Як Москва гальмувала чемпіонську ходу Зорі-1972 і чому українська команда стала каліфом на годину
52 роки тому луганська Зоря зробила, здавалося, неможливе – українська команда впевнено виграла чемпіонат тоталітарної країни СРСР. У 30 матчах підопічні Германа Зоніна набрали 40 очок (у той час перемогу оцінювали в два, а не в три бали) і на 5 балів випередили київське Динамо, яке здобуло срібні медалі.
Динамо Тбілісі також набрало 35 очок, але за додатковими показниками поступилося одноклубникам з Києва й було вимушено задовольнитися бронзовими нагородами. Цікаво, що команди, які посіли місця з четвертого по шосте, набрали по 34 залікові пункти. За додатковими показниками четверте місце посів єреванський Арарат, на п’ятому опинилося московське ЦСКА, а на шостому – дебютант Вищої ліги Дніпро.
Це свідчило про неабияку конкуренцію. Наприклад, якщо б Дніпро мав на одну перемогу (або дві нічиї) більше, то зайняв би не шосте, а друге місце. Також варто зазначити, що в топ-6 колективів чемпіонату змогли пробитись одразу три українські, грузинська, вірменська й лише одна російська команда.
Зоря разом з київським Динамо змогла забити найбільшу кількість голів в чемпіонаті – 52. Причому в список бомбардирів першості потрапили відразу 5 гравців луганчан. Володимир Онищенко забив 10 голоів, Юрій Єлісєєв – 9, Віктор Кузнецов, Анатолій Куксов та В’ячеслав Семенов – по 7. Таких успіхів від української команди ніхто не чекав.
Остання пляшка до кінця сезону
Герман Зонін приняв Зорю у вересні 1969 року, коли команда боролася за те, щоб залишитися в елітному дивізіоні.
"На фінішній прямій ми обіграли донецький Шахтар, який тоді тренував Михайло Ошенков, і московське Торпедо зі Стрельцовим та Вороніним, – пригадував у розмові з Максимом Розенком Герман Зонін, який дожив до 95 років і пішов у кращий світ у листопаді 2021 року. – Фінішували одинадцятими. Потім почали готуватися до наступного сезону. Поїхали на збір до Болгарії. Перед початком сезону нам поставили завдання фінішувати п'ятими.
Ми його виконали. У чемпіонаті СРСР-1971 посіли четверте місце. Пам'ятаю такий епізод. Перед сезоном ми сиділи всією командою, відпочивали. Я сказав капітану Журавльову: "У мене в номері стоїть ящик віскі. Візьми звідти стільки пляшок, скільки вважаєш за потрібне". Саша взяв ключі й повернувся до нас із однією пляшкою. Сказав: "Зараз розіп'ємо її на всіх, і це буде нашою останньою пляшкою до кінця сезону".
Футболісти як солдати
На думку Зоніна, феномен Зорів-1972 пояснювався новою методикою, яку він розробив для команди.
Герман Зонін (ліворуч)
“Мені вдалося створити колектив однодумців, які мені беззаперечно підкорялися, – підкреслював Герман Семенович. – У ті вже далекі часи без жорсткості претендувати на щось серйозне було практично неможливо. Я розробив нову методику тренувань, яку в мене потім багато в чому перейняв Валерій Лобановський. Сама робота будувалася по-іншому. Я прищеплював людям свідоме виконання вправ. Всі хлопці були студентами – навчалися в педагогічному інституті на фізкультурному факультеті. Їм було простіше зрозуміти те, що від них вимагалося. Кожен солдат повинен знати свій маневр. Ось і намагався зробити так, щоб футболісти були навчені, як солдати.
Також я розвивав глибинний зір у хлопців. Перед кожним тренуванням проводив теоретичне заняття. Награвалися тактичні варіанти, велику увагу приділяв швидкісній роботі. Було кілька фірмових фішок. Наприклад, йде атака через правий фланг – всі захисники туди зміщуються. А насправді – це відволікаючий маневр. Володя Онищенко робив ривок на правий фланг, потім відбувався або простріл, або стінка. Нерідко таким чином забивали голи.
У Бразилії, куди Зоря поїхала на турнір, присвячений 150-річчю незалежності країни, мої тренування знімали на камеру. Потім у Флуміненсе проводив показове заняття. У нас був відпрацьований колективний відбір м'яча під час його втрати. Команда грала, змінюючи тактичне обличчя упродовж матчу. Була повна взаємозамінність. Я не побоюся сказати, що Зоря-1972 була прообразом справжньої професіональної футбольної команди.
Адже покращилася і інфраструктура. На старій базі "Трудові резерви" стояли дерев'яні бараки. Але потім прийняли рішення добудувати до них кам'яний будинок з усіма умовами. У результаті команда отримала на ті часи прекрасну спортивну базу, футбольну школу, а також інтернат з двома полями”.
Як побутова дисципліна переходить у дисципліну ігрову
Зонін пригадує, як наводив залізну дисципліну в команді напередодні чемпіонського сезону.
“Йожеф Сабо якось запізнився до автобуса на 40 секунд, – розповідав Герман Семенович. – Здавалося б, мізер. Однак у нас існував такий порядок – тих, хто запізнюється, не чекають. Він, захекавшись, прибіг на тренування. Я його покарав матеріально. Йожеф відреагував правильно. Мовляв, приймаю покарання, адже ми повинні працювати професіонально. Шкода, що Сабо пішов у московське Динамо наприкінці 1970-го – так і не став у складі Зорі чемпіоном країни.
Пам'ятаю, Михайло Фоменко також запізнився на заняття. То я йому таке "вливання" зробив! Він попросив вибачення. Я пробачив. Його від нас до київського Динамо у 1971 році забрали. Мишка ми знайшли в Сумах. У день гри я дозволяв хлопцям на базі пограти в більярд певну кількість часу. Стежив за ними. Вони проводили за більярдним столом рівно стільки хвилин, скільки я їм відводив. Це вже була самоусвідомлена дисципліна. Незабаром дисципліна побутова перейшла в дисципліну ігрову”.
Як Москва гальмувала чемпіонську ходу Зорі
У липні 1972 року Зорю під маркою збірної СРСР відправили до Бразилії на турнір, присвячений 150-річчю Дня незалежності країни.
“У Москві нас хотіли просто пригальмувати, – так Зонін оцінював це рішення в розмові з Максимом Розенком. – Ми набрали хід, і Зорю цією поїздкою елементарно намагалися, образно кажучи, вибити з чемпіонського графіку. Турнір, який проходив у Белу-Орізонті, був представницький. Ми у видовищному матчі перемогли Уругвай, але програли португальцям. М'яч рикошетом від Саші Ткаченка потрапив у наші ворота.
Лідером збірної Португалії був легендарний Еусебіу. Я доручив Малигіну діяти проти нього персонально. І Вова Еусебіу просто закрив. Після матчу бразильські журналісти через перекладача допитувалися у мене, звідки Малигін родом. "Ось Еусебіу з Мозамбіку", – казали. Відповів, що Володя з України. У його робочому селищі, кажу, труби щосили димлять, тому сьогодні Малигін і з'їв Еусебіу з Мозамбіку”.
Шевченко як Хотабич
Враховуючи реалії життя в тоталітарній країні, для перемог у чемпіонаті СРСР команді з відносно невеликого міста потрібна була підтримка партійного керівництва. Перший секретар обкому партії Володимир Шевченко був зацікавлений у прогресі Зорі.
“Завдяки йому Зоря і стала чемпіоном – зізнавався Зонін у розмові з кореспондентом Чемпіона. – Для команди він був немов старий Хотабич. Що не попросиш зробити для команди, робив. Пам'ятаю, коли за рік до чемпіонства ми посіли четверте місце, я йому зателефонував і натякнув, що непогано було б хлопців чимось нагородити – для провінційної Зорі такий результат був дуже хорошим. Буквально через пару днів нас викликали, кожному вручили по спортивному японському костюму, фотоапарату, золотому годиннику й по 500 рублів премії.
А вже коли стали чемпіонами, залежно від внеску кожного з гравців у загальну перемогу, вони отримали від 1090 до 1200 рублів. Гроші нам привезли на базу. Я запрошував до себе тренерський актив, продемонстрував попередньо складену відомість. Мовляв, якщо розписав неправильно, можете поправити. Заперечень не було. Потім ми розкладали гроші по конвертах і роздавали хлопцям.
При цьому золотий дощ із неба на нас не лився. Отоварювали хлопців у спеціальних магазинах. Думаю, що зараз багато молодих читачів вашого сайту не зрозуміють, про що мова. Але тоді, у час жорстокого дефіциту, багато товарів можна було придбати тільки в спецмагазинах, доступ до яких мали далеко не всі громадяни СРСР. На початку чемпіонського сезону ми організували всім гравцям костюми, сорочки, черевики. І, що набагато важливіше, виділили квартири. Плюс у різних дрібних проханнях, наприклад, підвезти вугілля (база тоді опалювалася вугіллям), нам ніколи не відмовляли. Все завдяки Шевченку. Винятково спортивною людиною був. Тричі на тиждень обов'язково грав у волейбол. Причому, у спортивному залі разом із ним завжди мали грати його зами та помічники.
Якось Володимир Васильович перебував у відрядженні, його літак затримався, але він все одно встиг на заняття. Побачивши порожній зал, скипів – всіх у терміновому порядку викликали пограти у волейбол”.
Чому Зоря стала каліфом на годину
У Москві чемпіонства Зорі-1972 Шевченку не пробачили. Вже у грудні 1973 року Володимира Шевченка зняли з посади і фактично відправили в політичне заслання. Зоря ж наступному партійному керівництву виявилася не потрібною. Без партійної підтримки українська команда стала середняком першості (тричі займала 9-те місце) і в чемпіонаті СРСР-1979 вилетіла з Вищої ліги.
Максим Розенко, Чемпіон
Відповідальний редактор – Денис Шаховець