Бойкот арабів і зарізані кури в Тегерані: як ізраїльський футбол втік з Азії та опинився в Європі

Вже в четвер Динамо Київ зіграє у Лізі Європи проти Маккабі Тель-Авів, який за географічною ознакою мав би виступати в азійських кубках.

Більше того, були часи, коли він там і грав – здобував трофеї, поки ізраїльська збірна відбиралась на Мундіаль.

Чемпіон розповідає сумну історію футболу Землі обітованої, що опинився в заручниках у політиків.

***

У це нині складно повірити, але Маккабі Тель-Авів – дворазовий чемпіон континенту.

Вони вигравали найпрестижніший клубний турнір у 1969 та 1971 роках.

Не європейський, звичайно.

Азійський.

Те ж, що відбулося далі, досі залишається плямою на репутації футболу і нагадуванням, що ніяких кордонів він не розмиває і нікого не мирить – все це просто популярна на Заході пропаганда.

Вмощуйтеся зручніше, якщо ви не чули раніше цієї історії.

***

Отже, на її початку був Ерец-Ісраель або ж Палестина, яку населяли євреї та араби, а керували нею британці.

Ще в 1930-х тут організували першу футбольну збірну, яка нібито мала представляти обидва народи, проте на ділі вони вже так один одного ненавиділи, що про спільну команду і мова не йшла.

Тому грали одні євреї – і не сильно добре. 

У відборі до ЧС-1934 їх переграв британський Єгипет (7:1, 4:1), а дорогу на ЧС-1938 закрила Греція (3:1, 1:0).

Помітили прогрес за 4 роки? Це тому, що потік євреїв з Європи посилювався. Адольф Гітлер вже очолив Німеччину – отже, настав час гетто, жовтих зірок на одязі й вогнищ із книг.

Євреї тікали до Палестини, часто кидаючи майно, статки – геть усе.

А вже потім, коли нацистів нарешті розбили, на Землю Обітовану відправилися ще й ті, хто пережив Голокост – і їх було навіть більше.

Араби від того звіріли.

Вони не погодилися з рішенням ООН про поділ Палестини на єврейську та арабську держави, і наступного ж дня після проголошення Ізраїлем незалежності 14 травня 1948-го армії одразу п'яти держав напали, щоб з ним покінчити – це були Єгипет, Сирія, Ірак, Ліван та Трансйорданія.

"В світі 40 млн арабів та 400 тисяч євреїв. Мільйони переможуть тисячі. Ми маємо бути на тій стороні, де нафта", – так говорив президенту США Гаррі Трумену його міністр оборони Джеймс Форрестол. 

Нічого він не тямив ні у Близькому Сході, ні у прогнозах. 

Менше ніж за рік Ізраїль розгромив усіх, вийшов до Червоного моря, і вже палестинські араби тікали зі своїх домівок. Вони й досі називають ті події "Аль-Накба" ("Катастрофа").

Тим часом Ізраїль утвердився, добився визнання світових держав, а в 1956-му став одним зі співзасновників Азійської конфедерації футболу (АФК).

***

Ба більше – одним із грандів!

Вже на Кубку Азії-1956 Ізраїль здобув срібло, поступившись Південній Кореї.

Але ось нюанс – крім них на турнірі грали лише Південний В'єтнам та Гонконг. Більше ніхто не приїхав.

Арабські держави бойкотували всі змагання, в яких приймав участь Ізраїль; до них приєдналися комуністи з Китаю та КНДР. У відборі до ЧС-1958 проти Ізраїлю послідовно не вийшли Туреччина, Судан, Єгипет та Індонезія! ФІФА довелося екстрено влаштувати матчі з Вельсом, щоб зберегти лице. 

Це все десь кумедно, бо Ізраїль ніби й не помічав потуг сусідів.

Євреї стабільно додавали, вчилися і до домашнього Кубка Азії-1964 підготували свою найкращу збірну – і байдуже, що приїхати погодилися лише Індія, Південна Корея й Гонконг.

"Ми багато чули про футбол, але не мали справжнього зв'язку з ним. Ми чули його хіба по радіо. Ми знали, що є важливіші справи, ніж грати. Це не було професією", – каже вожак тієї команди Мордехай Шпіглер, що народився на Уралі.

"Важкий був час. Сім'я жила в одній кімнатці – батьки і четверо братів", – вторив йому нащадок сіоністів з Польщі Гідеон Тіш.

"За перемоги нам платили подарунками. Наприклад, вечерею в ресторані", – сміявся біженець з Болгарії Моше Леон.

Їхній фланг випалював Йохай Ахероні, що родом з Ємена, а тренував Йосеф Меримович, який народився й виріс на Кіпрі – ось яка це була команда.

І коли вона нарешті перемогла корейців 2:1 на очах у 50,000 уболівальників, здобувши Кубок, для арабського світу це був удар нищівної сили – перший з багатьох. 

***

Ви, певно, чули про Шестиденну війну – у 1967-му Ізраїль вдарив по усіх сусідах одразу, захопивши сектор Гази, Західний берег Йордану, Голанські висоти й навіть Синайський півострів.

Паралельно тель-авівські Хапоель та Маккабі підкорили собі азійський клубний чемпіонат. У 1967-71 роках вони виграли 3 з 4 розіграшів.

Араби й далі бойкотували ігри проти євреїв; у 1971-му іракський Аль-Шорта навіть з фіналу знявся, але отримав тільки технічну поразку 0:2.

Реальний же рівень ізраїльтян показав чемпіонат світу-1970, де вони поступилися Уругваю (0:2), але втримали дві нічиї з Швецією (1:1) та Італією (0:0).

Уявіть, команда Сандро Маццоли й Луїджи Ріви не змогла забити збірній Мордехая Шпіглера! До сьогодні це пік ізраїльського футболу. 

А вже за 4 роки, у які вмістилася ще одна кровопролитна Війна Судного дня, яку євреї знову виграли, Шпіглер був коментатором на Азійських іграх у Тегерані.

Зараз у таке складно повірити, але шах Реза Пехлеві дружив зі США – отже, і з його союзниками теж. Ізраїльтян добре прийняла влада, організувала зустріч з єврейською діаспорою Тегерана.

А от вулиця вже помалу кипіла, ніби натякаючи на скору революцію.

"Азарт навколо спорту вщухне, а велика інфляція лишається проблемою іранців. Уряд погрожує постачальникам шкільного приладдя, але газети припускають, що вже запізно контролювати ціни, школи відкриють за тиждень", – рапортувала New York Times з місця подій.

Тим часом лідер збірної Ізраїлю Шиє Фейгенбаум пригадував значно загрозливіші речі:

"Іранські євреї гостинно нас прийняли, давали подарунки, але перед фіналом попередили, що не зможуть прийти на гру. Хтось позначив їхні будинки.

Всю дорогу до стадіону в нас кидали зарізаних курей і купу інших предметів. Нашу безпеку охороняли солдати-командос. Вже на стадіоні вони роздали кожному глядачеві по свистку, а їх там було 120 тисяч. В якийсь момент я відчув, як у мене підкосилися ноги. Це було справді страшно". 

Шпіглер та Яїр Штерн у ложі коментаторів аж побіліли, коли натовп під час гри почав скандувати "Смерть Голді Меїр!"

Це вже був не спорт – вони реально ризикували життям. І оскільки голи Ірану категорично не давалися, то довелося Іцхаку Шуму все робити за суперника. Його автогол свої зустріли обіймами, ніби він забив у чужі.

"Ми програли матч, але врятували собі життя", – резюмував тренер Давід Швейцер.

***

Далі так тривати не могло, інакше одного дня різанина б точно відбулася.

Вже на наступному конгресі АФК Кувейт запропонував виключити Ізраїль – і попри величезний резонанс, рішення прийняли простою більшістю голосів. "За" тоді проголосували Саудівська Аравія, Сирія, КНДР, Китай, Пакистан, ОАЕ, Кувейт, Бахрейн, Бруней, Ірак, Ліван, Непал та Афганістан.

Так-от Ізраїль і став по-футбольному бездомним. 

Блукання – не нова історія для народу Мойсея, та все ж той конгрес сильно прибив їхній розвиток. Якщо у 70-х Шпіглер був зіркою ПСЖ з 10 голами в 13 матчах, а догравав у Нью-Йорк Космос із Пеле, то у наступному поколінні нікого хоч трохи схожого не було.

Відбір до ЧС-1978 Ізраїль провів у східній азійській групі, де знову поступився Кореї.

Перед ЧС-1982 євреїв разово приютив УЄФА; далі вони двічі грали відбори у Океанії. Паралельно ізраїльські клуби роками не виходили взагалі нікуди – аж до 1991-го, коли розпався СРСР, і вони змогли вже спокійно виступати в Європі.

Остаточно УЄФА прийняв Ізраїль у 1994-му – невдовзі після того, як Ронні Розенталь шокував Францію у відборі на Мундіаль. 

З одного боку, ніби й логічно – євреї не були чужими європейському футболу. До прикладу, Арпад Вейс був тренером Інтера і геніальним теоретиком 30-х, перш ніж загинув в Освенцимі, а Арно Ербштейн, що вижив у будапештському гетто, зібрав Гранде Торіно, з яким і загинув на пагорбах Суперги в 1949-му.

З іншого – якось не по собі, коли АФК, святкуючи річницю організації у 2015-му, просто вирізала Ізраїль з числа переможців Кубка, не показала його голи, ніби й не було такого.

Але ж це було!

Попри всі бойкоти й війни; задовго до Бенаюна, Гранта й Захаві – було!

Мордехай Шпіглер досі живий і все пам'ятає, хоча й зізнається, що ніхто з тієї збірної не святкував 50-ту річницю головної перемоги ізраїльського футболу:

"Азійський футбол більше не наш. Той момент щастя і слави – його ми заберемо з собою назавжди".