Ліхтарний стовп, що вижив у пеклі: як Едін Джеко став легендою боснійського народу
Сьогодні, 12 червня, збірна Боснії та Герцеговини стартує на чемпіонаті світу-2026 матчем проти Канади.
Лідером та головною надією боснійців на голи залишається Едін Джеко.
Потужному нападнику Шальке вже 40 років, проте він зберігає бойову форму та величезне бажання представляти свою країну у світі.
Де б не грав Едін, як би усе не склалося, він завжди пам'ятав Сараєво.
І на те є більш ніж вагомі причини.
***
"Під час війни було багато днів, коли доводилося переривати гру і тікати в укриття, бо вмикалися сирени.
Одного разу матір врятувала мені життя. Вона не пустила мене на тренування, а вже за пару хвилин впала міна й вбила моїх друзів.
Ми були занадто малі, не усвідомлювали небезпеку; не розуміли, що відбувається. Через війну ми не мали щасливого дитинства", – зізнається Едін Джеко.
У складі Боснії та Герцеговини на ЧС-2026 лише він один пережив ці жахи на власній шкірі.
Решта – молоді, навіть юні хлопці, що знають історію свого народу лише з розповідей старших.
Хто він для них?
"Раніше, коли я називав країну походження, то всі повторювали про бомби й геноцид. Зараз же при слові "Боснія", вони миттєво кажуть: "Джеко". Він змінив імідж цілої країни", – каже агент Ясмін Лігата.
А як його любить сараєвська публіка? Мабуть, вже ніколи у неї не буде більше такого кумира.
***
Ще б пак.
"Він був з нами навіть коли місто було в облозі. І коли він приїздить, то завжди затримується надовго", – пояснює випадковий фанат на вулиці.
Дивне місто! У Сараєво між мінаретів та церков ходять жінки у хустках та шортах. У кожній кафані, а їх безліч, прямо зараз готують чевапчичі, а кальяни-наргіле є нормою попри "Мінздоров'я попереджає" на пачках цигарок.
І кругом – живописні гори; та такі, що малюй картину за картиною.
Чого людям не живеться мирно у цьому раю?..
Після того, як у березні 1992-го 67% населення Боснії – тобто, босняки та хорвати – проголосували за незалежність від Белграда, серби вирішили, що пора "захищати права" своєї меншини.
Вони мали танки, бронемашини, артилерію й авіацію, а босняки – лише ідею.
І отак-от вже 5 квітня 1992-го Сараєво потрапило в облогу.
Юний Едін не розумів, що його батько Мідхат записався до боснійської самооборони, яка воювала на два фронти – проти регулярної армії Югославії, яка оточила місто, та повсталих сербських кварталів всередині Сараєво.
Лінія фронту подекуди проходила на вулицях, у дворах; центральний проспект перетворився на сумнозвісну Алею снайперів, що шмаляли прямо з балконів.
4 травня 1992-го серби спалили "Грбавіцу" – стадіон улюбленого босняками клубу "Железнічар", знищивши понад 300 трофеїв. Та пожежа стала ніби сигналом – футболу тут не місце.
І хоча звучить це малоймовірно, та страшний "сигнал" оскаржив етнічний серб.
15 травня 1993-го ексгравець Штутгарта Предраг Пашич під кулями добіг до радіостанції, щоб кинути виклик ненависті та зробити оголошення про набір дітей у багатонаціональну (!) футбольну школу Бубамара.
"Я хотів подарувати радість дітям, які лишилися жити під бомбами. Але я також розумів, що це якесь божевілля, і ніхто не прийде", – пригадував він через багато років.
І от саме на той поклик відгукнувся 7-річний Джеко із десятками інших хлопців, що ховалися в руїнах.
***
Так-так, руїнах.
Серби щедро засипали Сараєво снарядами, поливали з зеніток, Градів. У "тихі" дні місто приймало по 200-300 снарядів, у гучні – до 1300.
Миротворці ООН стояли зовсім поруч, але хіба ж їх цікавив мир?
Коли міна зруйнувала приватний будинок батьків Джеко в районі Брієшче, ті переїхали до родичів у багатоповерхівку. Батько воював, матір працювала.
Є такі історії, які не слід дізнаватися занадто рано, але війна ніколи не питає. Юний Едін бачив темний слід на тротуарі від чоловіка, що вистрибнув з балкону їхньої висотки. Він жив над ними. Серб по крові, а дружину мав хорватку. Коли та після голодної зими переїхала до родини в Загреб, він втратив бажання жити.
А ще дорогою до футбольної школи Едіна зупиняв дідусь – божевільний, він ходив прямо під обстрілами, декламував "Злочин і кару" Достоєвського.
Не так повинні рости діти!
Та, зрештою, саме це й сформувало Джеко – дало йому ціль у віці, коли в мирних містах однолітки ще грають у хованки та збирають Lego.
До школи Железнічара він прийшов сам у 9 років.
Грали переважно в клубному спортзалі, але, бувало, міняли локації, якщо район обстрілювався надто щільно.
"У нього від початку були дуже хороші манери. І він з першого дня тренувався більше за інших. Він був амбітним. Прагнув рухатися вперед за будь-яку ціну.
Ми вперше вийшли на трав'яне поле в 1994-му. Мені знадобилося кілька місяців, аби зрозуміти, що він обдарованіший за інших. Я обрав його за статуру й дисципліну. Він охоче жертвував собою, мав величезне бажання", – розповідав тренер Юсуф Шехович.
Те саме повторює і товариш Джеко Мірза Трбонья: "Якось Едін занедужав, тиждень не ходив до школи. Я прийшов до нього додому спитати, чи все добре. Він погано рухався, але переодягався в форму. Йшов тренуватися з командою, попросив йому допомогти. Я ні в кого більше не бачив такої пристрасті".
І це не кейс Модрича, який був найкращим у всіх вікових групах. Джеко не мав вродженого дару; з нього сміялися за незграбність, погані удари, паси в аут. Кожну сходинку він долав важкою працею.
Не футбол обрав його, а Едін обрав футбол, щоб вирватися з пекла, яке його оточувало.
Шехович намагався це пояснити заїжджим репортерам: "Ви маєте зрозуміти, ми жили у вкрай важких умовах. Якось вже після війни нас запросили на турнір до Італії. Там наших хлопців вчили вмикати й вимикати світло, бо вони його раніше не бачили".
***
Не бачив його і Джеко.
А оскільки і воріт не бачив, то й отримав прізвисько "Ліхтарний стовп" – мовляв, такий же високий і такий же "технічний".
Лише окремі тренери, як-от Ісо Ахметович, помічали щось у Едіні наприкінці 1990-х: "Якось ми тренували пас. Там було семеро хлопців. В ту пору Андрій Шевченко був найкращим гравцем на світі, і я обернувся до своїх та сказав: "Подивіться! Ось він, новий Шевченко".
Але це не була популярна думка.
На той момент у Сараєво нарешті настала тиша. У 1996-му серби визнали незалежність Боснії та Герцеговини, підписали Дейтонський мир.
Для сім'ї Джеко це означало, що Едін може їхати на футбол без ризику бути вбитим. Також з війни повернувся його батько Мідхат, який тепер гарував за копійки, але щоразу знаходив можливість купити сину банан після тренування. Вірив у нього.
І не даремно ж!
У 2003-му 17-річний Едін напрацював на дебют за Железнічар у дорослому чемпіонаті Боснії.
Тут би написати, що він негайно всіх порвав, але ні. Навпаки – сумніви тривали. Джеко називали повільним, кострубатим для профі. Після 5 голів у перших 40 матчах він не мав багато фанатів у Сараєво, аж поки тренувати Железнічар не покликали чеха Іржі Плішека:
"Це неможливо. Йому було вже 17 років, і ніхто навколо не вбачав у ньому жодного таланту. Я один помітив у ньому дар".
Буває ж.
Зрештою Плішек підбив чеський Тепліце дати за Джеко 25 тисяч євро у 2005-му. Коли в Жельо побачили чек, то подумали, що зірвали джекпот; раділи весь тиждень.
Ну, а вже за кілька тижнів у Чехії Едін без розкачки вийшов на Спарту, чий захист очолював один з найбільших костоломів 1990-х Томаш Ржепка.
"Йому було 19. Він грав проти Гладіатора, що тільки-но повернувся з Англії. І знаєте, що? У ньому не було краплі страху!" – каже партнер по Тепліце Самір Мерзич.
***
Що було далі?
Ох, чого тільки не було!
І знаменитий вердикт "залізного" Фелікса Магата – мовляв, цей гарує як кінь, буде грати...
І "магічний трикутник" Вольфсбурга разом з Графіте й Мисимовичем, що приніс їм Салатницю в 2009-му...
І гол, що зрівняв рахунок у матчі Ман Сіті з КПР у 2012-му, після чого Кун Агуеро приніс "Містянам" чемпіонство...
І десятки крутих голів за Рому, серед яких і той, що влетів у ворота Барси під час камбеку в 2018-му – цей м'яч Едін присвятив "усім дітям, що загинули під час облоги Сараєво".
І навіть Мундіаль вже був – у 2014-му боснійці їздили до Бразилії, а перед тим автобус зі збірною зупинився на колишній Алеї снайперів, де встановили 11541 червоний стілець – по одному на кожного вбитого містянина в роки війни.
У збірній-2014 було прийнято не згадувати старе, бо, як казав Ведат Ібишевич, "у кожного своя історія".
Зараз, мабуть, інакше, бо нова Боснія – це Джеко й молодь, що об'єдналася навколо свого героя, як Аргентина – біля Мессі. Він ще допомагає на полі, забиває, але дедалі цінніший у роздягальні.
Едіну є що їм розповісти і чого навчити. Перший капітан в історії "Золотих лілій" Мухамед Йонич не сумнівається:
"Ми бачили, як він пройшов через усю біду і все одно зробив кар'єру світового рівня. Він став великим – і для Боснії, і для світу. І він все ще щирий, добрий, прямий чоловік. В цьому краса його величі. За це його тут кожен поважає".
Телеграм-канал автора: Футбольні історії