"Якщо існує пекло на землі, то воно було на Азовсталі": Історія Романа Мещерякова, який після поранення та полону знайшов покликання в спорті
Понад тисячу днів повномасштабної війни українські воїни проявляють незламну силу духу, відвагу та самопожертву перед звірячим оскалом ворога. Серед тих, чия доля стала уособленням цієї боротьби, і маріуполець Роман Мещеряков. Його шлях – це історія мужності, втрат і неймовірної стійкості.
Мещеряков – прикордонник, який пройшов через бої за Маріуполь, оборону "Азовсталі", ампутацію руки та полон в Оленівці. Попри важкі поранення, Роман не тільки повернувся до військової служби, а й долучився до відомих на весь світ спортивних змагань – "Ігри нескорених" та міжнародний турнір "Strong Spirit’s Games" в Іспанії.
Роман Мещеряков
Оборона порту та бої за Маріуполь
"Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми тримали оборону порту, – розповідає Мещеряков. – Моя родина тоді ще залишалася в Маріуполі. Зв’язок працював, і ми могли нормально спілкуватися. Мені навіть вдавалося приносити рідним воду та деякі харчі. У морі вже стояли російські кораблі. Але до міста вони не заходили й не стріляли, мабуть, сподівалися, що все пройде легко й без пострілів, як це сталося у 2014-му в Криму.
18 березня моя родина виїхала з Маріуполя. Тоді у мене, так би мовити, "розв’язалися руки". Я залишився в місті й безпосередньо брав участь у боях. Близько місяця тривали бої за Маріуполь, але цей місяць здається мені десятиліттям, бо кожен день був як останній. Те, що тоді відбувалося, можна назвати лише одним словом – пекло.
Найбільше вражало, як рашисти стріляли по… цивільних. Люди стоять у черзі за водою — їх розстрілювали. Бомбардували пологовий будинок, Драмтеатр… І знаєте, я й досі не можу зрозуміти, як ті, хто залишився в місті й бачив усе це на власні очі – розстріли, бомбардування, знищення людей, – як вони зараз можуть на чорне казати біле. Але ж є такі…
Роман Мещеряков
Прорив на "Азовсталь" та ампутація руки
15 квітня 2022 року ми отримали наказ прориватися на "Азовсталь". Прорив планували здійснити вночі, але було відчуття, що рашисти знали про наші наміри. Вони стріляли по нас, як у тирі – впритул і явно знаючи про маршрути нашого пересування.
Вже на той момент я був пораненим – зламав дев’ять ребер. Але через нелюдську напругу болю майже не відчував і дізнався про це лише після звільнення з полону, коли в Запоріжжі зробили рентген. А під час того нічного прориву на "Азовсталь" отримав нове поранення – втратив частину руки. Той момент я не хочу навіть згадувати – його неможливо описати словами...
І як, врешті, дістався "Азовсталі", досі не розумію. Пам’ятаю лише, як ми вилізали з машини, в яку влучив снаряд, як допомагав побратиму, котрий не міг самотужки пересуватися. А потім мене ніби "вимкнуло" і "увімкнуло" вже біля заводу. Тож як же вдалося подолати ці два – два з половиною кілометри "дороги смерті", назавжди залишилося для мене загадкою.
Свою руку на "Азов" я приніс у рукавиці. На щастя, там були медики. Мене відправили на так звану "залізяку" – бункер, який став імпровізованим шпиталем для "червоних". Так називали тих, хто отримав найважчі поранення. Там мені й ампутували руку. Мені ще й пощастило, що на той момент там ще залишалися медикаменти, бо невдовзі іншим пораненим доводилося переживати таке "на живу".
Роман Мещеряков
До самого виходу я перебував на "залізяці". Пересувався, тримаючись за стіни. Небо побачив лише тоді, коли ми залишали завод. Тепер я знаю точно: якщо пекло існує на землі, то воно було саме там. Люди з гнійними ранами, постійною кровотечею, страшними каліцтвами — практично всі були "червоні". Уявіть собі лише запах, який стояв у цьому бункері…
Одного разу був приліт, і кухню біля бункера засипало. Їжі майже не залишилося: наша добова норма становила 150-грамовий стаканчик каші. Я схуд на 30 кілограмів.
І досі не розумію, що ж нам усім там допомагало триматися в ситуації, коли триматися було вже поза межами можливостей людини. По нас стріляли з кораблів, літаки скидали бомби, усе навколо вибухало й горіло. Були думки із жахливим бажанням: якщо буде смертельний приліт, аби тільки швидко померти, щоб не мучитися. У такі моменти важко було уявити, що є якийсь інший варіант. Ми були впевнені: звідси нам не вийти. Питання було лише в часі – рано чи пізно, але всі ми тут помремо.
Я безмежно вдячний медикам і хірургам, які працювали там. Це справжні боги на Землі. Дехто з них навіть прилітав на гелікоптерах, коли місто вже було окуповане, щоб надати допомогу. Вони робили неможливе можливим.
Роман Мещеряков у тренажерному залі
Концтабір в Оленівці
Варто розуміти, що полон в Оленівці – це не здача. Був наказ виходити. Так домовилися із рашистами. У перший день вивозили "червоних". Я тоді перебував уже в статусі "жовтого", тому виїхав наступного дня. Рашисти обіцяли, що "червоні" будуть утримуватись як заручники, своєрідна гарантія, що потім усіх нас обміняють.
Нас привезли до Оленівки. Умови там були нелюдськими. До нашого прибуття там "заправляли" ДНРівці, і хлопці розповідали, що це був справжній жах: людей катували, били струмом, забивали палками до смерті. Це неможливо просто усвідомити – люди, з якими ми вчилися у тих самих школах, читали ті самі книжки, дивилися ті самі фільми, виявилися звірами.
Коли ми прибули, там уже були росіяни. Вони не знущалися фізично, але моральний тиск був нестерпним. Умови залишалися жахливими. Бараки, розраховані на сто людей, переповнили до п'ятисот. Ми постійно голодували. Один туалет був розрахований на п’ятьох людей, але нас було близько півтисячі. Воду привозили жовту, брудну, але й такої її завжди бракувало.
Ігри ветеранів
Повернення до нормального життя
В Оленівці я провів півтора місяця, поки не відбувся перший обмін. Він був для найважчих, "найбільш поламаних". Усього таких визначили 26 людей. Я потрапив у цей список через свої травми. Знаєте, іноді ловлю себе на думці, що, коли б не ці поранення, то, можливо, давно вже був би "двохсотим" або ж і досі залишався б там, як ті мої побратими, які вже третій рік у полоні.
Про сам обмін нам нічого не говорили – просто посадили в автобус і повезли, не пояснюючи, куди й для чого. Я орієнтувався по сонцю. Як колишній моряк, можу визначити сторони світу і де сонце має світити. Спочатку ми їхали вбік окупованого Донецька, але згодом я помітив, що сонце світить у "правильному" напрямку. І зрозумів: нас везуть до Запоріжжя. А вже біля розбомбленого залізничного мосту в районі Василівки стало зрозуміло, що це обмін.
Емоції в той момент були неймовірними, відчуття щастя переповнювало. Нас зустріли, нагодували смаколиками. Я відразу ж попросив телефон і подзвонив дружині. Сказав: "Я в Україні". Вона ридала... Я теж не міг говорити...
Роман Мещеряков
Потім нас привезли до Запоріжжя, де розподілили на групи. Я потрапив до Києва, у прикордонний шпиталь — адже я прикордонник. Там вже зустрівся зі своєю родиною.
Після цього почалася реабілітація, яка триває й досі. Найочікуванішим моментом стало протезування, яке мені зробили в Латвії завдяки підтримці волонтерів.
Але моє відновлення не було б таким повноцінним і всебічним без підтримки громадської організації "Серце Азовсталі", яка створила дійсно ефективну систему допомозі ветеранам. Комплексна програма "Від реабілітації до самореалізації", яка охоплює різні аспекти життя, в тому числі й спорт, допомогла мені "стати на ноги".
Відтак я повернувся на службу й тепер служу у Львові, займаюся охороною державного кордону. Виконую все, що в моїх силах, аби бути корисним. Наша країна в такому стані, що кожному потрібно діяти, працювати, приносити користь.
Я настільки ненавиджу цих ворогів, що у будь-який спосіб намагаюся зробити свій внесок у нашу боротьбу і в нашу перемогу. Сидіти склавши руки й спостерігати тільки через те, що ти інвалід, — це точно не про мене. Я хочу бути корисним.
Роман Мещеряков на зустрічі з мером Львова
Ігри нескорених та Strong Spirit’s Games
Коли рік тому я перебував у реабілітаційному центрі, один із побратимів із захватом розповідав мені про Ігри нескорених і запропонував: "Давай спробуємо!". Я теж запалився таким викликом. Ми почали ходити до спортзалу, виконували необхідні вправи, подали заявку на участь в Іграх, і нас запросили.
На змаганнях було дев’ять дисциплін. Я обрав ті, які міг виконувати: веслування на тренажері, велоспорт, стрільбу з лука. Уявіть собі – стріляв… зубами! І далі все закрутилося. Спорт і змагання стали частиною мого життя. У мені прокинувся справжній спортивний азарт.
Ігри ветеранів
Однією з найважливіших подій стала участь у міжнародних спортивних змаганнях "Strong Spirit’s Games" у Мадриді. Наша збірна, яка складалася із п'ятдесяти ветеранів війни, здобула першість, вигравши найбільшу кількість медалей – 188! Змагалися із командами США, Естонії, Ірландії та Нідерландів. Змагання проходили за підтримки Федерації стронгмену України.
Роман Мещеряков
Я переконаний, що спорт буквально врятував мене. Це моя віддушина, яка, по-перше, допомагає впоратися із важкими думками, котрі все ж таки іноді дошкуляють, а, по-друге, значно покращився мій фізичний стан. Приміром, раніше у мене постійно стрибав тиск, і з цим неможливо було впоратися. Тепер же – стабільні 120/80, чого не спостерігалося в мене вже років з тридцять! Зараз я активно готуюся до наступних змагань – Ігор ветеранів.
Одна з моїх головних цілей — потрапити на фінал у Мадрид – уже здійснилася, і це надихає рухатися далі.
Ігри ветеранів
Поради новобранцям ЗСУ
Наостанок хочу звернутися до новобранців ЗСУ. Дорогі побратими! По-перше, зараз ми всі багато в чому залежимо саме від вас, ми – за вашими спинами. Свого часу я зі своїми побратимами зробив усе, що зміг, а тепер настала ваша черга. Що можу порадити? Насамперед – дотримуйтеся техніки безпеки. Не недооцінюйте важливість правил, навіть у найгарячіших точках. При тому не варто думати, що потрапивши "на нуль", уже немає шансів повернутися. Не втрачайте віру і не опускайте рук! Пам’ятайте, що за вашими спинами – мами, дружини, діти, сестри, наша батьківщина. Україна обов’язково переможе рашистську нечисть. Іншого шляху у всіх нас просто немає".
Юлія Семененко, для Чемпіона
Відповідальний редактор – Микола Дендак