Тріумф і трагедія Костянтина Щегоцького. Як НКВС оголосив капітана київського Динамо ворогом народу
Є в історії київського Динамо кілька футболістів із "проблемними" прізвищами. Скажімо, Анатолій Бишовець певний час після дебюту фігурував у звітах як Бишевець, аж поки не звернувся до журналістів із відповідним проханням. Віктора Серебряникова часто-густо писали через третє "е". Володимир Веремєєв згідно з паспортом – Веремієв. А того, хто за документами Костянтин Шегоцький, називали і Шегодським, і Щегодським, і – найчастіше – Щегоцьким.
Таким і залишається в більшості реєстрів форвард непересічного таланту, капітан нашого Динамо в період перших чемпіонатів Союзу, людина, що їй доля приготувала жорстоке випробування, футбольний герой, чиє 115-річчя ми сьогодні відзначаємо.
"Найсильніший центр нападу"
Щегоцький перебрався до Києва з Москви – як сам казав, ближче до тепла – в 1933-му. Того ж сезону був визнаний найкращим футболістом УРСР (аналогічного визнання удостоєний і в 1936-му).
Невеликий на зріст, без видатних фізичних даних, Щипа, як звали його в колективі, відзначався на полі невтомністю й наполегливістю, вмінням зробити результативну передачу та передбачити розвиток подій на кілька ходів уперед. Забивав і сам, регулярно та ефектно.
Левова пайка його заслуги в динамівському "сріблі" 1936 року, коли в прем'єрному чемпіонаті для команд спортивних товариств і відомств кияни поступилися тільки московським одноклубникам. У "бронзі" сезону наступного. Запам'ятався й діями у складі збірної республіки (зокрема, відзначився хеттриком у поєдинку з Туреччиною в Харкові), а найкращий матч за збірну Радянського Союзу, вочевидь, зіграв проти грізної команди Басконії.
Щоправда, формально баскам тоді, 8 липня 1937 року, протистояв московський Спартак, але до перемоги доклали зусиль запрошені для посилення кияни Віктор Шиловський і Костянтин Щегоцький, а також армієць Григорій Федотов. Двоє останніх саме й організували перший гол у ворота гостей, поклавши початок розгрому – 6:2.
"Найсильнішим був центрфорвард Шегодський, – писала про ту зустріч газета "Красний спорт". – Це людина неймовірної працездатності. Під час матчу його можна було побачити всюди, на всіх ділянках поля. І всюди він корисний. Прекрасно комбінує і майстерно б'є по воротах. У найскрутніші хвилини спокійний. Напористий, але обачливий, добре обводить, але не заводиться, ніколи не розгублюється, завжди надихає команду, виховує у неї волю до перемоги. Він не втрачає бадьорості у програші, не зазнається з перемогою. Блискучий центрфорвард і чудовий капітан. Це один із найрозумніших гравців на полі й, можливо, найсильніший центр нападу в Радянському Союзі".
Від "Знака Пошани" – до тавра шпигуна
В тому ж числі головного спортивного видання надрукована Постанова Центрального Виконкому СРСР про відзначення учасників матчу з басками високими державними нагородами. Щегоцький першим із динамівців Києва одержав орден "Знак Пошани", разом із маршалом Блюхером, академіком Філатовим, скульптором Мухіною.
Цей орден йому пригадають за рік, коли в НКВС (київська філія карального сталінського органу розташовувалася в нинішньому Жовтневому палаці культури) озвучуватимуть обвинувачення: зневага до радянської нагороди (чому, мовляв, не носив!), приналежність до польських шляхтичів (батько був графом), шпигунство і участь у правотроцкістській змові.
"Як капітан команди, я завжди в усьому прагнув чесності, – намагався Щегоцький докопатися до реальних причин свого арешту. – Міг кому завгодно відповісти відверто й різко. Навіть самому "господареві" України Лазарю Кагановичу. Коли ми з великим рахунком зазнали поразки від московських армійців, той вилаяв нас у роздягальні. Я тоді заступився за команду: "Якби перемогли, ви б приписали це собі!" Подібні речі не забуваються..."
На допитах упродовж двох місяців йому вибили кілька зубів, зламали кілька ребер, скалічили руки. Тортури тривали й у Лук'янівській в'язниці, в спецкорпусі для "ворогів народу".
"Люди там буквально повзали від побоїв та голоду, – згадував він. – Багатьох забивали до смерті. Провів я в тому пеклі понад рік. Дивуюся, як вижив".
Заслужив, але "заслуженим" не став
Відпустили футболіста через 15 місяців. Два дні потому повернули "Знак Пошани" та видали документи про реабілітацію. Знадобилося тривале лікування, щоби відновити необхідні фізичні кондиції та знову надягти футболку київського Динамо.
У автобіографічній повісті "У грі та поза грою" цьому трагічному відтинку свого життя Щегоцький присвятив один-єдиний абзац. Зізнавався: це все, що залишилося після правок цензора. Є в книжці розповідь про початок війни, про те, як разом із кількома товаришами гравець вибирався з оточеного Києва, як після неймовірних пригод потрапив нарешті до своїх.
Футболу він загалом служив понад 60 років. Ставши тренером, працював у київському Динамо, донецькому Шахтарі, одеському Харчовику, Колгоспнику з Рівного, вінницькому Локомотиві та миколаївському Суднобудівнику. Упродовж двох років очолював республіканську футбольну секцію (федерацію).
Згідно з тодішніми нормативами радянського спорту, він мав би отримати знак "Заслужений майстер", як багато хто з його партнерів по збірній СРСР. Однак пробити броню бюрократії так і не вдалося – ні "по гарячих слідах", ні в часи "відлиги". В 1965 році Федерація футболу УРСР подала клопотання про присвоєння Костянтину Щегоцькому найвищого спортивного звання. Але в якомусь із високих московських кабінетів наклали візу – "Утриматися".
Спілкуючись якось із відомим київським журналістом Леонідом Каневським, Костянтин Васильович, котрий умів цінувати гумор, іронічно посміхаючись, спитав із сумом: "Знаєте, хто я у спорті?" І, витримавши паузу, сам собі відповів: "Шашист-першорозрядник, можу посвідчення показати. А у футболі я ніхто. Просто Шегоцький..."
Утім, для прихильників київського Динамо цей статус і без будь-яких регалій – беззаперечний знак якості!