"Після війни повернусь на футбол". 5 історій українських військових
Ще нещодавно спортивний журналіст Роман Шахрай, а з 2024 року комунікаційник 59 окремої штурмової бригади у складі сил безпілотних систем напередодні 4-ї річниці повномасштабного вторгнення поділився з нами п'ятьма пронизливими історіями про військові будні бійців його підрозділу. Далі прямі мова від наших захисників.
Після війни повернуся до школи та футболу
Олександр "Фізрук" Кучерук – артилерист 59 ОШБ у складі СБС
Учитель фізкультури у сільській школі на Вінниччині – це не просто робота, а покликання. Міг би зараз бути поруч зі своїми вихованцями. Але як дивитися їм в очі, якщо не відстоювати ті цінності, які їм прищеплюю? 2015-й. Артилерія. Піски, Авдіївка. Коригувальник. За два дні до виведення бригади – поранення. Прилетів СПГ. "Світло вимкнули". Дісталася третя група інвалідності.
24 лютого 2022-го. О п'ятій ранку дзвінок від брата-військового: "Почалося". Потім вибухи. Забрав рідних, поїхав у ТЦК. "Непридатний". Вмовив знайомого військкома зробити все, щоб пройшов комісію. Спочатку механік-водій 2С1 у Миколаєві. Зараз – старший офіцер самохідної батареї. Відповідаю за бойову роботу.
Головне – точність, тактика, холодний розрахунок. За рахунок злагодженості ми не втратили жодної артсистеми. Неодноразово дивився в очі смерті. FPV атакували вісім разів. Але що про це думати? Просто жартуємо у своєму колі. "Гради" за три метри, російський винищувач, що летить прямо на тебе – вижили, значить, усе нормально.
Ворог сильний, але стратегічно ми його переграємо. Бо тільки холоднокровність і точні рішення принесуть перемогу. Після війни повернуся до школи та футболу. Вінницька "Нива", "Динамо", "Барселона", "Мілан" – чекайте мене на трибунах.
Зараз уболіваю за гарний футбол. Дуже сподобалося протистояння між Реалом та Манчестер Сіті у півфіналі Ліги чемпіонів 2023/24. Через травму Тібо Куртуа на поле вийшов український воротар Андрій Лунін. Підсумок протистояння вирішила серія пенальті. Лунін парирував два удари і вивів свою команду у фінал. Шкода, що не зіграв у вирішальному поєдинку, бо відновився бельгієць.
Серед українських футболістів найбільше симпатизую Ярмолюку, Судакову та Циганкову.
Зупинили колону ворога, згоріло 450 одиниць техніки
Роман "Торнадо" Поліщук – боєць 10 батальйону, 59 ОШБ у складі СБС
2021 року підписав другий контракт з 95-ю десантно-штурмовою. Годували дівчата-кухарі. Не давали нам додаткових порцій. Пішов домовлятися з ними. Поговорив про те, що вийдемо в місто, сходимо в кіно. Повернувся до пацанів з повним пакетом їжі. Реакція: ти пройшовся по панянках як "Торнадо". Звідти мій позивний.
Військовий шлях почав 2018-го. Мав 20. Розумів, що війна йде і мені треба захищати свою Батьківщину та сім'ю, аби окупанти не дійшли до рідної Вінниччині.
У дитинстві хотів стати футболістом. Займався у спеціалізованій школі, грав на область. Але потім зазнав травми ноги. Підписав контракт з військом, не до активного футболу стало. Залишився уболівальником "Шахтаря" і "Ювентуса".
Хотів служити або в ССО (сили спеціальних операцій – прим.), або в морській піхоті, або в десантно-штурмових. До ССО не пройшов, вдалося стати десантником. Там було і весело, і важко. Весело – це коли хтось боїться стрибати, а ти йому анекдоти "травиш". Мій перший стрибок: дивлюсь у небо – красиво. Командир взводу: "Торнадо, стрибай, я ззаду". Я і стрибнув. І так шість разів на сьогодні. А важко тому, що навантаження. І під дротом повзаєш, і у воду стрибаєш, марш-кидки здійснюєш.
Населений пункт Шуми, Донеччина. Це на схід від Торецька. Там мене застала "повномасштабна". О 6:30 командир передав: хлопці, "згортаємося", змінюємо напрямок. Дісталися Харківщини. Зупинили колону ворога. 450 одиниць техніки згоріло. Російські солдати волають, я кайфую. Бо жодної жалості до них не відчуваю. Їм слово толерантність невідома, чому я маю вчиняти інакше стосовно нелюдей, які ґвалтують неповнолітніх?
У ДШВ (десантно-штурмових військах – прим.) зазнав кульового поранення. Тому поставили непридатність для цього роду військ. Перевели в тил. Але хотів повернутися на фронт. Були різні варіанти, вийшло так, що з 28 квітня 2023 року я у 59-й імені Якова Гандзюка.
Завдання для десантників – складніші. Там люди більше ведуть наступальні операції. В піхоті – окопуємося, обороняємося. Ситуації бувають різні. Якось потрапив у бій, коли треба було піхоту прикрити. По нас танк працює, 120-ті "летять". Під моєю "опікою" ще два бійці. Один злякався, утік в підвал. До ворога – метрів 500, бачу їх як на долоні.
Відпрацював по них прямою наведенням, добре, що б/к був недалеко, сам собі носити міг.
Себе бережу мало. Живу війною. Коли їду у відпустку, на п'ятий-сьомий день тягне назад.
За шість днів наша команда ліквідувала 97 окупантів
Олександр "Флай" Вовченко – сержант, командир взводу батареї управління та артилерійської розвідки 59 окремої штурмової бригади (ОШБ) у складі сил безпілотних систем (СБС).
2023 року почали залучати на скид (скидання вибухівок з дрона – прим.). Це командна робота. Мають бути досвідчений інженер, навігатор, скидач. Нині можу виконувати будь-яку роль. Насправді скидати неважко. Але 50 відсотків успіху – правильне визначення своєї позиції. Це мають бути безпечне місце, відмінна логістика, добра обізнаність із місцевістю, досвідчений інженер.
Не люблю говорити про найрезультативніші виходи. Інколи командування запитує: ворог двохсотий чи ні? Відповідаю: коли ще діяла смертна кара на електростільці, все одно викликали лікаря констатувати смерть. Я з борта не можу відчути, є пульс у окупанта чи ні. Підтвердження може бути тільки за деякий час – лежить росіянин, і мухи по ньому повзають.
Трапився вихід, коли за шість днів наша команда ліквідувала 97 окупантів. Залетіли туди зухвало – "горіла" одна позиція. Отримали вказівку: шукайте іншу, розташовуйтесь і на ранок маєте працювати. Точку знайшли швидко. Сумнівна з огляду на безпеку: панельна п'ятиповерхівка, великі вікна, гіпсокартон. Будь-який приліт туди – й ми мертві.
Нас троє. Коли прибрали трьох ворогів, заспокоювали себе: вже розмінялися один в один, недаремно сюди заїхали. Продовжили рахувати. Дійшли до 50 – ну, вже точно виправдано, навіть якщо нас уб'ють.
Кожен виїзд – лотерея. Якщо ворог виявляє позицію операторів, будьте певні – КАБа не пошкодує. Що приховувати – страх є в усіх. Покажіть людину, яка не боїться смерті. Коли приходять новачки, пояснюю: "Розумію ваш страх. Головне – щоб він не заважав ухвалювати правильні рішення". У кожного свій підхід для подолання страху. Мій – зосереджуюся на відповідальності за свою групу. Аби всі були в брониках, чули мій металевий голос: "Заспокоїлися, все буде нормально".
З часом боятися став більше. Недаремно в десантників є вислів: найстрашніший стрибок – наступний.
Коли бачу мертвого ворога, відчуваю тільки злість. Спочатку заморочувався: от людина жива, а ти її вбиваєш. Але по ходу війни бачив багато загиблих побратимів. Беззбройних, із зав'язаними ззаду руками. Ба більше – окупанти викидали мертвих українців із бліндажа на бруствер, затуляли вхід, щоб ми не могли дістати FPV-дроном. У моєму житті хороших рускіх точно не буде.
Постійно прагну бути кращим, не зупинятися на досягнутому. Якщо не рухаєшся вперед, будеш гірший. Оптимізм викликає знання того факту, що поклали багато окупантів.
Свято вірю в математику. Розумію, що таке мобілізаційний ресурс – якісний і неякісний. Ворог використовує здебільшого неякісний. Я бачу їхню тактику, екіпірування, психологію, ставлення до смерті. Росіяни бояться.
Окупанти почали бігти через поле, бо всі посадки завалено трупами росіян. Чув їхні перемовини в радіоефірі: "Я зашёл в посадку, а там все наши". – "Это же хорошо". – "Но они все мёртвые". – "Ладно, не истери, всё это в эфире".
Зараз літаю на "бомбері"
Володимир "Філін" Латишев, боєць батальйону підтримки 59 ОШБ у складі СБС
Я з Харкова, тому війну відчув з найпершого дня "повномасштабки". 24 лютого 2022 року на місто полетіли ракети. Якщо чесно – прокинувся і пішов спати далі. Згодом замислився – чим можу бути корисним. До великої війни займався вантажоперевезенням, фінансово на ногах стояв міцно. З її початком став волонтерити. Вважав, що цього мало. І з 2023 року записався добровольцем.
Мені 32. На строкову, в це 2012-го, мене не взяли. Сказали, що військо не потребувало таких, як я. Махнув рукою і зайнявся своїми справами.
Чесно – до Росії ставився нормально. Аж поки почалася війна. Родичів мав, батько там народився. Зрозуміло, що зараз усі зв'язки обірвані. Вони довбограї. Почати війну у 2021 столітті – це що в голові має бути? Завжди можна домовитися. Не хочете? Що ж будемо воювати.
З ТЦК мій шлях проліг до Житомира. 77 десантно-штурмова бригада. Мені було все одно – ДШВ то ДШВ. Хоча ставлення до людей там було жорстке. У 59-й – набагато людяніше.
Коли проходив БЗВП (базова загальна військова підготовка – прим.), то морщився від "радянщини". Багато непотрібного. Приклад – стрільба стоячи. Навіщо, якщо все одно в реальному бою не знадобиться?
Воював під Бахмутом. То була війна артилерії. Просто було зайти і вийти з позиції. Зараз – зась. Війна дронів.
Спочатку лягав на землю після кожного пострілу ворога з мінометки. За півтора – два тижні адаптувався. Щодня виходили на позиції. Ввечері – змінювалися. Найбільший страх – протитанкова керована ракета. Розумів, якщо влучать – кінець. Бог милував.
У 59-й займаюся інженерною роботою. Їздив на бронемашині. Група заїжджала за "нуль" на 100-200 метрів, виставляли "єгозу" і назад. Це тоді. Зараз – дистанційне мінування, аби техніка росіян не пройшла і було легше нашій піхоті.
У 77-й "літав" на "мавіку" (безпілотнику – прим.). Після поранення ноги в лютому і реабілітації командир батальйону підтримки запропонував складніші "елементи". Зараз літаю на "бомбері" (дроні, призначеному для скидання бомб – прим.). Ти робиш на ньому те, що раніше хлопці "вручну". Це значно раціональніше. Можна втратити дрон – це тільки гроші. Куди трагічніше – втратити людину. Це біль і сльози.
Усе треба прораховувати до дрібниць. Висоти, зокрема. Сьогодні ти можеш використати один прийом, а завтра він не спрацює. Підкреслю: "пілоти" ворога – не ідіоти. Воювати вміють. Але ми з ними на рівних. Це сповнює гордістю. І тільки підкреслює: я ухвалив правильне рішення, коли пішов на війну.
Серце зупинялося п'ять разів. Поки живий.
Віталій "Коряга" Корягін – боєць батальйону "Шквал" 59 ОМБ у складі СБС
"Коряга" я з 10 років. Життя не складалося з самого дитинства. Батько – алкоголік. Прив'язував мене до батареї ланцюгом. Сам він циган. Мені було сім, коли переїхали з Комі до Шепетівки.
Мама постійно моталася по заробітках. Польща, Москва. У дитинстві найулюбленішою стравою була гарбузова каша від бабусі. В 10 я узяв пакет в руки і пішов мандрувати Україною. Закінчив шість класів, атестат купив.
Вихований вулицею. Зараз мені 43.
Крав усе, що погано лежало. Вперше "попався" в 13 років. Заліз в хату через кватирку. Несподівано з'явився господар. Добрий, відправив мене додому і сказав, щоб більше так не робив. Якби ж. Загалом чотири "відсидки" мав.
Вивчився на токаря. У 17 років уже займався бізнесом. Викупили з братом ставок. Торгували рибою, раками.
У 2010-му вийшов на волю. 13 років узагалі не сидів. 2023-го знову "загримів". І коли з'явилася можливість піти на війну, одразу нею скористався. Бо винен перед Україною.
"Бармен", "Віскі"", "Апачі" – мої командири. "Апачі" на одній з позицій мене врятував. Ворог кинув по нашій машині FPV. Добре, що командир вчасно надіслав підмогу. Пересіли на інше авто і погнали.
Зараз війна дронів. Дуже важко рухатися. Було так, що 300 метрів долав за дві години.
Перший мій бій. Штурмуємо. Метрів за 50 – одна позиція росіян. Там кулеметник. За 100 метрів – труба, де сховалися солдати ворога.
Ломимося у посадку. "Пестрого" – мого побратима – "розбирають" за три скиди. Відірвало ноги. Його останні слова: "Мамо, я тебе люблю".
Ще одному, "Глобусу", повністю посікло ноги, зачепило сідниці. З мене також лилася кров, як з тварини, які ріжуть. Але мусив виконати завдання.
Війна – моє все, живу нею. Але маю п'ять дітей від двох дружин. Одна померла від туберкульозу, вісім років лежала. Інша п'є. Зроблю все, щоб у моїх дітей доля склалася по-іншому, ніж у мене. Вони заслужили на це.
Скільки мені залишилося – не знаю. Серце зупинялося п'ять разів. Поки живий.