Плакав навіть Пеле: як ПАР здолала апартеїд і виграла Кубок Африки
Кубок Африканських Націй набирає обертів у Марокко, і це привід згадати величну історію 30-річної давнини.
Тоді, в січні 1996-го, КАН приймала Південна Африка.
Для неї це був перший великий міжнародний турнір з 1950-х, бо через режим апартеїду країну виключили зі світового футболу. Роками білі й чорні тут грали окремо, жили окремо, їли окремо.
І от – нарешті! – вони об'єдналися.
Чемпіон розповідає про малоймовірний тріумф, який і донині не вдалося повторити.
***
Френсіс Фукуяма невипадково написав "Кінець історії" саме у 1992-му.
По правді, десь так тоді й відчувався світ.
Розпад Радянського Союзу звільнив його від екзистенційного страху.
На руїнах Берлінської стіни співали пісень штучно розділені німці. Оксамитові революції котилися соцтабором, як лагідна хвиля. З тріском розвалювалася Югославія, і тихо – Чехословаччина.
Благословенний час!
Елітам здалося, що віднині кожен народ житиме у мирі й достатку, а причин воювати більше не буде. Нежиттєздатність режимів у вигаданій "облозі" була доведена остаточно й безповоротно.
І ніби завершальний мазок у ідеальній картині – новини з Південної Африки, де доживав останні дні ганебний апартеїд.
***
Ну не можна так жити!
Одним – медицина, освіта, наука, можливості; іншим – резервації, дитяча смертність, труд за копійки і сегрегація.
Ти не сядеш в той же автобус, яким їдуть білі!
А якщо твоя дитина й піде до школи, то навчатиметься не своєю мовою, а на африкаанс, якою говорять нащадки бурів.
Хіба це держава?!
Весь світ відчув полегшення, коли вітер змін прибрав з мапи цю потвору, а на її місці з'явилася демократична ПАР, де у квітні 1994-го виграв вибори політзек Нельсон Мандела.
Легенда! Він відсидів 27 років заради волі своїх людей.
І що найголовніше, Мандела був мудрим політиком, що розумів – віднині він лідер не лише чорних, а й білих теж. Питання тільки – як їм це донести якомога швидше?
"Спорт має силу змінювати світ. Він здатен надихати. Він об'єднує людей так, як мало що інше, і дає надію там, де був один відчай. У руйнуванні расових бар'єрів він ефективніший за уряд", – таким був його найближчий план.
А оскільки Мандела був фартовий, то й перша перемога не забарилася – це збірна ПАР з регбі тріумфально виграла Кубок світу-1995.
Нельсон особисто прибув на святкування "Спрінгбокс", хоча регбі в ПАР "біле", і він мало що в ньому тямив. Це був чисто спосіб показати – віднині ми з вами в одному човні.
***
Ну, а далі Нельсону пощастило вдруге.
Кубок Африканських Націй з футболу в січні 1996-го мала приймати Кенія, проте смішно відмовилася – типу, він вшестеро дорожчий, ніж ми планували.
Мандела тоді швиденько набрав керівництво CAF – і те передало турнір ПАР.
Якісний турнір!
Фое, Воме та Рігобер Сонг очолювали Камерун. Калуша Бвалія солював у нападі Замбії. Джордж Веа, що тільки-но отримав Золотий м'яч, за власний кошт привіз Ліберію. Головним же фаворитом експерти вважали Гану – тут вам і Самюель Куффур із Баварії, і переможець ЛЧ Абеді Пеле, і монструозний Тоні Єбоа, що забивав голи з будь-яких дистанцій.
А що ж Південна Африка?
То була страшно неоднорідна команда – ніби мікс збірних Вельса й Грузії. Білі у своїй лізі грали навісами, жорстко; чорні – без кінця фінтили. Одні вірили в дисципліну, інші – в імпровізацію.
При тому найкращі південноафриканці у 1995-му вже грали за кордоном, як-от Лукас Радебе та Філ Масінга у Лідсі, Марк Вільямс у Вулвз, Ерік Тінклер у Сетубалі, Джон Мошеу в Коджаеліспорі.
Додавали настрою і скаути Ман Юнайтед, що переглядали в чемпіонаті ПАР перспективного центрбека Марка Фіша.
Ну, і Мандела теж вчепився в ту команду реп'яхом.
Тренер Клайв Баркер пригадував, що президент говорив навіть з його 8-річною племінницею Сьюзі:
"Мандела створював додатковий тиск щодня. Він повторював: "Ви ж бачили, що відбулося у регбі?"
При тому він чудово ладнав з гравцями, розпитував про їхні родини, був постійно залученим. Іноді він приводив до нас у готель своїх внуків. На багатьох хлопців це дуже вплинуло".
***
Ну, а тоді настала пора грати матчі.
Перший тур – проти Камеруну. Капітану ПАР Нілу Тові було вже 33, та він почувався юнаком:
"Ні фани, ні ми, гравці, не мали жодного досвіду участі у великих турнірах. Ми не знали, на що здатні на тлі інших, і оживали безпосередньо по ходу змагань".
Це неймовірно, та Камерун вони тоді розгромили на одному диханні – 3:0.
"Ми могли забити їм 5-6 голів, а вони посідали перше місце в континентальному рейтингу. Ось тоді ми й відчули, що можемо пройти далеко", – розповідає Фіш.
Другий тур – і знову перемога; тепер 1:0 над Анголою, що припаркувала біля воріт двоповерховий автобус.
Баркер навіть не випустив основу на третій тур, щоб дати лідерам відпочити. Тим часом Мандела все частіше спілкувався з гравцями – особливо темношкірими, для яких це був майже релігійний досвід.
"Коли ми росли, то знали про нього все, але не бачили його обличчя.
У мене вдома було лише старе фото – ще до того, як його відправили у табори. Саме з його прибуття у наш табір і розпочалася "магія Мадіби". Його присутність ніби катапультувала нас на найвищий рівень. З ним ми могли перемогти навіть Бразилію", – захоплено ділиться Лукас Радебе.
Мадіба, до слова, це кланове ім'я Мандели, що належав до племені коса.
Ну, а "Бафана-Бафана" – це буквально "Хлопці" мовою племені зулу.
Бури та англійці понад століття ігнорували мови народів банту, та після виходу з групи на КАН найбільша газета африканерів Beeld раптом вийшла з передовицею:
"Yebo Bafana Bafana!"
Ну, або "Вперед, хлопці! зулуською.
***
І вони пішли вперед! Магія Мадіби вела їх турніром, як амулет.
У чвертьфіналі з Алжиром гра була рівна, на три результати, і вирішальними стали підключення в атаку Фіша, які... ненавидів Баркер.
"Він рвав на собі волосся, коли я йшов вперед", – сміється Марк. "Але я грав нападника до 17 років. Я став захисником тільки ставши професіоналом. У мене був інстинкт забивати голи".
В підсумку Фіш забив – і під зливою ПАР святкувала перемогу 2:1.
Далі ж і поготів був достроковий фінал, як вважала преса, бо проти ПАР мала зіграти Гана – єдина команда, що йшла без поразок. Ніхто не міг зупинити Тоні Єбоа, тож перед грою Баркер спитав, чи є доброволець на роль персональника?
Він знав, що такий є.
Лукас Радебе грав з Єбоа за Лідс, тож знав Тоні краще за інших. Єдиною проблемою була травма, яка ще не до кінця зажила, і перед грою ганець сказав:
"Не надто сильно старайся. Ти ж не хочеш, щоб твоє коліно зламалося ще раз".
Та Лукас не з лякливих.
"Між ними було велике суперництво, але й по всьому полю ми намагалися виграти кожен м'яч, кожну дуель. Мабуть, то був наш найкращий виступ", – каже Тові.
3:0 на табло не брешуть – так і було.
Business Day того дня описувала неймовірні для часів апартеїду речі:
"Поки Південна Африка громила Гану, білі жителі передмість стікалися на футбол у таких кількостях, яких тут не не було ще ніколи".
Зовні вони нагадували північних європейців – високі, блакитноокі, гарно вдягнені.
Натомість зустрічали гостей зулу й коса, що святкували голи підкидаючи вгору черевики на честь Джона Мошеу або живу рибу, як спосіб подякувати Марку Фішу.
Різноманіття в усій красі!
***
Після такого фінал з Тунісом виглядав просто формальністю – і так воно й вийшло.
Глобально "Орлів Карфагену" на полі ніхто не побачив. Вся гра проходила на їхній половині, вони лише відбивалися – допоки на поле не вийшов Марк Вільямс.
Баркер любив розповідати цю історію:
"Він сам підговорив тоді натовп! Поки він розминався, то попросив трибуни кричати: "Хай тренер випустить Марка!" І я вирішив, що хай вже отримає шанс".
На те, аби вирішити долю фіналу, Вільямсу вистачило двох хвилин.
Спершу він замкнув навіс Сізве Мотаунга.
Ну, а тоді вдало збігав у контратаку, яку створив кількома дотиками Доктор Кумало.
На трибунах в ту хвилину плакав не лише Мандела, а й вождь зулусів Гудвілла Звелітіні, і навіть сам Пеле, що приїхав поспостерігати за сенсаційним , але вкрай потрібним Африці чемпіоном.
Сила у єдності – які ще потрібні докази?
"Чути, як білі люди кажуть: "Ти мій герой! Ти мій кумир!" викликало аж надто багато емоцій, бо ми не забули, через що пройшли. Це була ніби нова Південна Африка. Наші очі побачили те, що раніше не бачили. Абсолютний захват. І все завдяки футболу", – зізнається Радебе.
А Фіш каже, що чув того вечора "не стадіон, а весь Совето" – той-самий, де в 1976-му білі розстріляли сотні чорних школярів.
Ну хіба не сюжет для пафосного біографічного кіно?
***
Радебе сміється – каже, настрій йому прибив хіба тренер Лідса Говард Вілкінсон:
"Він наказав повертатися в клуб наступного ж дня. Я спізнився на добу, і мене оштрафували на тижневу зарплату.
Вже з Англії я бачив по ТБ автобус з відкритим верхом, трофеєм, фанами. Зворушливо! А в цей час в Лідсі погода була найгіршою за всю історію погоди!"
Цікаво, а якби Вілкінсон знав, що буде з ПАР далі, то відпустив би?
Ніколи-бо більше "Бафана-Бафана" не здобувала трофеїв.
Радебе старався, та на КАН-1998 вони стали 2-ми, на КАН-2000 – 3-ми, на КАН-2002 – вилетіли у чвертьфіналі, далі двічі провалилися в групах, а в 2010-12 – навіть не пробилися на турнір.
Кінець історії виявився новим початком – і в цьому теж.
На зміну мрійливим 1990-м прийшли суворі 2020-ті, де виграють ті, хто пішки здолав Сахару, в тазику переплив Середземне море і здобув право дітям навчатися в академіях Лондона, Парижа й Мадрида.
Панове Заха, Хакімі, Лукман – це ваша епоха!
Тим часом у ПАР Клайв Баркер перед смертю в 2023-му зізнавався молодому репортеру:
"Мені шкода, що ми не можемо знову виграти КАН, аби ви перестали питати про команду-1996. Але, водночас, неможливість повторення є також причиною, чому та легенда з кожним роком виглядає дедалі більшою..."
