Легендарний сумоторі на ім’я Іван

Боротьба сумо – культовий національний спорт японців. Майстри сумо найвищого рангу "йокодзуна" в Японії є зірками на рівні найпопулярніших поп-співаків або кіноакторів. За всю історію сумо, починаючи з 1789 року, було всього 73 борці, що здобули статус йокодзуни. Звісно, що довгий час така честь була доступна лише японцям: лише у 1993 році 64-м йокодзуною став гаваєць Таро Акебоно (справжнє ім’я – Чедвік Роуен). Але першим фактичним йокодзуною-іноземцем можна вважати 48-го йокодзуну Тайхо Кокі, сина українця та японки, чиє справжнє ім’я було Іван Маркіянович Боришко.

Варто зауважити, що Тайхо Кокі був не просто одним з численних йокодзун, а вважається кращим йокодзуною ХХ сторіччя, він був рекордсменом за кількістю перемог на Імператорському кубку, головному турнірі сумоїстів (32 рази), до 2015 року.

"Тайхо" означає японською "Великий Фенікс". Це сікона, тобто професійне прозвисько, яке беруть собі професійні сумоторі (борці сумо). А народився майбутній йокодзуна як Іван Боришко 29 травня 1940 року у місті Сікука на Південному Сахаліні (нині – Поронайськ).

У ті далекі від України краї доля занесла батька Тайхо – Маркіяна Боришко, уродженця села Рунівщина сучасного Зачепилівського району Харківської області України. На Далекий Схід, а потім і на Сахалін Маркіян потрапив у 1894 році разом із батьками-переселенцями Карпом та Мариною Боришко.

Мати Тайхо – японка Кіе Ная, швачка, з якою Маркіян познайомився в 1928 році; чоловік був старший за дружину на 18 років. Сім'я була небагатою, але працьовитою і, за місцевими мірками, цілком заможною: вони тримали ферму, пекарню, розводили лисиць-чорнобурок.

Іван був молодшою дитиною, у нього були два брати і сестра. При переході острова до СРСР у 1945 році сім'я була розлучена: батько був схоплений радянською владою та репресований, як колишній білогвардієць (за іншими повідомленнями, він став працювати перекладачем з японської та у 1949 році потрапив до таборів на 10 років). Іван, разом із матір'ю, братами та сестрою був репатрійований до Японії на острів Хоккайдо. Із батьком діти більше не бачилися… Звільнили Маркіяна Боришка лише в період хрущовської відлиги. У 1960 році він помер у лікарні Южно-Сахалінська від запалення легень, до останньої хвилини мріючи розшукати свою сім’ю в Японії, довідатися, якими стали його діти. За злою іронією долі Маркіян помер у рік першого тріумфу свого молодшого сина – Івана, який надалі використовував лише японське ім'я Кокі, а прізвище взяв материнське – Ная. Як сумоїст він вважається вихідцем із Хоккайдо.

Працьовита Кіє Ная спромоглася виростити дітей та надати їм можливість навчатися. Тайхо почав професійну кар'єру сумоторі в 1956 році у школі Нісеносекі-бея під власним прізвищем Кокі Ная. У травні 1959 року, після переходу в дзюре (другий професійний дивізіон сумо після макууті), змінив сікону на Тайхо. На початку 1960 року перейшов у дивізіон макууті, тоді ж у листопаді виграв свій перший Імператорський кубок. Став йокодзуною наступного, 1961 року, наймолодшим – у віці всього 21 рік. На піку кар’єри зріст борця був 187 см, а вага складала 153 кг.

Тайхо є єдиним борцем в історії, який перемагав у макууті хоч раз у кожен із років свого перебування там, а це 12 неповних років. Його наводять як приклад молодим борцям як зразок працьовитості і старанності на тренуваннях: він багато і напружено тренувався до кінця кар'єри. З кінця 1968-го по весну 1969 року він видав серію з 45 перемог поспіль, другу на той час в історії після Футабаями (69). Переможна серія перервалася через суддівську помилку, що викликало скандал. З того часу для вирішення суддями спірних випадків було введено відеоповтор.

Тайхо закінчив кар'єру в травні 1971 року. Останньою краплею послужила повторна того року поразка від молодого Таканохана Кенсі, який подавав великі надії.

Відразу після завершення кар'єри Тайхо, як винятковий йокодзуна, отримав іменну тренерську ліцензію. У грудні того ж 1971 року відокремився від рідної школи та очолив школу Тайхо-бея. Тренерські успіхи школи були помірними. Після виходу на пенсію та передачі справ своєму зятю та найтитулованішому зі своїх учнів Одзуцу Такесі, Тайхо, проте зберіг зв'язки зі школою. Вона пропрацювала 32 роки та закрилася через два тижні після смерті свого засновника.

Як володар тренерської ліцензії Тайхо входив до Асоціації сумо. У 1978 був обраний до Ради директорів Асоціації, членом якої був понад 15 років. До 1994 був відповідальним за проведення регіональних турнірів (Хару, Нагоя та Кюсю Басьо).

З 1994 по 1996 роки Тайхо очолював Кесюдзе (школу підготовки початківців сумоторі). У 2005 році, після досягнення 65 років (граничний вік для власника ліцензії ояката – керівника школи або тренера) вийшов у відставку. У 2005-2008 роках обіймав почесний пост директора музею сумо при Кокугікані (Палаці сумо в Токіо).

Тайхо цікавився долею втраченого батька-українця. На схилі літ він підтримував зв'язки з Україною. У 2002 році старий борець відвідав батьківщину батька: у Рунівщині зняв на камеру місце, де стояв дідівський будиночок, набрав води з колодязя, взяв рідної землі… Також він побував у Харкові на турнірі з сумо, який організували місцеві ентузіасти стародавнього єдиноборства. З благословення чемпіона вони присвоїли змаганню його ім’я. Відтоді Кубок Тайхо Кокі розігрувався в Україні щорічно.

У лютому 1977 року Тайхо переніс інсульт і був частково паралізований, проте з допомогою інтенсивної програми реабілітації йому вдалося відновитися.

У 2011 році, під час візиту до Японії тодішнього президента України, Тайхо був нагороджений українським орденом "За заслуги" ІІІ ступеня. Того ж року в Одесі місцеві фанати сумо поставили пам’ятник Тайхо Кокі на вулиці Рішельєвській.

Помер легендарний сумоторі 19 січня 2013 року від шлуночкової тахікардії.

Пишаючись українськими богатирями та силачами – від Івана Піддубного та Івана Фірцака до Леоніда Жаботинського та Василя Вирастюка, не будемо забувати й про найкращого в історії сумоторі, який успадкував силу від українського батька.