Рука бога і Гол століття за 3 хвилини: як Дієго Марадона ставив Англію на коліна
Англія та Аргентина зіграють між собою у півфіналі чемпіонату світу-2026, і це той випадок, коли суперників пов'язує дуже багато спогадів.
Недобрих спогадів!
Це почалося ще на ЧС-1966, та й у Франції в 1998-му було неспокійно після вилучення Девіда Бекхема.
Втім, головний епізод – це, звісно, 1986-й та Дієго Марадона.
Саме перемога над Англією перетворила талановитого лідера Наполі на ікону не лише аргентинського, а й світового футболу.
***
"Це футбольний матч. Крапка. Нічого більше", – намагається заспокоїти усіх Ліонель Скалоні.
Авжеж, тренер Альбіселесте і сам не вірить в те, що каже.
Він-бо все бачив!
22 червня 1986-го 8-річний Скалоні дивився той матч на крихітному екрані, бо хто в Аргентині мав гроші на гарний телевізор? Та він стрибав з усіма, і бачив сльози радості дорослих.
"Я зараз заплачу! О боже мій! Який прекрасний футбол! Який гол! Дієго! Марадона! Все, я плачу, пробачте мене. Марадона мене змусив цим проривом – найкращим футболом всіх часів. Ти з якої планети, Дієго?" – плуталися думки в коментатора Уго Моралеса.
Навіть англійці, які програвали, теж роззявили роти, бо і вони не бачили нічого подібного.
Дієго Марадона починав матч людиною, а закінчував напівбогом, щоб дожити в цьому статусі решту віку.
Нещасливого віку!
Ну, а тоді, наступного ж ранку, як зазвичай підключилися політики.
"Мальвіни 2, Англія 1", – красувалося на передовицях щоденних газет в Буенос-Айресі.
***
Е, ні, Ліонелю, ці протистояння від самого 1966-го не було суто спортивними.
Кожен в Аргентині знає про чвертьфінал на англійській землі – день, коли суддя вигнав з поля капітана Альбіселесте Антоніо Раттіна.
"Цей ЧС був підстроєний! Сучий син свистів усе на їхню користь, а в мене ще й пивні банки полетіли", – бідкався Ель Рата, що помер днями у 89 років.
Ба більше, після перемоги Англії в більшості її тренер сер Альф Ремсі заборонив Джорджу Коену мінятися футболками з Оскаром Масом: "Ти що, хочеш віддати футболку цим тваринам?"
Ось так воно й почалося.
Марадона про це знав. І ти, Ліонелю, теж знаєш!
Як і про Фолкленди – по суті, удар в спину від хунти Леопольдо Галтьєрі, який вирішив провести "маленьку переможну війну" проти вже колишньої імперії, чий флот був далеко.
На якомусь етапі здавалося, що хунта навіть бере гору – вона потопила 2 фрегати, 2 есмінці, контейнеровоз із бойовими гелікоптерами...
Ну, але далі британці таки мобілізували рештки сил і добилися від Буенос-Айреса повної капітуляції.
11 тисяч полонених! Ганьба! Гіперінфляція! Зміна влади!
"Ми-то думали, що перемагаємо. Військові казали, що усе в них під контролем. А насправді це нас били з рахунком 20:0", – розповідав потім Дієго.
Він так і не навчився мистецтву політики. Своїми вчителями Марадона бачив то Уго Чавеса, то Фіделя Кастро. Навіть для Пабло Ескобара в тюрмі встиг пограти!
Ну, а коли жереб звів Аргентину з Англією на ЧС-1986...
"Хоча перед грою ми повторювали, що футбол не має нічого спільного з Мальвінською війною, ми прекрасно знали, що вони вбили там багато аргентинських хлопців. Убили їх, як маленьких пташок. І це мала бути наша помста".
***
Англійці про все це знали, готувалися, але...
Марадоні було 26, і він грав так, як не грав більше ніде й ніколи.
Три гольові передачі проти Кореї; м'яч у ворота Італії; асист в матчі з Болгарією – ніхто навіть близько не міг його зупинити.
При тому і без Дієго в Аргентини було кому і забити, і відбитися. Нападник Хорхе Вальдано, наприклад, грав за Реал. Чудово бігли молоді хави Рікардо Джусті й Хорхе Бурручага. Нері Пумпідо божив на воротах, а захистом керував Хорхе Луїс Браун – нащадок мігрантів з Шотландії.
Мабуть, без Марадони це була б рівна гра з обопільними шансами на успіх...
І ще без тренера Карлоса Білардо. Легендарний тип!
Коли жереб вирішив, що Аргентина має зіграти з Англією в другому комплекті форми, Білардо зрозумів, що той надто теплий і важкий для гарячого високогір'я. І знаєте, що зробив? Тренер пішов на Тепіто – величезний небезпечний базар в нетрях Мехіко, де замовив у підпільному цеху легкий варіант футболок!
У 2022-му підроблену синю футболку, в якій грав з Англією Дієго, продали з аукціону за 9,8 млн євро.
Важливо-бо не хто виробив, а хто її носив.
І як грав.
І як же сильно його у тому матчі били!
Виступ Роббі Фенвіка з КПР у той день був за межею добра й зла. Марадона часто тримав м'яч, намагався налагодити гру, починати атаки – і щоразу йому прилітало.
Фенвік навіть не намагався приховати, що б'є ліктем по обличчю раз...
Тоді вдруге ззаду в ноги...
По-доброму він награв на 4 червоні картки, поки британський коментатор Баррі Дейвіс вголос знищував суддю Алі Бен Насера: "Вони призначили на цей матч суддю з Тунісу. Що таке в біса Туніс? Чергова країна, що розвивається?"
Але ж він працював на вашу користь, Баррі!
У першому таймі лише грубість захисту Англії стримала Марадону, який запам'ятався хіба кумедним виконанням кутового. Фотографи підійшли надто близько, Дієго не міг розбігтися, тож вийняв прапорець, що не сподобалося арбітру. Комедія тривала ще пару хвилин, перш ніж м'яч опустився точно до рук Пітеру Шилтону.
***
Ну, і тоді настав другий тайм.
Історичний тайм!
Взагалі якось дивно грав того дня Хорхе Вальдано. Щоразу, коли м'яч до нього потрапляв, перший дотик нападника був таким, ніби він грав за село. Усе відлітало бозна-куди.
Ось і на 51-й хвилині він неоковирно обробив м'яч, перш ніж Стів Годж ще кострубатіше підняв над своїм штрафним свічку.
На неї зреагували двоє – воротар Шилтон та Марадона, який був на 18 см нижчим... І якось м'яч опинився у воротах.
Усі, хто були поруч, це бачили – Дієго пробив кулаком лівої руки.
Усі, крім бригади арбітрів.
Помітивши, що суддя вагається, Марадона понісся до кута поля, щоб якомога гучніше святкувати – як він потім зізнався, аби остаточно збити Бен Насера з пантелику.
В запалі святкування Дієго показував публіці ліву руку, аж поки не отримав запотиличник від Вальдано – мовляв, ти нащо контору палиш?
Тим часом англійці не могли довести судді нічого. Та й чи легко було це зробити? Марадона замаскував усе ідеально, а камер не вистачало. Ті ж коментатори на британському ТБ пару хвилин не розуміли, що оскаржують їхні гравці:
"Схоже, вони апелюють щодо офсайду, але ж м'яч відлетів від Годжа... Та й не міг Дієго бути в положенні поза грою".
Лише після 120 секунд мовчанки і пояснень від операторів у студії заговорили:
"У Мехіко майже не сумніваються, що це була рука. М'яч потрапив у ворота збірної Англії від руки".
І отак народилася Рука бога.
Дієго сам вигадав цю назву одразу після свистка: "Я забив трішки головою, а трішки рукою бога".
***
Ну, і поки "Три леви" збиралися докупи, Дієго ще додав газу.
Легка втрата м'яча від Глена Годдла в центрі поля не обіцяла швидкого голу, проте Марадона якось ухилився від ніг Бірдслі та Ріда, і "Ацтека" захвилювалася...
"Я стартував із середини поля, трохи правіше від центру. Наступив на м'яч, розвернувся, і прослизнув між двома.
У той момент я вже бачив ворота, але до них залишалося ще далеченько. Я обіграв Бутчера із внутрішньої сторони, і в цей момент справжньою підмогою мені став Вальдано, бо Фенвік, останній захисник, не розумів, як грати.
Я чекав, поки він зробить крок, аби віддати пас на Вальдано, це було логічно. Але він його не зробив. Тож я виконав фінт і пішов далі праворуч, де переді мною був один Шилтон, який теж повівся на фінт, і я добіг майже до лінії воріт. У цей момент мене наздогнав Бутчер, і це було боляче. Але байдуже – я забив гол усього свого життя", – писав згодом Дієго в автобіографії.
Хоча що там писати? Це треба бачити.
Історія футболу знає три класичні голи, які очолюють усі можливі рейтинги.
Перший – це м'яч Карлоса Альберто у ворота Італії на ЧС-1970.
Другий – гол Марко ван Бастена у ворота СРСР на Євро-1988.
Ну, і найкращий – шедевр Марадони; "Гол століття", як нарекла його ФІФА:
"Щоразу, коли я його переглядаю, я, чесно кажучи, не можу повірити, що мені це вдалося. Не тому, що я забив гол, а тому, що це здається голом, який просто неможливий – голом, про який мрієш, але який ніколи не заб'єш насправді".
***
І ти все ще запевняєш, що це просто футбольний матч, Ліонелю Скалоні?
Але з тобою не згідні навіть твої фани, які після перемоги над Швейцарією скандували: "Хто не скаче – той англієць".
Голи Марадони – це те, на чому вони росли; те, що формувало їхню ідентичність більше за 900 з копійками м'ячів, які наколотив Мессі, адже йшлося не лише про спорт, а й про відплату за понівечену честь.
Скажете, справедливо понівечену? Але їх це ніколи не займало.
Так само, як і те, що Марадона забив один з голів рукою. Аргентина навіть пишалася тим, що її геній трішки шахраюватий.
"У нас на потреро такий гол рахують за два", – сміявся Вальдано.
"Він здолав війська Її Величності, маючи лише №10 на футболці", – присвятили голу пісню популярні Los Piojos.
Ба більше, навіть тренер англійців Боббі Робсон після гри визнав, що "не хоче, але й не може не захоплюватися Марадоною".
І тільки Шилтон, якого вдома за той гол змішали з лайном, Дієго не пробачив – ані самої руки , ані відмови вибачитися: "Може, він і найвидатніший гравець в історії, але я ніколи не зможу його поважати. Він виправдовувався війною, але по суті це був грубий обман".
Шкода, та в кожній великій історії є переможець і переможений.
Пітер з горя аж запив, а цього літа у 76 років зненацька прилетів до Буенос-Айреса:
"Я роками тримав це в собі, але я прибув сюди, і люди віднеслися до мене фантастично. Вони чудові. У глибині душі я відчув, що пора це відпустити. Тим паче, Дієго вже нема з нами".
***
Еге ж, нема.
Марадона помер у 2020-му, бо наркотики – не жарт, як його, простака з нетрів Фйоріто, запевняли фейкові "друзі".
Занадто щедрий, вразливий, непосидючий і непристосований до життя – таким його запам'ятає світська хроніка.
І навіть Англії Дієго встиг дещо віддати – це ж він навчив Гаррі Кейна пробивати впритул, обманюючи воротарів. Воістину епічний момент, яким Тоттенгем завдячує Маурісіо Почеттіно.
А що вже казати про футбол загалом? Це стільки шарів спадщини – від "захисника в штанзі" в Ель Класіко до розминки під Live is life; від Скудетто з Наполі до голу грекам на ЧС-1994...
"Ти з якої планети Дієго?" – продовжував кричати у мікрофон коментатор.
А він був з тієї, де 55 метрів захисту долалися за 10,87 секунди, а 12 з 14 фінтів були вдалими попри 37 підкатів англійців у його ноги.
Чорт забирай, може, він і справді був найкращим гравцем усіх часів?
Щонайменше того дня, 22 червня 1986-го, ніхто не сумнівався.
І коли Скалоні каже, що світ чекає просто матч... Ні, Ліонелю, все не так. Дієго про це давним-давно подбав.
Телеграм-канал автора: Футбольні історії