Подкопаєва: Дуже багато запитань до федерації гімнастики
Напередодні завершився олімпійський фінал у багатоборстві зі спортивної гімнастики, в якому український спортсмен Ілля Ковтун посів 4 місце. У межах спілкування зі ЗМІ у Volia space олімпійська чемпіонка Лілія Подкопаєва заявила, що це несправедливий результат і Ковтун мав би посісти призове місце.
Також Подкопаєва згадала як здобувала золоті медалі на Олімпіаді-1996 в Атланті, як вони змінили її життя, та пояснила, чому в Україні спостерігається тенденденція до зниження кількості спортсменів на Олімпійських іграх.
Перша частина інтерв'ю.
— Ви зараз живете в Атланті, це якось пов’язано з тим, що саме там ви здобули одразу кілька нагород для себе і для України? Давайте пригадаємо ту Олімпіаду, це 1996 рік, початок незалежності, наші перші медалі.
— Дійсно, 1996 рік для незалежної країни — це перший старт і успішний. Дуже багато було емоцій, мало хто знав, де Україна, що це таке. Спортсмени зробили дуже багато, щоб розказати всьому світу, що є така нація — Україна. І, до речі, вперше у 1996 році пролунали слова «Слава Україні», коли підіймався прапор і коли лунав гімн України.
Тоді, можливо, ми цю фразу не до кінця розуміли, але це була гордість за нашу країну. Тому, Атланата була не просто так обрана, там дуже багато емоцій, моментів, спогадів, було багато пройдено. І багато гімнастики у цьому регіоні. Також тут є українське ком’юніті, це не тільки ті люди, які приїхали багато років тому, а й молоді, досвідчені хлопці та дівчата. Я намагалася знайти для себе те, що буде близьке до мого серця. Мій Рим — це Атланта.
Подкопаєва на Олімпійських іграх-1996 в Атланті
Фото: Getty Images
— Пригадайте той момент, коли звучав гімн України, підіймався прапор, це перші роки. Ви писали історію незалежної країни, це перша Олімпіада, як це для вас сприймалося тоді?
— Я завжди вдягала тільки синій та жовтий. Коли ти дитина, може ти й всього не розумієш, але, коли на спині було написано Ukraine, це було особливо, це була гордість. Ви знаєте, ми знали слова гімну, гімнастика готувалася до того, що, можливо, українська гімнастка стане олімпійською чемпіонкою.
Бо на той момент я вже була абсолютна чемпіонка світу і на мене робили ставки. Олімпіада — це для кожного спортсмена показник якості і золота медаль це найкрутіше, про що можна мріяти. Тому в Атланті, можна сказати, що ми були піонери олімпійського руху і кожного разу, коли лунав гімн України і підіймали американського президента із родиною — це було так потужно і круто. На весь світ лунало «Слава Україні».
— Як змінилося ваше життя після цього? Три олімпійські медалі, ви молода дівчинка, повертаєтеся в Україну, що змінюється?
— Звісно, життя дуже змінилося після Олімпіади. Передусім це велика відповідальність: перед країною, людьми, які дивляться та беруть приклад. Я думаю, що для кожної дитини, коли ти маленький, ти маєш кумира і мрієш стати таким, як він. Я розуміла, що це велика відповідальність, планка високо піднялася та опускати її не можна. 28 років тому ще не все було так розкручено, як зараз, люди все, що могли побачити, це лише по ТБ.
Ти не був до цього готовий, але, коли до тебе підходить люди та кажуть, що ми дивилися до 2 ночі, а коли ми були в Атланті, це 7 годин різниці у часі з Україною, це такі емоції, які торкаються твого серця. Ти це переживаєш знову і знову. Коли ти змагаєшся на подіумі, там шалений мікс емоцій зі страхом, бажання перемогти, адреналін, інколи ти не пам’ятаєш все, що відбувається.
— Ви часто думаєте про Олімпіаду в Атланті, сниться вам, чи перегорнули і йдете далі?
— Гімнастика у муєму житті була, є і буде. Мені не сниться зараз спорт, але я знаю, що без гімнастики не було б Лілії такої, яка є зараз. Я казала, що це відповідальність, коли ти отримуєш медалі, звання, але я завжди повертаюся до свого коріння.
Я пам’ятаю, звідки я родом, як починала свій шлях і я знаю, що завдяки гімнастиці, моїм тренерам, які були разом зі мною, ми дісталися цієї цілі, яку ми перед собою ставили. Ми тільки могли мріяти та багато працювати. Я завжди кажу молодим спортсменам, людям, якщо ти хочеш бути успішним, ти повинен пахати, не звертати ні на що увагу, тільки тренер, тільки твоє завдання, твоя ціль. Тоді в тебе буде нагорода.
— Що вас найбільше рухало вперед?
— Любов. Любов до гімнастики, з першого ж кроку. Крок вперед, у зал гімнастичний — любов з першого погляду. Це те, що не може тебе зупинити. Я колись казала, що це такий наркотик, від якого ти не можеш відвернутися, але він здоровий та правильний. Тебе чіпляє це так, що ти не можеш зупинитися.
А ще, коли я була маленька, моя бабуся привела мене в зал гімнастичний і сказала: «Ми прийшли сюди за медалями». Можливо, зараз це виглядає наївно та смішно, але в той час це був такий імпульс для мене, тренера. Мій перший тренер, Лілія Іванівна Пугачова, казала, що в моїй очах був заряд завзяття, я приходила щодня в зал і питала, що ще зробити, щоб стати кращою. Я не була талановитою дитиною, але я була працелюбною. Це, мабуть, так тебе штовхає вперед.
— Бренд України ви тоді писали такими великими формами, чи всі люди знали тоді в Атланті, де Україна, чи всі люди знали?
— Дуже багато людей запитувало, де це. Ми розповідали, що це колишній Радянський Союз, показували на карті. Я думаю, що спортсмени зробили дуже багато, і роблять, для популяризації своєї країни. Я пам’ятаю Чемпіонат світу в Японії у 1995 році, я стаю абсолютною чемпіонкою світу і посольство, яке лише півроку працювало в Японії, сказало такі слова: «Ви за тиждень зробили більше, ніж ми за півроку роботи».
Багато інтересу до твоєї країни під час змагань, думаю, що спортсмени — це посли спорту у світі і треба їх підтримувати. Я знаю, що кожен спортсмен зараз використовує свої майданчики, щоб донести світу про свою країну, в якій триває війна, нам треба об’єднуватися і я хочу закликати кожного — Stand with Ukraine, United with Ukraine.
Подкопаєва на Олімпійських іграх-2024 в Атланті
Фото: Getty Images
— Я бачив, ви дуже активно себе поводите з ком’юніті, проводите заходи, збираєте допомогу в США, ви дуже активні у цьому плані.
— Я вважаю, що кожен спортсмен, який має ім’я і має аудиторію повинен кричати, щоб нас чули. Зараз, на жаль, в Америці у зв’язку з перегонами, висвітлюють Україну через виборну кампанію. Я намагаюся використовувати всі зв’язки і дружні стосунки, соціальні мережі, щоб говорити про те, що відбувається в Україні.
Я казала, що там потужне українське ком’юніті, тому ми дуже часто проводимо заходи на підтримку України. Через декілька тижнів ми будемо проводити концерт благодійний, приїде Ірина Білик. Ми заохочуємо людей, щоб збирати гроші, бо запитів щодня багато і ми хочемо максимально допомогти. Тому ми використовуємо свої зв’язки, знайомства, соціальні мережі.
— Яка ситуація в США, наскільки пересічні американці розуміють, що відбувається в Україні?
— На жаль, для пересічного громадянина Америки зараз мало інформації, бо на початку повномасштабного вторгнення було більше новин для них. Зараз дійсно мало і тільки висвітлюється в межах перегонів. Тому я кажу, що соціальні мережі відомих спортсменів — це той майданчик, де можна говорити і потрібно говорити, що війна не закінчилася. Скільки людей, дітей, спортсменів гине щодня… Тому ми не можемо зупинятися, нам потрібно робити свою справу.
— Чи є особливе ставлення до олімпійських чемпіонів у США? Я чув, що будь-який олімпійський чемпіон, з буль-якої країни, у США матиме особливий статус, це правда?
— Це дійсно так, ця країна з великою повагою ставиться до олімпійських чемпіонів. Вони виховують своїх дітей на прикладі таких чемпіонів. До прикладу, після 1996 року я була в Америці, як почесний гість, з майстер-класами, показовими виступами, зараз ми бачимо, що декада американських гімнастів показує, наскільки вони навчилися.
Вони запрошували людей з досвідом та вчилися у них, зараз ми бачимо, що у гімнастиці в них 5-та медаль поспіль на п’ятих ОІ. Вони виховують своїх дітей, показують кращих, розказують, що у кожного з нас свій шлях, це дуже добре працює. Я хочу, щоб ця медаль була використана в Україні.
— З кожним роком у нас величезне падіння у кількості медалей, цього року найменша кількість атлетів представлена, зрозуміло, що тут грає роль фактор війни, але падіння рівня спорту спостерігалося і до цього. Як ви бачите, ви людина, яка об’їхала багато провідних спортивних країн, що нам потрібно робити для того, щоб посіяти спортивну ідею серед українців?
— Тут є декілька факторів, звісно, треба робити реформи. Повинна бути взаємопраця між державою, бізнесом та федераціями. Ми бачимо, що це не сьогодні чи вчора сталося, що у нас немає спортсменів, це сталося набагато раніше. Я пам’ятаю, коли ми приїжджали на чемпіонат України, скільки дітей було і скільки зараз, це сльози, неможливо дивитися.
Зараз найважливіше питання для держави — закінчити війну і потім можна розбудовуватися, я це розумію. Але, ми приїжджаємо на ОІ, наші спортсмени герої, бо вони змогли приїхати. Дякую нашим захисникам, що вони дали нам можливість приїхати сюди та змагатися, але треба робити висновки.
І навіть якщо зараз ми не зможемо взяти медалі у деяких дисциплінах, потрібно робити реформи. Сьогодні. Закінчився старт, треба сьогодні дивитися на помилки та робити зміни. Тільки у такій взаємопраці буде результат. Ну і, звісно, повинна бути національна пропаганда здорового способу життя. Треба показувати і розказувати, щоб молоді українці брали участь у турнірах. Потрібно говорити, що спорт — це круто, це краще, ніж курити кальян чи ще щось робити. Звісно, це велика праця, але вона буде одним цілим з іншими аспектами роботи.
— Як в Америці це працює?
— В Америці це приватна історія. Там біля 5 тисяч гімнастичних клубів, до повномасштабного вторгнення Росії в Україну в нас було, можливо, 10 таких. Ми розуміємо цифри. Все лягає на плечі батьків в Америці, вони за все платять. У нас по-іншому, коли я почала займатися, мене привели в зал і я почала робити свою справу.
В Америці все по-іншому, батьки бачать потенціал, бо в Америці ти можеш стати класним спортсменом і ще отримати безкоштовне навчання в університеті. Якщо ви уважно будете дивитися змагання з гімнастики, щоразу коментатор буде згадувати, що ця гімнастка виступає та представляє такий університет.
Це потужна сила, бо батьки бачать, що в цьому є сенс, по-перше, твоя дитина займається улюбленою справою, по-друге, вона може отримати безкоштовне навчання. Навіть Леон Маршан, французький плавець, він тренується в Арізона в університеті, тому, ви розумієте, що це школа, це потужний момент, який не можна скидувати.
— Ви маєте на увазі, що це буде безкоштовне навчання для топових спортсменів?
— Так. Якщо він кваліфікується до університету, наприклад, він буде майстер спорту міжнародного класу, він може отримати запрошення від університету та безкоштовно навчатися у цьому закладі. Тому батьки зацікавлені. А в нас цього немає, тому треба робити таку систему, яка буде адаптована під нашу країну, наших людей.
Наприклад, потрібно у місяць заплатити близько 1000 доларів, щоб твоя дитина займалася гімнастикою: це тренування, індивідуальні уроки, форму батьки також самі купують. Держава цього тобі не дає.
— Це в Україні?
— Ні, це в Америці.
— Просто в нас в Україні думають, що у нас держава все закриває, все мають давати. Тобто виходить так, що спортивна гімнастика для достатньо багатих людей?
— Так. Але є інші види спорту, де ще більше батьки вкладають. Це фехтування, хокей.
— А якщо є хороший спортсмен, який погано навчається, чи буде його спорт прикривати?
— Ні. Ти повинен бути олімпійським чемпіоном або чемпіоном штату і в навчанні, і в спорті.
— Знаю, що в Україні, якщо ти, до прикладу, хороший футболіст, то навчання вже по барабану.
— Ні, в Америці тебе можуть відрахувати з університету, навіть якщо ти суперкласний спортсмен. Якщо ти не навчаєшся, не складаєш іспит, то тебе відрахують. Тому потрібно тримати марку.
— Як думаєте, що нам потрібно зробити в Україні найперше для розвитку вашого виду спорту?
— Я вже казала, що це взаємопраця. У нас є молоді, талановиті спортсмени, їх потрібно підтримувати навіть якщо вони ще не мають чемпіонських титулів. Їм дуже потрібна ця підтримка. Також потрібно розвивати, заохочувати. Вже багато років ми говоримо про те, що потрібно зробити так, щоб бізнес був зацікавлений вкладати гроші у спорт. Воно тільки так працюватиме в нашій країні, ну поки що.
Можливо, потім це буде змінюватися. Ви ж розумієте, що це не за один день у нас все змінилося і не стало спортивних майданчиків, гімнастичних залів. Я не пам’ятаю, щоб за 28 років відкрили хоча б один гімнастичний зал. Мені б дуже хотілося, щоб ця тенденція змінювалася. Але я розумію, що у країні на першому місці те, щоб закінчилася війна. Дуже багато проблем, ти розумієш, що на все не вистачає часу. Але, як казав колись Леонід Макарович, зараз маємо те, що маємо.
— Ви публічно говорили про важливість дискваліфікації російських та білоруських спортсменів з ОІ, вони приїхали під нейтральним прапором, наш президент сказав, що на цей прапор потрібно додати крові, бо вони всі у крові. Я чув заяву вашу, що, можливо, не потрібно їхати, як зараз? Змінили свою позицію?
— Знаєте, я ж дівчина, і, можливо, емоції десь переповнювали мене. Але мені здається, що жодна золота медаль не вартує так, як людське життя. Я намагалася кричати, щоб якось зупинити. Зараз я розумію, що це така гордість, що українці є на Олімпіаді, що вони потужні, дають конкуренцію іншим державам, спортсменам.
Не може бути нейтральних спортсменів, спорт не може бути поза політикою, хочу подякувати і Міністерству спорту, і НОКу і всім тим, хто зробив все можливе, щоб російських та білоруських спортсменів не було. Так, є виключення, поки що так, але треба працювати далі та показувати найвищий клас наших виступів та доводити, що ми найкращі, що Україна була, є і буде. І ніхто не зможе нас знищити.
Фото: Volia space
— Як еволюціонувала спортивна гімнастика з того моменту, як ви виступали?
— Гімнастика за ці роки дуже еволюціонувала, просто декада американських спортсменів. Але я хочу сказати, що я з великим задоволенням дивлюся на те, як виступають спортсмени. Це завжди стільки емоцій, драйву, ця гімнастика, яку зараз показують, це за межами людських здібностей. Ти отримуєш задоволення. Я розумію, що потрібно бути не тільки сильним, а ще й координованим та змінювати техніку.
Бо те, що колись було добре, зараз вже не працює. Потрібно робити реформи і в техніці. Я хочу сказати, коли наші спортсмени Ілля Ковтун, Олег Верняєв, вчора виступали — це був драйв, гордість, потужний виступ, вони настільки конкурентноспроможні, що всі тремтіли.
На жаль, суддівство буває не дуже чесним, і я вважаю, коли спортсмен падає, він ніяк не може стати призером олімпійських ігор, але… Не знаю, чи можна подати апеляцію, чи вже пізно, але я вважаю, що четверте місце Іллі, воно не четверте, воно призове.
— Верняєв уже публічно говорив, що потрібно працювати із суддями, потрібно мати своїх людей, що ми у цьому аспекті недопрацьовуємо.
— Так, мене дуже дивує, що у нас немає представника у Міжнародній федерації гімнастики, у суддівстві якось теж мало. Тому потрібно це використовувати, працювати. Дуже багато запитань до Федерації гімнастики.
— Але ви не хочете на міжнародній арені говорити про це?
— Це внутрішні справи.
— Як вам атмосфера цієї Олімпіади, чим вона особлива для вас?
— Дуже багато інновацій у змаганнях зі спортивної гімнастики, бо раніше не використовувалася, наприклад, музика. Я не кажу про вільні вправи, а загалом. Потім з’явився елемент шоу, коли ведучий розповідає про того чи іншого атлета, це круто. Тому що багато разів згадували Олега Верняєва у тому сенсі, що він вже олімпійський чемпіон, яка це для нього Олімпіада, яка кількість медалей була завойована.
Для пересічного глядача це цікаво, мені сподобалося. Вони зробили відкриття цікавим, раніше такого не було. Все змінюється. Колись говорили, що Олімпіада була зроблена для того, щоб зупиняти війни, але також вона для того, щоб розважати.