масу на чужу проблему.
"Золоте десятиліття"
У 1981 році Чіонофуджі двічі переміг Кітанумі в титульних розв'язках і став 58-м йокодзуною в історії. Це був не просто підйом на вершину – це був момент, коли сумо отримало нове обличчя.
Далі почався період, який і сьогодні виглядає майже нереальним. У 1982 році він виграв чотири турніри з шести. У 1986-му – п'ять із шести. У 1988-му видав серію з 53 перемог поспіль – найкращу в повоєнній історії сумо на той момент. А загалом за кар'єру здобув 31 юшо в макуучі. На момент завершення виступів більше мав лише Тайхо Кокі.
Ще показовіше інше: 19 із 31 титулу Чіонофуджі виграв уже після 30 років. Для сумо, де знос тіла накопичується швидше, ніж у більшості інших видів спорту, це виглядає майже парадоксом. Його кар'єра не згасала з віком, а навпаки – виходила на пік.
Окрема глава його спадщини – Кюшю-башо. З 1981 до 1988 року Чіонофуджі виграв цей турнір вісім разів поспіль.
Чому він став більшим за спорт
Чіонофуджі був не лише чемпіоном – він став культурним явищем. Його мускулисте тіло, суворий профіль і стримана харизма вивели сумо за межі традиційної аудиторії. У 1980-х навколо нього виник феномен Wolf Fever: ним захоплювалися не тільки шанувальники сумо, а й люди, які раніше цей спорт майже не дивилися.
Символічно, що кінець його кар'єри теж став національною подією. У травні 1991 року він програв 18-річному Таканохані (тоді відомому як Таканахада). За різними оцінками, цей поєдинок дивилася приблизно половина Японії. Країна побачила не просто сенсацію, а момент передачі епохи: юність перемогла легенду, а легенда майже одразу зрозуміла, що її час завершився.
Через два дні Чіонофуджі оголосив про відхід. Даючи інтерв'ю, він визнав, що бійцівський дух його покинув.
Спадщина "Вовка"
Після завершення кар'єри він міг отримати винятковий статус ichidai-toshiyori і фактично залишити власне ім'я в структурі сумо назавжди. Але відмовився від цієї честі, обравши шлях очільника Коконое-бея. Це досі унікальний випадок в історії.
Помер 31 липня 2016 року від раку підшлункової залози у 61 рік. Голова Japan Sumo Association Хокутомі Нобуйоші – його учень і партнер по стайні – не міг говорити від горя перед пресою.
У липні 1989 року його наймолодша донька Аї померла у віці чотирьох місяців. Японець виграв юшо в тому ж місяці та присвятив цю перемогу дочці. Після 1000-ї перемоги на запитання "яка наступна ціль?" відповів: "Перемога номер 1001".
Його спадщина вимірюється не лише 31 титулом і 1045 перемогами. Чіонофуджі змінив саме уявлення про те, яким може бути великий борець сумо. Він показав, що сила не завжди виглядає як гора м'язів і жиру. Іноді сила – це дисципліна, точність, витримка й здатність перезібрати себе після поразок і травм.
У спорті, який десятиліттями підкорявся вазі, Чіонофуджі залишився доказом того, що інколи правила переписує не найбільший, а найрозумніший, найвпертіший і найточніший.
